Оновлено: 28.11.2011

 

Тези доповідей

VІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції

з проблем розвитку та функціонування державної мови,

присвяченої Дню української писемності та мови

(м. Київ, 4 листопада 2011 року)

 

 

УКРАЇНСЬКА МОВА В ЮРИСПРУДЕНЦІЇ:

СТАН, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ 

 

Передмова

 

“Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почування” – ці слова класика української літератури Панаса Мирного переконливо доводять, що саме мова об’єднує народи в нації, здатні до державотворення.

Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Одним із найвищих виявів самоутвердження нації є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспільного життя. Цей статус закріплений в Основному Законі держави – Конституції України (1996 року), що повинно сприяти самовиявленню національного менталітету, підвищенню престижу функціонування мови в Україні. Державна мова виступає соціально-психологічним чинником, який сприяє духовному й соціально-політичному єднанню людей.

Значну увагу юристів до засобів формулювання правової думки в усіх формах мови викликають вимоги щодо мовної досконалості текстів нормативно-правових та індивідуальних актів, точності, чіткості й логічності викладу правових норм, стилістичної довершеності, суворої нормативності.

Наміри правотворця отримують вираження у нормах права через засоби мови, якою створюються тексти нормативно-правових актів.

Складовою частиною вдосконалення законодавства є вдосконалення юридичної термінології. Юридичні терміни відображають офіційну волю законодавця, здійснюючи вплив на суб’єктів правових відносин. Точність, чіткість, зрозумілість правових формулювань, ясність і чіткість їх мовного втілення, правильність й однозначність використання юридичної термінології сприяють належному розумінню нормативно-правових та індивідуальних актів громадянами, юридичними особами.

Закріплення на законодавчому рівні статусу української мови як державної вимагає нових підходів до вивчення української мови у підготовці професійних кадрів, зокрема працівників органів внутрішніх справ. Реальному закріпленню державності України, зростанню духовності, культури мовлення повинна сприяти саме освіта.

Підготовка висококваліфікованого фахівця, активної мовної особистості є основною метою перебудови системи освіти в Україні. Загальновідомим є те, що формування духовно багатої особистості неможливе без оволодіння мовою як засобом спілкування, мислення та пізнання. Представник правничої професії для успішного виконання своїх функцій повинен мати ґрунтовну мовну підготовку.

Володіння мовою передбачає знання всіх її літературних норм, функціональних стилів, специфіки та закономірностей функціонування мовних одиниць у правових текстах, національних особливостей словотворення та словосполучення, дотримання чіткості, точності, послідовності, зрозумілості викладу думок у писемному та усному мовленні.

У конференції взяли участь провідні науковці та науково-педагогічні працівники вищих навчальних закладів і наукових установ України.

Щорічне проведення конференції “Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми, перспективи” стало доброю традицією нашого навчального закладу. Це одна з ознак творчої співпраці різних наукових шкіл і поколінь учених.

Подальший розвиток отримали секції, що виділилися в попередніх випусках (“Науково-теоретичні засади юридичної лінгвістики”, “Розвиток юридичної термінології на сучасному етапі”, “Використання лінгвістичних знань у юридичній практиці”, “Наукові дослідження здобувачів, ад’юнктів, магістрів”). Продовження тематичних рубрик створює можливість трансформації жанру всеукраїнського збірника доповідей і тез у жанр регулярного видання з визначеною тематикою, спроектованою на різні аспекти суспільного життя: науковий, практичний, навчальний, соціальний тощо.

Той факт, що конференція проходить всьоме, свідчить про те, що потреба у спеціалізованому лінгвістичному виданні щодо проблем української мови в юриспруденції є нагальною та існує в багатьох регіонах держави.

Проблеми, які визначили теми виступів учасників конференції, є актуальними як для академічної науки, так і для правоохоронних відомств, органів виконавчої влади та закладів освіти.

 

Коваленко В.В. ректор Національної академії внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України

 

 

Костицький М.В. академік НАПрН України, член-кореспондепт ПАНУкраїни, доктор юридичних наук, професор

 

ДО ПИТАННЯ ПРО ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ БІЛІНГВІЗМУ (ПОЛІЛІНГВІЗМУ)

 

Сьогодні проблема білінгвізму в Україні є важливою та аактуальною. На жаль вона швидше обговорюється політиками (І політиканами), ніж вченими-лінгвістами, психологами, психолінгвістами. Показовим є те, що проблеми білінгвізму майже не досліджуються. А українські енциклопедичні видання ігнорують чи замовчують проблеми білінгвізму, які вже стали соціальними. Слід відмітити, то Національна академія педагогічних наук України як головний центр педагогічної і психологічної науки та координатор наукових досліджень в них галузях звертає певну увагу на проблеми білінгвізму та адаптації російськомовних людей у сферу офіційної української мови. "Так, в минулому році в м. Сімферополі була проведена конференція з проблем соціально-психологічних механізмів інтеграції російськомовної спільноти в сучасне українське суспільство, в м. Алушті проводилася конференція з питань міжкультурних комунікацій, у Києві - конференція ппро проблеми формування всеукраїнського інформаційного простору.

Показовим є те, що зі 134 тем наукових досліджень, які ведуть академіки і член-кореспонденти НАПН лише шість тем стосуються лінгвістичних проблем. При цьому більшість із них стосуються вивчення української чи іноземної мови.

Дві теми становлять цікавий виняток: перша присвячена дидактичним умовам взаємопов'язаної реалізації змістових ліній у навчанні російської та української мов (Голобородько С.П.). Друга - лінгводидактичним засадам розвитку іншомовної мисленнєвої компетентності студентів філологічних спеціальностей (Мартиненко Р.Ю.) Очевидно, таких досліджень явно недостатньо:

1)       з огляду на Інтеграцію світу та його англомовність;

2)       у зв'язку з тим, що більше ніж третина населення України за „рідну" мову вважає російську, польську, угорську, румунську чи іншу мову, а правові норми встановлюють потребу оволодіння І державною мовою - українською.

 Білінгвізм у психології трактується як однаково добре володіння двома мовами та можливість користуватися ними в різних ситуаціях: читати, писати, розмовляти, перекладати з однієї мови на іншу (Р. Корсіні, А. Ауербах).

Серед психологів немає одностайної думки щодо білінгвізму. Одні вчені {Сейерсом та ін.) стверджували, опираючись на конкретні дослідження, що білінгвізм гальмує інтелектуальний розвиток (зокрема, дітей), інші доводили позитивний вплив білінгвізму на розвиток інтелекту (Піл, Ламбер).

На напівпобутовому рівні в інтелігентному середовищі культивується думка (напевно, в першу чергу, лінгвістами), що людина стільки раз особистість, скільки мов вона знає. До цієї позиції примикає прямо протилежна, в основі якої лежить твердження, що білінгвізм „розщеплює" психіку та призводить до певної соціальної шизофренії. Думаю, що ці міркування буденного розуму не мають під собою підстав ні теоретичних, ні емпіричних.

У психолінгвістиці використовуються мовні тести, лабораторні методи як основні. І немає сенсу заперечувати їх вибіркову валідність і об'єктивність. Я ж послуговуюсь у цьому випадку самоспостереженням, спостереженням, бесідою, якими я користуюся протягом більше, як чотири десятиліття. Мої бесіди і спостереження за студентами, курсантами, слухачами, ад'юнктами, аспірантами, колегами, членами родини, близькими людьми, самим собою - з одного боку, врахування об'єктивного процесу інтеграції світу та наростанням міжнаціональних, міжетнічних та міжнародних комунікацій – з другого, дають підстави висловити думку, що: не лише білінгвізм, а й полілінгвізм об'єктивний, спрямований у майбутнє, неминучий етап розвитку людської цивілізації; білінгвізм (а, може і полілінгвізм) в Україні є об'єктивним і необхідним засобом інтеграції українського громадянського суспільства та реалізації конституційного принципу зв'язку державної української мови та мов національних меншин; психологічні можливості людини, зокрема активність центральної нервової системи навіть в екстремальних ситуаціях використовуються не більше, як на 4-5%, тобто інформаційні можливості психіки людини, зокрема для освоєння державної (для не україномовних в Україні) та іноземних мов є ще далеко не вичерпні.

Як резюме можна зазначити: білінгвізм (полілінгвізм) -об'єктивний, доцільний і перспективний орієнтир у розвитку сучасної людини.

 

 

І. Б. Усенко, завідувач відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, професор

 

ПРАВОВИЙ СТАТУС МОВ В УКРАЇНІ: ПІДСУМКИ ЗАКОНОПРОЕКТНОЇ РОБОТИ 2011 РОКУ

 

За рік, який минув від попередньої конференції, проблеми правового статусу мов неодноразово виносилися на розгляд українського парламенту. Так, 1 лютого 2011 р. депутати відмовилися включити до порядку денного пропозицію В. В. Колесніченка (№ 7339 від 05.11.2010) про розмежування прикметників «руський» та «російський» з тим, щоб зафіксувати, що нині паралельно з українською в нашій державі функціонує й «руська» мова.

Цього ж дня П. М. Мовчан вніс пропозицію про проведення парламентських слухань на тему: «Конституційні засади української мови та цілісність держави» (№ 8046 від 01.02.2010), яка була розглянута, але не підтримана парламентом 3 березня 2010 р.

У червні цього року в парламенті послідовно з’явилися чотири пропозиції у формі проекту постанови Верховної Ради України про проголошення в Україні «Дня російської мови» (№ 8625 від 03.06.2011, Колесніченко В. В.), «Днів офіційних мов ООН» (№ 8662 від 14.06.2011, Кендзьор Я. М. та ін.), «Дня мов національних меншин» (№8669 від 15.06.2011, Яворівський В. О.), «Дня мов національних меншин, регіональних мов та мов меншин» (№8719 від 23.06.2011, Колесніченко В. В.). Усі вони були відхилені парламентом 6 вересня 2011 р. і навіть не потрапили до порядку денного.

Практика синхронного подання альтернативних проектів продовжилася внесенням до парламенту законопроектів про заборону звуження сфери застосування української мови (№ 9059 від 17.08.2011, Кириленко В. А.) та про заборону звуження сфери застосування регіональних мов або мов меншин України (№ 9059-1 від 26.08.2011, Колесніченко В. В.). Обидва законопроекту було вручено для ознайомлення народним депутатам 6 вересня 2011 р. і вони нині вважаються такими, що опрацьовується в Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності

Народний депутат А. П. Яценюк двічі вносив законопроекти про запровадження кримінальної відповідальності за наругу над державною мовою та мовами національних меншин України (№ 8031 від 28.01.2011 та № 8092-1 від 28.02.2011). У першому випадку проект навіть не потрапив до порядку денного, а у другому – його відхилили вже за результатами розгляду і голосування 7 вересня 2011 р.

Так само А. П. Яценюк тричі вносив законопроекти про внесення змін до статті 11 Закону України «Про загальну середню освіту» (щодо недопущення закриття загальноосвітніх навчальних закладів з державною мовою навчання (україномовних шкіл) на території України). Першим двом з них не вдалося потрапити до порядку денного, а третій 6 вересня 2011р. пройшов цей бар’єр і нині опрацьовується в Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти.

Того ж дня до порядку денного було включено ще два проекти схожого змісту.

Це внесений народними депутатами України А. В.Парубієм, В. Г. Карпуком і М.Г. Кульчинським проект постанови Верховної Ради України (реєстр. № 8131 від 18.02.2011), яка передбачає не категоричну заборону закриття україномовних шкіл, а лише мораторій строком на п`ять років на закриття загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання в адміністративно-територіальних одиницях України, де такі навчальні заклади складають менше половини від їх загальної кількості року. Утім вже 7 вересня 2011 р. профільний Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти висловився за те, щоб проект повернути суб`єктам права законодавчої ініціативи на доопрацювання, і відповідне подання у формі проекту постанови Верховної Ради України (№8131/П від 09.09.2011) нині внесено від імені керівників цього комітету на розгляд парламенту.

Другий включений до порядку денного законопроект про заборону ліквідації навчальних закладів з навчанням російською та іншими мовами національних меншин України (№ 8222 від 14.03.2011) внесли народні депутати В. В. Колесніченко та І. В. Попеску. Нині він ще опрацьовується в Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти.

6 вересня 2011 р. до порядку денного чергової сесії було включено і кілька законопроектів щодо вживання мов у засобах масової інформації, ініціаторами яких стали О. Р. Абдуллін, Ю. Я. Стець, В. О.Уколов та деякі інші народні депутати. Це проекти законів про внесення змін до Податкового кодексу України щодо підтримки радіомовлення державною мовою (№ 8095 від 10.02.2011) та про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» щодо організації сурдоперекладу в державних телеорганізаціях (№ 8214 від 11.03.2011). Перший з проектів профільний Комітет Верховної Ради України з питань фінансів, банківської діяльності, податкової та митної політики пропонує зняти з розгляду, а другий – було схвалено Комітетом  Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації і успішно прийнято у першому читанні 20 вересня 2011 р. Суть цього єдиного у цьому році законопроекту з мовних питань, прийнятого хоча б у першому читанні, полягає у забезпеченні інформаційного мовлення «жестовою мовою».

На завершення слід зазначити, що народні депутати С. В. Ківалов та В. В. Колесніченко нещодавно внесли на розгляд парламенту проект закону про засади державної мовної політики (№9073 від 26.08.2011), який нині перебуває на опрацюванні в Комітеті з питань культури і духовності та деяких інших Комітетах Верховної Ради України. Цей законопроект є своєрідною модифікацією відомого проекту № 1015-3 від 07.09.2010, який свого часу ініціювали народні депутати України О. Єфремов, П. Симоненко і С. Гриневецький.

Здійснена автором цих рядків офіційна науково-правова експертиза законопроекту № 9073 призвела до висновку, що він вигідно відрізняється відсутністю ряду конфліктних і заполітизованих положень від законопроекту № 1015-3, але містить і ряд суттєвих недоліків.

Так, розробникам законопроекту не вдалося повністю узгодити його зі Статтею 10 Конституції України, зокрема з положенням, що «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». З одного боку, визначення в Статті 1 законопроекту мови національної меншини як «мови меншини, що об’єднана спільним етнічним походженням», ніби дає надію, що всі положення законопроекту про захист регіональних мов або мов меншин будуть поширюватися на всі мови національних меншин. З іншого боку, у частині 2 Статті 7 законопроекту міститься положення, що «до регіональних мов або мов меншин, до яких застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, передбачені у цьому Законі» з усього багатоманіття мов національних меншин України віднесено лише 18 мов.

В черговий раз У законопроекті безпідставно розмивається грань між державною мовою і мовами національних меншин (за термінологією законопроекту – регіональними мовами або мовами меншин). Від законопроекту про засади державної мовної політики можна було б очікувати, що будуть нарешті визначені відповідні «межі і порядок» застосування інших мов, крім державної. Але таких «меж і порядку» у законопроекті немає, лише зазначається, що «можуть використовуватися» регіональні мови або мови меншин без зазначення обсягу цього використання у співвідношенні з обсягом використання державної мови.

У цьому контексті слід звернути особливу увагу на положення частини 3 Статті 6 законопроекту про те, що «Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері». Така загальна декларація ставить знак рівності між державною мовою та іншими мовами і фактично суперечить самому сенсу визначення певної мови як державної (офіційної).

Викликає сумніви пропозиція розробників законопроекту покласти на місцеві ради прийняття рішень щодо застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин. Відповідно до п. 4 Статті 92 Конституції України порядок застосування мов визначається виключно законами і делегування цих повноважень місцевим радам є неконституційним і недоцільними.

Є певна невідповідність між назвою законопроекту і його змістом. Фактично в ньому переважно йдеться про визначення статусу мов в Україні, а поняття «державна мовна політика» навіть не згадується серед основних термінів законопроекту у Статті 1.

Загалом з врахуванням і низки конкретних зауважень до окремих статей законопроекту, експерту довелося зробити висновок, що цей проект суттєво звужує конституційні права окремих груп населення України, суперечить Статті 10 Конституції України, а також містить ряд інших недоліків, що свідчить про необхідність його істотного доопрацювання

Таким чином за час від попередньої нашої конференції жодного законопроекту з питань правового статусу мов, окрім прийнятого у першому читанні законопроекту щодо запровадження сурдоперекладу (мови жестів), в Україні так і не було прийнято. Всі законопроекти, до речі, ініціювалися народними депутатами, а не іншими суб’єктами законодавчої ініціативи, в умовах жорсткої політичної боротьби, коли мало не кожний негайно викликав появу альтернативних проектів представників інших політичних сил.

Водночас, як і в минулому році, мусимо констатувати відсутність юридично коректних і політично зважених законопроектів у мовній сфері. Хоча мовний радикалізм дещо і послабшав, все ще має місце прагнення вирішити якусь частину багатоаспектної мовної проблеми коштом нехтування й навіть загострювання інших її частин.

 

 

Л.О. Симоненко, провідний науковий співробітник відділу термінології Інституту української мови НАН України, кандидат філологічних наук, професор

 

НАУКОВА МОВА І СЛОВНИКИ

 

Сучасна українська наукова термінологія (сукупність термінів різних галузевих знань) є цілісною системою ієрархічно організованих мовних явищ для позначення реалій, пов’язаних з розвитком науково-технічних знань. Вона існує в двох вимірах: як наслідок фіксації наукового пізнання (термінологічні словники) та функціонування (наукова література). І. Огієнко зауважував, що термінологія є зовнішньою формою науки, стан наукової термінології завжди свідчить і про стан національної науки.

Зв’язок науки з життям, з практичними потребами народу досить виразно відбиває термінографія. М.Т. Рильський зазначав, що словник є тим важливим знаряддям, який допомагає людині вдосконалювати знання мови, а з цим підносить її загальну культуру і культуру володіння словом зокрема.

Основною функцією термінологічних словників є відбиття поняттєво-термінологічного апарату різних галузей знань. Вони виконують три функції: навчальну, довідкову і систематизувальну.

Галузевий словник – це багатогранна праця, яка не лише показує стан розвитку певної галузі знань (у тім числі й правознавства) та її термінології на час його створення, а є ще й своєрідним пропагандистом нормативної, уніфікованої та кодифікованої термінології вихідної мови та мови перекладу.

За неповними підрахунками автора в Україні, починаючи з 80-х років ХХ ст., включаючи перше десятиліття ХХІ ст., вийшло понад 60 правничих словників з різних сфер сучасного права. Видані словники умовно можна поділити на кілька типів: за кількістю залучених мов: одно-, дво-, три-, і багатомовні словники; за призначенням: довідкові, переважно тлумачні, які переслідують суто прикладну мету. До останніх відносять енциклопедичні словники та енциклопедії, в яких реєстр складається з чітко встановлених смислових і граматичних категорій. Серед останніх заслуговують на увагу “Юридичний словник-довідник” / За ред. Ю.С. Шемшученка (Київ, 1996), “Сучасна правова енциклопедія” / За ред. О.В. Зайчука (Київ, 2009), “Юридична енциклопедія” в 6-ти томах (Київ, 1998–2004).

Серед перекладних словників переважають двомовні, значна кількість яких – російсько-українські (Російсько-український словник юридичної термінології / Укл. Б.М. Бабій, В.О. Винник та ін. (Київ, 1985). Серед тлумачно-перекладних тримовних словників новизною представленої в ньому термінології виділяємо “Словник-довідник термінів судової медицини” О. І. Герасименка (Київ, 2002), в якому зафіксовано вживані в сучасній українській і російській мовах терміни з загальних питань судової медицини та окремих її розділів: танатології, травматології, токсикології та ін., а також терміни суміжних наук (хімії, біології, юриспруденції тощо), які використовують у судовій медицині.

Незважаючи на те, що деякі з виданих словників не відповідають сучасному розвиткові наукової юридичної термінології, вони заслуговують на увагу, оскільки сприяють систематизації та кодифікації термінів наявних та новітніх напрямків сучасного правознавства.

Наукова термінологія постійно змінюється, пристосовується до потреб суспільства. Вона твориться впродовж духовного розвитку суспільства. У її збереженні велика роль належить словникам, тому словник – це безперервний кругообіг набутих і втрачених слів. Виявити, зареєструвати нові галузеві терміни – почесний обов’язок фахівців певних сфер знань і лінгвістів.

 

 

 

 

 

І.І. Марунич, начальник кафедри юридичного документознавства Національної академії внутрішніх справ, кандидат філологічних наук, доцент

 

КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНЦІЯ ПРАВНИКА

 

У сучасному суспільстві майбутній правник повинен вміти швидко сприймати будь-яку форму мовлення, необхідну інформацію, створювати монологи, вести діалоги, керувати системою мовленнєвих комунікацій у межах своєї компетенції тощо. Від багатства словникового запасу, рівня культури мови і техніки мовлення значною мірою залежать професійна майстерність, імідж, й відповідно успіх. Професійна мовленнєва комунікація відбувається в межах сфери професійної взаємодії комунікантів і може бути в усній або письмовій формах, за офіційних чи неофіційних обставин. Форми, умови спілкування, багатоаспектність професійної діяльності людей визначають варіативність форм мовленнєвої комунікації.

Професійна діяльність правника потребує певних комунікативних умінь, а саме, уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорювати контракти, надавати й отримувати зворотну інформацію тощо.

Ситуації, що виникають у професійному середовищі, характеризують за такими параметрами: місце і час виникнення ситуації; обставини, за яких виникла ситуація; соціальні і професійні ролі учасників; операції, які виконують учасники; канал комунікації (телефон, електронна пошта, публічний виступ, спілкування віч-на-віч тощо).

Комунікативна компетенція (лат. competens - належний, відповідний) - сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата.

Вона розвивається на основі усіх знань, досвіду користування не тільки рідною мовою, а й мовами інших народів, а самі мови у цьому процесі є взаємно пов’язаними і взаємодіють між собою.

Комунікативна компетенція визначається комунікативними інтенціями (комунікативними намірами адресата); дотриманням комунікативних стратегій, що дають змогу досягти необхідного результату комунікації; знанням особистості співбесідника; зворотним зв’язком в комунікації, що передбачає врахування психологічних особливостей адресата, його соціальних ролей; умінням долати психологічні «фільтри», розбивати психологічні «щити»; умінням володіти навичками декодування «мови тіла» співбесідника; чіткою орієнтацією в умовах та ситуації спілкування; орієнтацією і підтриманням самого процесу спілкування; контролем власної мовленнєвої поведінки, емоцій тощо; навичками та уміннями завершувати комунікацію, виходити з неї, контролювати посткомунікативні ефекти тощо. Важливим складником комунікативної компетенції є мовна компетенція.

Мовна компетенція (лат. competens - належний, відповідний) - знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літературної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.

Спілкування у професійній сфері вимагає від правника знання спеціальних знань і навичок, необхідних для досягнення прагматичного впливу й успіху в професійній комунікації. Розвиток професійної комунікативної компетенції відбувається відповідно до здатності особистості навчатися, її предметних знань та попереднього досвіду і здійснюється в межах ситуативного контексту, пов’язаного з навчанням і спеціалізацією.

Важливим чинником, що впливає на становлення і розвиток професійної комунікативної компетенції правника є його креативність. Важко уявити ефективного менеджера, який не вміє приймати рішення швидко і на високому професійному рівні. Креативні якості індивіда стійкі і забезпечують творчий стиль його мовленнєвої поведінки, продуктивність та унікальність способів і результатів діяльності, а також готовність до творчих конструктивних перетворень у різних сферах життєдіяльності. Ці якості формуються в процесі всього розвитку особистості шляхом неперервного вдосконалення творчих навичок. Креативні якості залежать від індивідуальних особливостей кожної особистості і від специфіки галузі, у якій вона працює. Люди з добре розвиненими здібностями до формування і сприйняття ідей винаходять набагато більше способів вирішення проблеми за короткий час. Вони володіють високою гнучкістю мислення і можуть легко переходити від одного варіанта розв’язання проблеми до другого, нового, якщо проблема і її умови нові і вимагають відповідного до себе підходу. Креативні особистості можуть створювати нові й універсальні пропозиції та ідеї, змінювати усталені підходи, «атакуючи» проблему з нової позиції, і винаходити унікальні ідеї.

Отже, професійна комунікативна компетенція правника є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.

 

 

М.Г. Братасюк, доктор філософських наук, професор, професор кафедри загальноправових дисциплін НАВС

 

МОВНА ПОЛІТИКА ЯК ЗАСІБ ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

 

Кожна держава в сучасному світі дбає про захист своєї національної безпеки. Для цього створюється відповідний механізм захисту, який є певною системою засобів, чинників розмаїтого плану (політичних, фінансово економічних, правових, оборонних, інтелектуальних, духовно-культурних тощо), прийомів, способів, які в сукупності створюють певну якість, яка і є свого роду запорукою цілісності та життєздатності конкретної національної держави. Одним із таких чинників є мовна політика держави як невід’ємна складова її державної політики загалом. Тривалий час, в умовах відсутності внутрішньодержавної полікультурності, яка властива нинішньому етапу розвитку людства, цей чинник не був настільки важливим, як сьогодні. Нинішній світ дуже динамічний, культурна асиміляція відбувається пришвидшеними темпами, а тому втратити мову як ознаку національної ідентичності нині особливо легко. А наслідком втрати національної ідентичності народу буде втрата національної держави. Національна держава та національна ідентичність міцно взаємопов’язані. Мова – це не просто засіб спілкування. Саме мова, будучи ядром національної культури, несе в собі закодований життєвий досвід народу, який її створив. Саме мова втілює і виражає дух і світогляд цього народу. Саме мова є консолідуючим чинником нації. Для того, щоб перетворити народ в глевку, аморфну масу, треба знищити його мову. А не буде народу – не буде і його державності, бо населення – це не народ, ним можуть маніпулювати без особливих труднощів будь-які «вожді». Отже, для того, щоб зруйнувати українську державність, треба, наприклад, нанести удар по українській мові, що має статус державної. Ці спроби вже робилися не раз і нині продовжуються. Щоб цього не сталося, держава зобов’язана проводити мовну політику, яка має бути спрямована на захист державності.

Засади мовної політики в Україні прописано в Конституції України. Як і будь-яка інша складова державної політики, мовна політика має ґрунтуватися на таких конституційних принципах як: принцип демократизму, принцип народовладдя, принцип верховенства права, принцип поваги до людини, її гідності та честі, принцип невідчужуваності прав людини, принцип поваги до національної культури тощо. Оскільки в державі є нація, яка дала назву державі Україна, яка стала її творцем, при цьому ніхто не применшує внесок в цю справу представників інших народів, що проживають на українській землі, то Конституція закріплює статус державної за українською мовою (ст. 10). У той же час в частині 3 цієї статті наголошено, що держава гарантує вільний розвиток, використання та захист російської та інших мов національних меншин України. До того ж, стаття 11 Конституції акцентує, що Українська держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. В світлі цих рядків зусилля представників окремих політичних сил та державної влади про надання статусу державної ще одній мові в Україні принижують гідність як кожного українця, так і всього українського народу, який відповідно до історичної справедливості виборов собі право жити по своїй волі у своїй державі. Реалізація цього задуму буде прямим порушенням принципу верховенства права, закріпленого в статті 8 чинної Конституції України. Збереження за українською мовою статусу державної є однією із гарантій збереження цілісності України як держави. Поява в Україні ще однієї, окрім української, державної мови стане каталізатором розколу і без того далеко не цілісного українського суспільства і втрати українцями державності остаточно. Збереження за українською мовою статусу державної є однією із гарантій збереження цілісності України як держави.

 

 

 

 

М.М. Мацькевич , професор кафедри конституційного, господарського та адміністративного права Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького, кандидат юридичних наук, доцент

 

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, ЯКІ НАЛЕЖАТЬ

ДО НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН, НА НАВЧАННЯ РІДНОЮ

МОВОЮ ЧИ НА ВИВЧЕННЯ РІДНОЇ МОВИ

 

Проблематика основоположних прав людини і громадянина, закономірності їх здійснення, розвитку, охорони та захисту становлять нині, так би мовити, ядро, стрижень предмета загальнотеоретичної юриспруденції. При цьому важливе місце в системі конституційних прав та свобод людини і громадянина посідають культурні права та свободи, які ще іноді іменують як духовні, або ідеологічні. Ці права стосуються реалізації людини в культурній і духовній сферах. Розвиток духовності та культури особи й народу значною мірою залежить саме від можливостей, які надає їй держава, розвивати, задовольняти і втілювати в життя свої культурні та духовні потреби.

Одним із основних культурних прав є право на освіту (ст. 53 Конституції України). Адже освіта в сучасному світі – важливий чинник культурного розвитку особистості, формування громадянського суспільства, економічної могутності та політичної незалежності держави. Без належної освіти людина не спроможна сприймати себе як частину суспільства, як вільну особистість, не здатна зрозуміти сутність тих прав та свобод, що гарантує їй Основний Закон.

Водночас Україна належить до категорії багатонаціональних держав. Поряд з українцями на території держави проживає понад 100 національностей. Саме тому для значної кількості громадян України мовне питання є визначальним, оскільки з ним пов’язана можливість реалізації багатьох інших прав. У цьому контексті досить важливим є законодавче регулювання права національних меншин на розвиток і використання рідних мов.

Так, згідно з ч. 5 ст. 53 Конституції України громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Відповідно до Закону України „Про національні меншини в Україні” до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Вільний вибір мови є невід’ємним правом громадян України. Однак законодавство України, що гарантує право на рідну мову представникам національних меншин, сьогодні перебуває на стадії розвитку. Існує лише незначна кількість норм права, що впорядковують ці суспільні відносини.

Визначальним серед них є положення Декларації прав національностей України, згідно з яким усім народам і національним групам гарантується право вільно користуватися рідними мовами. У свою чергу Закон України „Про національні меншини в Україні” закріплює для всіх національних меншин право користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, створення національних навчальних закладів. Держава вживає заходів для підготовки педагогічних та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів, а державні органи на основі міждержавних угод сприяють національним меншинам у підготовці спеціалістів у інших країнах. Кожний громадянин має право на національне прізвище, ім’я та по батькові.

Разом із тим, чинне законодавство України не визначає все коло прав та свобод громадян, пов’язаних з правом на рідну мову, не встановлює повноваження спеціальних державних органів, що відповідають за дотримання цього права, не передбачає конкретну юридичну відповідальність за його порушення тощо, тобто не впорядковує всього комплексу питань, які охоплюються державною політикою в цій важливій сфері суспільного життя.

 

 

С.Д. Гусарєв, начальник кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор

 

МОВА ЯК ЗАСІБ ФОРМАЛІЗАЦІЇ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА

 

Специфіка мови та мовлення у сфері права обумовлюється необхідністю використання абстрагованих юридичних конструкцій, потребами їх формалізації у текстах нормативно-правових актів, приведенням до певного стилю, в якому прийнято оформлювати документи, забезпеченням єдності розуміння нормативного тексту, упередженням можливого конфлікту правових норм тощо. У зв’язку з цим актуалізується проблематика законодавчих дефініцій, правильного використання юридичної термінології, що обумовлено швидкими темпами нормотворчої діяльності в Україні.

Одна з мовних проблем, що виникає у правотворчій діяльності – це поєднання змістовної абстрагованості, узагальненості рис, властивостей, ознак тощо та чіткості, однозначності сформульованих правових приписів. Для подолання проблем подальшого користування нормативним матеріалом представники юридичної професії формують відповідний тип мислення, що ґрунтується на знанням про право, правову дійсність, зокрема про окремі сторони та закономірності функціонування правової системи.

У процесі професійного спілкування, вирішення конкретних юридичних справ професійні юристи користуються як загальною культурою мовлення, так і навичками професійної комунікації, що ґрунтуються на знанні не тільки державної мови, особливостей місцевого діалекту, але й на володінні спеціальною термінологією, яка для представників юридичної сфери є одним із важливих засобів реалізації посадових завдань і функцій.

Важливим фактором дотримання високого рівня культури професійного мовлення є усвідомлення юристом духу права, його соціальної ролі та функціональної спрямованості на суспільні відносини, що дозволяє їм більш точно й об’єктивно висловлюватися з проблем правового регулювання, використовувати оціночні поняття, обирати методологічні шляхи формування власної позиції тощо.

Загалом, слід звернути увагу на те, що спілкування юристів, як представників різних професій, у багатьох ситуаціях відбувається у присутності інших осіб – учасників юридичного процесу, для яких авторитет і чистота права, його гармонійність, узгодженість, легітимність та справедливість багато в чому залежать від асоціацій, отриманих у результаті спостереження за дискусією сторін. Якщо мова представника державного обвинувачення або захисту є недосконалою, якщо свідок або потерпілий не володіють мистецтвом мовлення – їх показання сприймаються з підозрою, як невпевнені відповіді, неправдиві відомості тощо. Так само можна говорити про позитивний вплив вишуканого мовлення адвоката під час його виступу у суді присяжних. Високий рівень мовленнєвої культури сприяє посиленню аргументації та переконливості.

Мова права може бути як письмовою так і усною, що накладає свій відбиток на формування відповідного стилю. При цьому, в усній формі мовлення виділяють розмовно-побутовий і ораторський стилі. У писемній – офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній. Характерним є те, що для сфери юридичної діяльності майже всі стилі є необхідними. Хіба що художній стиль є мало затребуваним і відображає більшою мірою співвідношення права і мистецтва. Інші стилі широко вживаються у правознавстві, особливо науковий, призначення якого чітко відображати результати науково-пізнавального процесу.

Публіцистичний стиль також використовується представниками правознавства, але характерний, перш за все, для засобів масової інформації: газет, радіо, телебачення. Завдяки використанню ЗМІ право стає доступним, зрозумілим для широкого кола адресатів, дозволяє формувати правову свідомість, культуру населення. Цей стиль правового мовлення розраховується на широку аудиторію, іноді цілком не підготовлену до сприйняття правової інформації, а тому є таким, що сприймається однаково добре більшою кількістю людей.

Однією із розповсюджених проблем мови та мовлення у правознавстві є звичайна мовленнєва неохайність, що має місце у наукових працях дисертаційного, магістерського рівня або у звичайних наукових статтях. Автори наукових робіт, намагаючись дотримуватися стандартів, що висуваються з боку ВАК України до стислості форми, з легковажністю ставляться до стилю викладеного матеріалу, дотримання мовних правил.

Так, у дисертаційних дослідженнях стало тенденцією заявляти про новизну у такій формі, як: «удосконалено основи та механізм адміністративно-правового регулювання сфери податкових відносин». Або таким чином: «удосконалено наукові позиції авторів, що працювали у зазначеному напрямі». Звичайно, що удосконалення механізму правового регулювання певного виду правових відносин є справою не теоретичною, а практичною, пов’язаною із впливом на правову дійсність, змінами у реальній площині суспільного життя, а не на папері. Скоріше малося на увазі про нове концептуальне бачення вирішення проблем правового регулювання, а не фактичне виконання таких складних суспільно-політичних завдань. Те ж саме з науковими позиціями вчених, які неможливо змінити як факти минулого, а можна лише продовжити спостереження своїх попередників, систематизувати результати творчості, спростувати висновки та пропозиції.

Поширеною також є помилка висвітлення практичної значущості отриманих результатів дослідження, коли дисертанти переносять акцент не на практику правового регулювання, а на теоретичну діяльність: «дисертаційні положення, висновки та пропозиції можуть використовуватись у науково-дослідній роботі для подальшого дослідження проблем…». Виходить, що практичне значення пояснюється лише в контексті наукової та навчальної діяльності.

Отже значення мовленнєвої культури у правознавстві є очевидним фактором, який пояснює невід»ємність, взаємодію мови та права, де мова виступає не тільки формою виразу правових норм, але й засобом реалізації приписів, сформульованих за допомогою мовних правил.

 

 

Ю.О. Заіка, начальник кафедри цивільного права і процесу Національної академії внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор

 

ВИСНОВОК ЛІНГВІСТИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ЯК ДОКАЗ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

 

Належне з’ясування юридичних обставин – запорука об’єктивного вирішення справи у сучасному цивільному судочинстві. Одним із засобів доказування в судовому процесі є висновок експерта.

В Інструкції «Про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень», затвердженої наказом Міністерства юстиції України

від 08.10.1998 № 53/5 (зі змінами та доповненнями), встановлений порядок призначення судових експертиз та експертних досліджень, а в п. 1.2. названі дванадцять основних видів експертиз: криміналістична, біологічна, товарознавча, оціночна, психологічна, мистецтвознавча тощо.

Проте в судовій практиці набуває поширення ще один вид експертних висновків, який властивий певним категоріям справ. Це мовна або лінгвістична експертиза, метою якої є встановлення обставин, які підлягають доказуванню, на підставі спеціальних філологічних знань. Її завданням може бути тлумачення мовної одиниці, тексту документа, пояснення вживання мовного знака з точки зору його змісту і способу вираження, встановлення і підтвердження авторського тексту, факту плагіату, дослідження фірмових найменувань, товарних знаків, торгівельних марок, доменних імен на предмет встановлення їх оригінальності, індивідуальності, новизни та ін. 

До послуг експерта-лінгвіста суди вдаються при розгляді цивільних справ, пов’язаних із прийняттям спадщини чи поділом спадкового майна, захисту честі гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди, захисту права інтелектуальної власності, при порушенні авторських і суміжних прав, при здійсненні та захисті інших суб’єктивних цивільних прав осіб. 

Висновок експерта-лінгвіста – досить своєрідний вид доказів, який подекуди відіграє значну роль в окремих цивільних справах. Так, при отриманні спадщини у позивачів нерідко виникає необхідність довести тотожність прізвищ спадкодавця і спадкоємця (Березівський – Березовський, Рокитнянський – Рокітнянський), по батькові (Лукич – Лукіч, Юрієвич – Юрійович – Юр’євич), імен (Хрестина – Кристина) та ін. 

В експертному висновку Українського бюро лінгвістичних експертиз від 12.04.2011 № 056/409, який став вирішальним доказом для отримання спадщини позивачем по справі, зазначено, що розбіжності між документальними записами прізвища «виникли внаслідок відхилення від орфографічних норм при його міжмовних російсько-українських перетворень. Субнормативний український запис відтворює російську графічну форму зазначеного прізвища, а субнормативний український запис зумовлений неправомірним застосуванням етимологічного підходу при російсько-українському перетворенні прізвища». 

Лінгвістична експертиза може проводиться у випадках необхідності тлумачення понять, з’ясування змісту, тотожності того чи іншого положення цивільного договору. 

 Так, на вирішення судової експертизи поставлено було питання: чи є тотожними за лінгвістичним значенням словосполучення „пошкодження майна” та „неможливості привести майно у належний стан” та чи за лінгвістичним значенням словосполучення „неможливості привести майно у належний стан”, наведене в договорі безоплатного користування майном, включає в себе зміст, що несе слово „пропажа”. Проте із Львівського НДІ судових експертиз ухвала суду, на жаль, надійшла без виконання «у зв’язку з відсутністю в цьому НДІ спеціалістів у відповідній галузі».

 Якщо проведення найпоширеніших видів судових експертиз (трасологічної, дактилоскопічної, балістичної) ретельно регламентовано у відповідних Науково-методичних рекомендаціях з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, то формування змісту ухвали про проведення лінгвістичної експертизи викликає у суддів певні труднощі.

Незважаючи на те, що експерт може висловити свої міркування також щодо обставин, які мають значення для вирішення справи, але з приводу яких йому не було поставлене запитання, ми вважаємо необхідним розробити і затвердити відповідні науково-методичні рекомендації з питань проведення лінгвістичної експертизи, які б включали в себе головні завдання та орієнтовний перелік вирішуваних питань, які, залежно від категорії справи, доцільно ставити експерту. 

 

 

 

 

 

 

А.С. Токарська, профессор кафедри юридичної лінгвістики Львівського ДУВС, доктор юридичних наук,

 

ПРАВОВА КОМУНІКАЦІЯ ЯК РЕГУЛЯТОР СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

 

Серед праць філософсько-правового спрямування закономірний інтерес викликають ті, які не лише підтверджують істину про всезростаючу роль права у сучасному житті, а й містять справедливий докір щодо того, що значно менше уваги вчені приділяють філософії окремих галузей права, особливостям професійної комунікації. Питання теорії права частіше розглядали в аспекті покарання і відповідальності за злочин, а не філософсько-правової оцінки. Сама справедливість покарання ще не вичерпує способів розв'язання проблем права.

Оцінка лише нових і старих видів злочинів, санкцій зі старих догматичних позицій вичерпала себе і закономірною є потреба пошуку нового шляху розв'язання проблеми та альтернативних способів зупинення антизаконної діяльності. Лише у цьому зв’язку випущена з-під уваги така важлива галузь діяльності, як комунікативна, що через інтерпретаційно- перцептивну, семіотико-семантичну, аксіологічну практику оцінювання інтенцій комунікантів може постати як сучасний конструктивний засіб розв'язання поставлених проблем у врахуванні потреб (інтересів) фізичних та юридичних осіб, справедливо збалансованих із законними вимогами та потребами інших комунікантів.

Голова Міжнародного інституту комунікації Жан д'Арсі для Міжнародної комісії з вивчення проблем комунікації (яка була створена на виконання резолюції та директивних вказівок щодо Середньотермінового плану) зазначив, що Генеральна конференція вперше проголосила в 1969 році «право людини на комунікацію»: «Загальна декларація прав людини, в якій... вперше у статті 19 встановлювалося право людини на інформацію, коли-небудь повинна буде визнати більш широке право людини на комунікацію».

Це право поки що перебуває на стадії поступового «визрівання і збагачення». Нове право є «не заміною вже проголошених прав», а доповненням, яке має підстави для існування. Право на комунікацію - це право, в основу якого покладені: право на свободу думки, право на свободу слова, право на свободу друку та право на свободу інформації. Воно спрямоване на регулювання інтеракцій суб’єктів, комунікативних актів і передбачає їхні комунікативні права та обов'язки у межах суверенного права особи та її автономності.

В основі такої ідеї фактично лежить поняття всезростаючої еволюції прав, свобод і обов'язків через пізнання наявних прав з метою подальшого розширення свобод, появи нових прав і обов'язків людини і громадянина.

Справедливо, що нова етика комунікації повинна бути побудована на відмові від пропаганди. Цей шлях вказує на незворотність і потребу відмови від превалювання однієї з форм соціальної комунікації над двома іншими - міжособистісною, груповою, масовою. До того ж виявилася нежиттєздатність утопічних ідей «вільного для всіх» самовираження: «свобода комунікації не є синонімом того, що кожний має можливість сказати все, що завгодно і кому завгодно, коли завгодно і як завгодно. Для соціальної комунікації не може бути іншого ідеалу, ніж зрозумілий і урівноважений діалог між передавачами і приймачами повідомлень». Отже, справедливо, що нова політика комунікації разом із новою етикою комунікації може стати «регулятором правового впорядкування суспільного життя».

 

 

В.Я. Радецька, професор кафедри криміналістики Неаціональної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

 

ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОЗНАКИ КАТЕГОРІЙНО-ПОНЯТІЙНИХ ОДИНИЦЬ СУЧАСНОЇ КРИМІНАЛІСТИКИ

 

У практиці дослідження категорійно-понятійного апарату криміналістики труднощі викликає упорядкування його термінологічного складу, виявлення термінів загальних понять, які відбивають типові одиниці змістовного та структурного планів. Тому, зважаючи на важливість розгляду саме термінологічного сладу криміналістики, на нашу думку, слід зупинитися на його структурно-функціональних особливостях.

Конструктивно-змістовними одиницями (КЗО), якими є терміни, ми називаємо семантичні складові тексту, які є базою, матеріалом для побудови будь-яких значущих текстових компонентів. Спеціальний текст нами розглядається як розгорнута мовна одиниця професійного спілкування криміналістів (як науковців, так і практиків), що забезпечує комунікацію посередництвом лінгвістично організованого передавання наукових повідомлень. Функція комунікативної спрямованості спеціального тексту - це арґументоване передавання інтелектуальної інформації, що визначає як його загальну семантику, так значення і функції його складових.

Питання про семантичні складові тексту, принципи і мотиви його сегментації відносяться до числа проблемних і широко обговорюваних у лінгвістиці. У сучасній криміналістиці принципи категорійного розмежування, на нашу думку, мають варіюватися відповідно до таких цілей, як:

а) необхідність упорядкування структурної та змістовної архітектоніки;

б) пізнання законів семантичної та структурної організації теми криміналістичного повідомлення;

в) потреби моделювання і формалізованого представлення змісту.

Незалежно від мотивів тематичного та категорійного розмежування в науці криміналістиці, на прикладах останніх видань ми спостерігаємо дещо умовний або авторський підхід.

Характерними для сучасних наукових криміналістичних видань є такі ознаки:

1) визначальною є авторська установка і розмежування на об¢ємно- прагматичні фрагменти (підручник, том, глава, частина, розділ, параграф тощо);

2) у більшості випадків розчленування на категорійні блоки (наприклад: криміналістична техніка, криміналістична методика, криміналістична механоскопія, криміналістичне слідознавство) виконується в аналітичних цілях і орієнтується на різні рівні організації тексту. Головні з них:

а) лексико-граматичний (розчленування на словосполучення, речення, стійкі словесні комплекси, синтаксичні одиниці);

б) логіко-композиційний (комунікативні блоки: назва, вступ, висновки);

в) тематичні блоки з використанням фактичного матеріалу, прикладів із практичної діяльності органів внутрішніх справ, посилань на висновки експертів за конкретними кримінальними справами; описання, міркування. Для прикладу: роботи Р. С. Бєлкіна відрізняються наявністю філософських міркувань, співставлень різних авторських точок зору вчених-криміналістів.

 Перераховані ознаки текстових робіт з криміналістики, незалежно від їх природи, є результатом послідовного розбиття за тими чи іншими ознаками лінійної структури тексту на частини різні за обсягом. Одиницям такого розмежування не властива регулярність, структурна та семантична канонічність. Отже, семантика наукових повідомлень з криміналістики - це результат відображення розумового змісту в системному мовному поєднанні. Для повного сприйняття повідомлень, викладених мовою науки криміналістики, необхідно враховувати також і позамовні фактори, тому добір конструктивно-змістовних одиниць повинен опиратися на процес аналізу конкретної предметно-понятійної галузі криміналістики.

Таким чином, конструктивно-змістовна одиниця мови науки криміналістики повинна:

-                    мати мовленнєву природу, бути реалізованою в тексті;

-                    бути засобом передавання й адекватного сприймання інформації;

-                    бути регулярним компонентом текстових фрагментів;

-                    характеризуватися певною канонічністю структурної організації;

-              бути інформативною, семантичною наповненою одиницею, являючи собою фрагмент основного змісту тексту;

-              володіти комунікативною самостійністю, тобто бути семантичною домінантою комунікативних складових (речення, абзаца, понадфразової єдності);

-                    мати критерії однозначного визначення в тексті;

-                    мати широку, визначену систему семантичних зв¢язків у тексті.

Отже, в комунікативно значущих одиницях спеціального тексту (мінімальна - речення) функціонування терміна характеризується:

-         регулярністю, що виражається в майже обов¢язковій повторюваності термінів у текстових одиницях, причому в певних синтаксичних позиціях, коло яких обмежене;

-         терміни розповсюджуються в комунікативних одиницях тексту - реченнях: в синтаксичних позиціях додатків, в приєднуючих конструкціях функціонують здебільшого терміни;

-         саме терміни - активні компоненти тематичних стуктур, носії “нового” в тематичних висловлюваннях;

-         терміни - розповсюджений засіб внутрішньотекстової єдності;

-         вилучення термінологічних одиниць у текстах може здійснюватися спеціалістами на основі критеріїв: понятійного, дефініційного, відтворюваності.

Такі головні, на наш погляд, функціональні та семантичні передумови виконання термінами у науці криміналістиці ще однієї, текстоутворюючої функції - функції конструктивно-змістовних одиниць спеціального тексту як семантичних “вузлів” змісту.

 

 

Н.В. Артикуца, доцент кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук НаУКМА, кандидат філологічних наук

 

СКЛАДОВІ УСПІШНОЇ ПРЕЗЕНТАЦІЇ ЗАКОНОПРОЕКТУ

 

Презентація як публічний захід має на меті ознайомлення громадськості з проектом закону. Учасниками презентації є розробники законопроекту, депута­ти парламенту, представ­ни­ки зацікавлених державних органів, установ та орга­ні­за­цій, представники регіонів кра­їни, громадські організації та об’єднання, пред­ставники засобів масової інформації тощо. Учасники цієї процедури, вико­нуючи певні інформативно-комунікативні ролі і функції, мають забезпечу­вати ефективність законотворчої діяльності, зваженість і конст­рук­тивізм, демонстру­вати високий рівень професійної та загальної правової культури.

Презентації законопроектів, що відбуваються під час сесійних засідань Верховної Ради України, мають свої правила і стандарти, процедурні вимоги та комунікативно-ситуативні особливості. В усіх жанрах публічного мовлення під час засідань Верховної Ради (доповідь, співдоповідь, виступ, заключне слово, заява, резолюція, пояснення, зауваження, запитання, повідомлення, довідки, внесення пропозицій, поправок, оголошення депутатських запитів, обґрунтування відповіді на депутатський запит, обґрунтування пропозицій чи поправок, відповіді на запитання, виголошення окремої думки , репліки тощо) мають вті­люватись універсальні вимоги до проголошуваного тексту: ясність, зрозумі­лість, точність, лаконічність, нормативність, виваженість, стильова доречність тощо. Остання передбачає дотримання норм офіційно-ділового стилю і стильову відповідність мовних засобів комунікативній ситуації. При цьому кожен виступ депутата характеризується низкою індивідуально-авторських рис, які слугують віддзеркаленням його риторичних здібностей, навичок і вмінь, його фахово-мовної компетентності та загальної культури.

Від якості підготовки самого проекту нормативно-правового акта, його майстерної презентації під час засідання значною мірою залежить доля законопроекту.

Серед основних етапів і відповідно важливих складових успішності проходження законопроекту: визначення найголовніших (ключових) питань та їх логічне структурування; вміння розробників та доповідача чітко визначити основну ідею, мету і предмет правового регулювання, підстави для розроблення нового закону, окреслити місце майбутнього закону в системі чинного законодавства із зазначенням галузі законодавства; підтвердити відповідність конституції, іншим законам; визначити коло осіб, на яке поширюється дія законопроекту; навести документи, які розроблялись або були опрацьовані в процесі підготовки законопроекту, визначити види, етапи і терміни роботи, порядок фінансування і кошторис витрат та ін. Виявлення наявних проблем та суперечностей в чинному законодавстві, застарілих норм права, що фактично втратили чинність, неефективних положень, що не мають належного механізму реалізації, допомагають посилити увагу громадськості до законопроекту, підкреслити його актуальність і новизну. Зазначення раціонального та найефективнішого способу усунення недоліків правового регулювання шляхом прийняття нового закону, наведення чіткого переліку його переваг, перспектив, позитивних наслідків сприятиме його ефективному проходженню й прийняттю.

Серед вербальних засобів посилення мотивації та аргументаційної частини проекту законодавчого акта: точне формулювання значення, яке матиме майбутній закон для правової системи; лаконічна загальна характеристика з обґрунтованою оцінкою стану правового регулювання відповідної сфери суспільних відносин (на основі аналізу чинних законодавчих та інших нормативно-правових актів, української та зарубіжної правозастосовної практики (з переконливими яскравими прикладами, результатами статистичних, соціологічних, економічних, політологічних або інших видів наукових досліджень тощо).

Визначити складові успішності публічних виступів у парламенті допомагає аналіз відеозаписів презентацій законопроектів, а також текстуальний аналіз доповідей і співдоповідей, діалогу і полілогу під час обговорення, обміну думками, запитань і відповідей, висловлення зауважень, оцінок та пропозицій щодо законопроекту. До того ж це виявляє рівень законодавчої культури та депутатської етики, коректності й толерантності у сфері публічної офіційно-ділової комунікації, риторичні вміння й навички учасників презентації.

 

 

Т.В. Гороховська, завідувач кафедри мовної підготовки ННІПП НАВС, кандидат педагогічних наук

 

РОЛЬ МОВНО-КУЛЬТУРНОГО ФАКТОРА У СТАНОВЛЕННІ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

 

Світовий досвід засвідчує вирішальну роль мовно-культурного фактора у становленні національних держав. У наш час поширення однієї мови як загальнонаціонального засобу освіти і творення культури стало найдієвішим чинником об’єднання населення в межах однієї країни. Хоча скрізь державно-політичні кордони не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити гомогенну мовну культуру на спільній державній території. Ключову роль мови в утворенні національних держав у Європі підтверджує абсолютне переважання країн з однією загальнонаціональною мовою.

В Україні, де державною мовою є українська мова, гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Водночас мовна ситуація, що склалася у нашій державі у зв’язку з поширенням на її території включно двох мов – української та російської, відрізняється від європейських стандартів. Використання двох або кількох мов у загальнонаціональній комунікації є винятком серед європейських держав і можливе лише в територіально невеликій країні. До таких винятків належить, наприклад, Люксембург, населення якого говорить місцевим діалектом німецької, а в школах уведено вивчення двох офіційних мов – літературних німецької та французької.

До небагатьох країн Європи, в котрих двомовність затверджена на державному рівні, належить Бельгія, де проживають два народи – фламандці, які розмовляють нідерландською мовою, і франкомовні валлони. Стосунки двох рівномовних груп Бельгії характеризує високий рівень напруженості, країні загрожує розпад на ґрунті мовного конфлікту. Таким чином, функціонування в одній країні двох офіційно закріплених мов, порушуючи мовно-культурну єдність її громадян, стає джерелом постійного конфлікту між двома різномовними частинами населення, перетворюється на дестабілізуючий фактор суспільного життя.

На нашу думку, успіх будівництва самостійної держави залежатиме від того, чи вдасться українській керівній еліті переорієнтувати нинішню російсько-українську двомовність на поступове „перетікання” двомовців до групи україномовних одномовців.

Цей процес, безперечно, потребує певного часу, що охоплює проміжок життя принаймні двох-трьох поколінь, проте, на нашу думку, було б великою помилкою зволікати із упровадженням низки заходів, які б забезпечили переорієнтацію мовної поведінки нових поколінь українських громадян. У цьому переконує досвід мовно-культурної політики тих народів, котрі успішно вирішили подібне до наших завдання відродження своєї мови. До таких народів належать словаки, чехи, литовці, естонці, латиші та ін.

Важливим для нашої держави є досвід мовно-культурного самоствердження в період побудови самостійної держави наших найближчих західних сусідів – чехів і словаків. Принципова позиція у справі захисту своєї мови і культури властива й нинішній керівній еліті прибалтійських країн.

У протилежному напрямку іде мовний розвиток Білорусії, на прикладі якої можна побачити реальні наслідки законодавчого затвердження двомовності в ситуації нерівноправного становища двох мов.

Фактична нерівноправність становища україномовної та російськомовної частин соціуму вимагає впровадження активних заходів для зміни мовної ситуації та захисту свого мовно-культурного простору. Адже за російськомовною частиною населення стоїть потужна мовно-культурна спільнота за межами України, і це дає їй значні переваги перед носіями української мови, котрим доводиться постійно долати стихійну протидію російськомовного середовища, доводячи своє природне право спілкуватися рідною мовою на своїй власній землі.

 

 

А.П. Калініченко, науковий співробітник Державного науково-дослідного інституту МВС України, кандидат юридичних наук

 

ЗНАЧЕННЯ МОВИ ПРАВА

 

Мовне питання постало на теренах України зі здобуттям її незалежності. В роки Радянського Союзу панівною визнавалася російська мова, проте з його розпадом слід було створювати і розвивати «своє». Слово, сказане конкретною мовою, стало відрізняти проросійських патріотів від патріотів незалежної вже держави.

У ст. 10 Основного Закону України, зазначено, що «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року надав офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі в навчальних закладах України: «Таким чином, положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, у роботі і в діловодстві органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України».

Без мови не можна створити належну правову базу держави, яка закріпить права та обов’язки кожного громадянина України, статус державних гілок влади тощо. Аналізуючи нормативно-правові документи, які приймаються в державі, слід зазначити, що їх лексичний та стилістичний рівень слід удосконалювати, оскільки якість таких документів суттєво впливає на стан законності та рівень правопорядку. Недосконалість нормативно-правових актів негативно позначається на формуванні правової свідомості, сприяє різним проявам правового нігілізму. Точність і ясність юридичних формулювань, їх адекватне мовне втілення, правильне й одноманітне вживання правової термінології багато в чому визначають ефективність законодавства, сприяючи повноцінному захисту прав окремих громадян, юридичних осіб, суспільства і держави.

Слід зазначити, що існує поняття «мова права», під яким розуміють цілісну комунікативно-галузеву підсистему літературної мови з певним набором характерних мовностилістичних і структурно-жанрових ознак, зумовлених специфікою правової сфери та комунікативно-професійними потребами в ній. На нашу думку, мові правового поля притаманні наступні ознаки: аргументованість, обґрунтованість, конкретність, стандартизованість, офіційність тощо.

Таким чином, застосування, розвиток та підтримання української мови у державі є справою честі кожного громадянина. Кожен державний документ – це обличчя, що має певні, притаманні тільки йому риси. Отже, національна мова є невід’ємною ознакою держави, як суверенітет, верховенство влади, наявність державних символів та грошової одиниці тощо.

 

 

Г.В. Янковська, кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри мовної підготовки навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КОРПУСУ МОВИ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЗАКОНОДАВСТВА ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇН)

 

Сам термін «корпус» запозичений з латинської мови та означає тіло, організацію, основу, суть. Поняття «корпус мови» добре розроблено в одному з сучасних напрямків мовознавства – корпусній лінгвістиці. Зокрема під корпусом мови лінгвісти розуміють великі систематизовані зібрання текстів національних мов. Утім в юриспруденції це поняття тлумачать дещо по-іншому, зокрема йдеться про форму функціонування основної мови в державі та її внутрішній устрій. Якщо регулювання корпусу мови здійснюється мовознавцями шляхом кодифікації, то правове регулювання корпусу мови – шляхом прийняття відповідного нормативно-правового акта. Зазвичай такі правові норми є частиною (окремим розділом, главою чи статтею) закону про мови в державі чи закону про державну мову в певній країні.

Під час здійснення правового регулювання корпусу мови до уваги беруть два основні складники поняття «корпус мови»: співвідношення форм функціонування мови в державі та її внутрішній устрій. Особливості їх виозначення в нормативно-правових актах і складають сутність правового регулювання корпусу мови.

Мовна політика певної держави спрямована переважно на законодавче закріплення функціонування літературної мови в державі, яка є своєрідною формою функціонування державної мови в офіційній сфері. Наприклад, згідно зі ст. 1 Закону про мову в Естонії основою для офіційного використання естонської мови є норма естонської літературної мови. Разом із тим наявні закони, у яких передбачено правове регулювання діалектів як форм народної мови. Зокрема, в п. 4 ст. 3 «Закону про державну мову» Латвійської Республіки передбачено, що держава забезпечує збереження, захист і розвиток латгальської писемної мови як історичного діалекту латиської мови.

У мовному законодавстві нерідко встановлюють сферу застосування літературної національної мови, яка переважно збігається зі сферою функціонування державної мови в країні. Так, згідно зі ст. 30 Закону Киргизької Республіки «Про державну мову Киргизької Республіки» в усіх сферах застосування державної мови дотримуються чинні норми киргизької літературної мови.

Що ж до внутрішнього устрою мови, то йдеться насамперед про створення чи зміну мовних норм літературної мови. Однак не всі з них є об’єктом правового регулювання на законодавчому рівні. Найчастіше такими є: графічні, орфографічні, орфоепічні та лексичні норми мови.

Суттєвим питанням правового регулювання корпусу мови є й призначення установи, яка розробляє (апробує) норми літературної мови та вносить до них зміни. Йдеться, наприклад, про Експертну комісію латиської мови Центру державної мови, Комісію з термінології Латвійської Академії наук (Латвія), Державну комісію литовської мови (Литва), Орфографічну комісію Академії наук України (Україна).

Іноді в мовному законодавстві фіксують джерела закріплення норм літературної мови. Наприклад, у п. 13.2 ст. 13 Закону Азербайджанської Республіки «Про державну мову в Азербайджанській Республіці» зазначено, що відповідний орган виконавчої влади не рідше одного разу в 5 років забезпечує видання словника (орфографічного словника), який закріплює норми писемної мови.

На законодавчому рівні визначають й орган влади, який затверджує норми літературної мови. Таким органом переважно є уряд (Естонія, Росія, Латвія, Латвія), орган виконавчої влади (Азербайджан) або парламент (Киргизія, Узбекистан). Безумовно, виозначення органу влади залежить від особливостей державного устрою певної держави.

Оскільки сфера функціонування літературної мови переважно збігається зі сферою офіційного використання державної мови, то в мовному законодавстві нерідко визначають категорії осіб (посадовців, службовців), які зобов’язані дотримуватися норм літературної мови, наприклад: юридичні, фізичні та посадові особи (азербайджанське мовне законодавство); державні службовці, педагоги, працівники засобів масової інформації, видавничої справи (литовське мовне законодавство). Норми щодо дотримання літературної мови можуть заноситись і до положення про атестації відповідних посадових осіб, як це зазначено в ст. 21 Закону Литовської Республіки «Про державну мову». Окремі вимоги щодо володіння естонською мовою та її використання передбачені ст. 5 Закону про мови в Естонії, а з метою з’ясування рівня володіння мовою передбачені ще й іспити.

У мовному законодавстві може бути передбачена відповідальність за порушення правової норми щодо обв’язку використання та дотримання літературної мови. Таке положення чітко сформульовано в естонському мовному законодавстві. Так, у ст. 26⁵ Закону про мову в Естонії за порушення норм літературної естонської мови в офіційному використанні мови передбачається штраф у розмірі до двохсот штрафних одиниць. А ті ж діяння, скоєні юридичною особою караються штрафом у розмірі 20 000 крон (близько 14 000 грн).

Відтак, правове регулювання корпусу мови – це заходи держави щодо законодавчого закріплення форми функціонування основної мови в державі та збереження чи зміни її внутрішнього устрою. Особливості правового регулювання корпусу мови певної держави закріплюються в мовному законодавстві (конституції та переважно в законі про мови чи про державну мову). Йдеться про правові норми щодо зазначення: 1) форми функціонування національної мови; 2) сфери застосування літературної національної мови; 3) об’єкта правового регулювання корпусу мови; 4) установи, яка розробляє (апробує) норми літературної мови та вносить до них зміни; 5) джерел(а) закріплення норм літературної мови; 6) органу влади, який затверджує норми літературної мови; 7) категорій осіб (посадовців, службовців), які зобов’язані дотримуватися норм літературної мови; 8) відповідальності за порушення норми щодо обв’язку використання та дотримання літературної мови. Не всі з них втілюються у відповідних законах про мови певної держави (наприклад, у Законі Української РСР «Про мови в Українській РСР» вони взагалі відсутні), що негативно позначається на правому врегулюванні багатьох питань корпусу мови.

 

 

Л.П. Гаращенко, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри права Київського національного лінгвістичного університету

 

ДЕФІНІЦІЇ У ТРУДОВОМУ ПРАВІ

 

Актуальність зазначеної теми обумовлена процесом кодифікації трудового законодавства, а також необхідністю формування наукового підґрунтя для вироблення дієвих методичних рекомендацій з розробки проектів нормативно-правових актів, доцільністю врахування досвіду інших країн у сфері вироблення правил законодавчої техніки.

Кожна галузь права оперує певною кількістю понять, має особливі, специфічні категорії, які є концентрованим вираженням загальних, найбільш суттєвих ознак, властивостей і взаємозв’язків усіх об’єктів тієї сфери дійсності, яку вона вивчає.

Незважаючи на значну кількість досліджень у сфері юридичної техніки, відсутній єдиний підхід щодо визначення вимог, які висуваються до юридичної термінології в законодавчих текстах. Сучасна нормотворчість у сфері трудового права, як і в інших сферах правового регулювання, також не позбавлена юридико-технічних проблем. Зокрема, відсутність термінологічних визначень у тексті нормативного акта, нечіткість формулювань правових дефініцій, складність відображення термінів українською мовою при перекладі іноземних доктринальних джерел та нормативно-правових актів тощо.

Правові (юридичні) дефініції – це стислі логічні визначення, які містять у собі найістотніші ознаки явища, що визначають­ся. За їх допомогою встановлюються, розпізнаються певні пра­вові категорії, розкривається, характеризується й формулюєть­ся їх суть.

Поняття - одна із форм мислення, результат узагальнення суттєвих ознак об'єкта дійсності. У правотворчості визначення понять відіграє важливу роль. Перш за все тому, що правові по­няття для створення нормативно-правового акта є вихідним ма­теріалом. Вони, образно кажучи, є цеглою, з якої будується май­бутній будинок.

Якщо, наприклад, п. 3 ст. 41 КЗпП України передбачає звільнення працівників, які виконують виховні функції, за аморальний проступок, то в законодавстві необхідно визначити по­няття цього правопорушення. Роботодавець має право звільнити працівника за одноразове грубе порушення трудових обов’язків згідно з п. 1 ст. 41 КЗпП України, однак чинний нормативний акт не дає визначення цього поняття. Застосовуючи вказану норму необхідно звертатися до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9.

Оскільки будь-який нормативний припис виражається за допомогою юридичної мови, елементарною структурною одиницею якої є слово або термін, важливо, щоб зміст і обсяг таких термінів був зрозумілим для всіх суб’єктів, яким адресується правовий припис. Одним із способів забезпечення ясності нормативного припису та зрозумілості наміру законодавця є застосування законодавчих дефініцій у текстах відповідних нормативно-правових актів.

Значення нормативних дефініцій у забезпеченні правової визначеності підкреслюється не тільки на рівні правових систем окремих держав, а й на рівні таких утворень, як Європейський Союз. Відповідно до пунктів 1 та 2 преамбули Міжінстуційної угоди між Європейським парламентом, Радою ЄС та Комісією ЄС щодо загальних настанов, спрямованих на забезпечення якості проектування законодавства Співтовариства від 22.12.1998 (1999/С 73/01) ясне, просте та чітке проектування законодавчих актів Співтовариств є необхідним, оскільки такі акти мають бути прозорими та зрозумілими для громадськості й учасників економічних відносин. Це також є передумовою для належної імплементації та однакового застосування актів законодавства Співтовариства в державах-членах ЄС.

Враховуючи зазначене вище, серед загальних принципів нормопроектування, що містяться в згаданій Міжінституційній угоді, вказується, що проекти актів законодавства ЄС повинні викладатись ясно, просто та чітко. При цьому проекти актів повинні викладатись у термінах та синтаксичних структурах з урахуванням багатомовної природи законодавства ЄС; поняття чи термінологія, специфічна для будь-якої національної правової системи повинні застосовуватись обережно. Термінологія, що використовується в певному акті, має бути стійкою, єдиною як у межах такого акта, так і в усьому масиві вже чинних актів, особливо тих, що стосуються однієї сфери регулювання. Ідентичні поняття мають бути виражені однаковими термінами, наскільки це можливо, без відхилення від їх значення у звичайній, юридичній чи технічній мові. Відповідно до п. 14 Міжінституційної угоди, якщо терміни, що використовуються в акті не є однозначними, вони мають бути визначені разом в одній статті на початку нормативного акта. Зокрема, це стосується таких правових понять як «колективна угода», «колективний договір», які не визначені в чинному кодексі, не визначені в Законі України «Про колективні договори і угоди».

Свого вирішення потребують проблеми міжгалузевого узгодження термінів. Зокрема, при звільненні керівника підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу) за п. 1 ст. 41 КЗпП України потребує конкретизації цілий ряд термінів, в тому числі «відокремлений підрозділ».

При аналізі міжгалузевого узгодження термінів необхідно визначити базову галузь права, що конкретизує значення певного юридичного поняття. У цьому контексті необхідно окреслити наступні проблеми: 1) некоректне використання термінів трудового права в нормах інших галузей права; 2) некоректне використання термінів інших галузей в нормах трудового законодавства; 3) проблеми уніфікації термінології.

Оптимальне вирішення проблем термінологічного характеру, можливе шляхом внесення змін до проекту Трудового кодексу України, а також за допомогою офіційно закріпленого тлумачення на рівні підзаконного нормативного акта.

 

 

Л.Г. Удовика, кандидат філософських наук, доцент, в.о. завідувача кафедри історії і теорії держави та права Запорізького національного університету

 

ПРОБЛЕМА КЛАСИФІКАЦІЇ ПРАВОВИХ ПОНЯТЬ

 

Цілком закономірним з позицій наукової методології є той факт, що розвиток юридичної науки загалом, і будь-якої галузі правової науки зокрема, передбачає використання, критичне осмислення та систематизацію основних правових понять і створення власного понятійного апарату, оскільки останній є найважливішою формою акумуляції й розвитку наукової дисципліни. З’ясування й розмежування змісту правових понять є одним із найважливіших засобів поглиб­лення розуміння права, адже право в усіх своїх проявах існує в понятійній формі. Юридичні приписи набувають якості нормативно-правового регулятора лише настільки, наскільки фіксуються в офіційних письмових текстах. Ідеї, що орієнтують правове регулювання, також мають понятійне оформлення.

Загальновизнано, що в науковому пізнанні функціонують наукові, загальнонаукові й загальні (філософські) поняття. На думку П.В. Алексєєва й А.В. Паніна, відносно до дійсності, за глибиною її відображення, осмислення й направленості, поняття можуть бути поділені на чотири класи. Слід зазначити, що в юридичній науці зазначені класи також мають місце: 1) загальні поняття, що відображають загальне в предметах (правова система, законність, дієздатність та ін.); 2) сутнісні поняття, тобто такі, що охоплюють сутнісні властивості предметів (громадянство, неповнолітній, осудність та ін.); 3) поняття, що підіймаються до рівня розкриття сенсу, значення предмета (правовий, суверенний та ін.); 4) поняття–ідеї (правова держава, поділ влади, приватна власність, приватизація та ін.).

У правовій науці немає чітко визначених критеріїв і загальноприйнятої класифікації правових понять. Між собою конкурують різні підходи й схеми класифікації. По-перше, дослідники права розрізняють структурні поняття, ха­рактерні для права як особливої нормативної системи, прагма­тичні поняття, характерні для практичного застосування цієї системі, коли розглядають спірні питання й телеологічні. У свою чергу, серед структурних понять (поняття першого класу) можна виокремити формальні поняття, що характеризу­ють компоненти й спосіб організації права як нормативної систе­ми. Праксеологічні поняття допомагають точно описати вико­ристання права професіональними правознавцями та юристами-практиками. Це такі поняття, як: “дотримання закону”, “порушення закону”, “застосування права”, “інтерпретація”, “оцінювання свідчення” та ін. Телеологічні поняття вказують на цілі та функції права й до­помагають ясно і чітко висловлюватися про зв’язок між правом і соціальною реальністю, у межах якої “діє” право й на яку во­но впливає. До них належать поняття, що описують відношення між правовою нормою й певною соціальною метою.

Розширення горизонту наукового пізнання державно-правових явищ обумовлює розширення категоріального й понятійного апарату загальнотеоретичної юридичної науки. Надбанням останніх 10-15 років стало утвердження в загальнотеоретичній юридичній науці таких понять, як правова дійсність, правова реальність, правове життя, правова карта світу, правова політика. Йдеться, перш з все, про доктринальні (теоретико-правові поняття), які згодом можуть стати легальними (нормативно-правовими) поняттями. Як відомо, доктринальні (теоретико-правові поняття) – це правові поняття, які, виступаючи результатом пізнавальної діяльності, належать безпосередньо до сфери науки й за допомогою яких виражаються ті або інші «наукові теорії», «вчення», «концепції» юридичної науки. Доктринальні та легальні правові поняття у своїй взаємодії утворюють понятійний апарат правової науки. Причому, трансформація доктринальних понять у легальні завжди свідчить про перехід наукових правових знань у позитивне право. Цей перехід – «сполучний місток» між правовою доктриною і позитивним правом.

Таким чином, переваги мовно-понятійного вираження права порівняно з іншими, є очевидними. Разом із тим, мова у цілому, й понятійний апарат будь-якої науки зокрема, є динамічними, вони постійно розвиваються й удосконалюються, пристосовуючись до необхідності більш ґрунтовного вираження нових знань про право, суспільство, людину. Сучасні науковці мають вирішити щонайменше дві проблеми: з одного боку, бути готовим до появи нових понять у юридичній науці, а відтак до їх уточнення, з‘ясування співвідношення з іншими близькими, але не тотожними поняттями, тобто до розширення понятійного апарату юридичної науки загалом, а з іншого боку, виваженого й критичного ставлення до запозичення іншомовної термінології, відмови від необґрунтованого накопичення нових понять у юридичній науці.

 

 

Н.П. Свиридюк, старший науковий співробітник секретаріату Вченої ради Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

 

РОЛЬ МОВНИХ ПРАВИЛ У ВИЗНАЧЕННІ ДЕФІНІЦІЇ

«ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ»

 

Наукові дослідження проблематики правового захисту суспільних відносин, що стали об’єктами правового регулювання, набувають все більшої актуальності у зв’язку з потребами посилення правових засад організації суспільного життя, забезпечення верховенства права, законності та справедливості вирішення соціальних конфліктів. Один із важливих аспектів, який став предметом наукових дискусій, пов’язується з нормативістським праворозумінням, підвищенням ролі закону, законодавчої діяльності, завдяки чому має відбутися зміцнення гарантій реалізації декларованих у конституції прав та свобод громадян, зокрема, права на справедливий судовий розгляд та відповідний правовий захист.

Не менше уваги приділяється й такому питанню, як захист з використанням засобів процесуального законодавства або кримінально-процесуальний захист потерпілого від злочину.

На жаль, термінологічна невизначеність у питаннях праворозуміння правового захисту як самостійного міжгалузевого правового інституту, що охоплює норми різних галузей чинного законодавства, а також сукупність засобів і процедур, що сприяють відновленню порушеного права, не дозволяє спрямувати дискусію у конструктивне русло. Як правило, за основу беруться нормативні конструкції, що містять загальновживаний термін, проте не здійснюється мовний аналіз, який би надав можливості більш повно та всебічно підійти до тлумачення зазначеного терміна. Однією з головних термінологічних проблем, які поки що залишаються невирішеними є проблема змістовного розмежування категорій захисту та охорони.

На нашу думку, використання лише нормативних сполучень для уточнення обсягів змісту є недостатньою умовою та методично неправильною. Законодавець у процесі підготовки проекту нормативного акта користується вже готовими поняттями та визначеннями до них, які попередньо розробляються представниками галузевих або загальнотеоретичних наук. Це означає, що розмежування термінологічних понять необхідно здійснювати за допомогою різних способів тлумачення, серед яких мовний є одним із провідних. Наприклад, говорячи про захист прав або свобод, ми ставимо запитання від чого або від кого? Такі ж самі запитання можуть бути поставлені, якщо йдеться про правову охорону. Отже захищаємо та охороняємо від протиправних посягань. Проте між цими видами діяльності існують суттєві відмінності. Для їх виявлення необхідно звернутися до аналізу як чинного законодавства, так і відповідних теоретичних розробок.

Слово «захист» використовується для позначення такого виду та напряму юридичної діяльності, що здійснюється судовими установами або представниками адвокатських об’єднань. Іноді до функції захисту інтересів держави або сторін, які беруть участь у процесі, відносять і діяльність прокуратури, яка в інших джерелах, зокрема нормативних, визначається не як правозахисний, а як правоохоронний орган. Як бачимо, термінологічна невизначеність не сприяє здійсненню повноцінного тлумачення зазначених термінів, а отже і забезпеченню належного рівня правового регулювання схожих за змістом напрямів юридичної діяльності.

Відповідно до правил юридичної техніки неточність формулювань, якими користується уповноважений суб’єкт правотворчості, призводить до свавільного тлумачення норм права, а згодом і свавільної форми їх виконання. Терміни у нормативних актах повинні бути однозначними, точними, простими та доступними, використовуватися за принципом достатності. Термін, який використовується у правовому акті, повинен за змістом відповідати терміну, який вживається в інших правових актах, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин. Якщо термін має різні значення, то з тексту повинно бути зрозуміло, в якому саме контексті він застосовується в акті. При цьому необхідно уникати синонімів, що можуть призвести до неоднозначного розуміння термінології.

У деяких випадках для забезпечення юридичної однозначності змісту, уніфікованості правового мислення, єдності та типічності прийнятих рішень законодавець використовує роз’яснення, роль яких виконують дефініції. У правових актах дефініції повинні використовуватись у разі конкретизації термінів, їх неоднозначного тлумачення, вживання в акті термінів вперше. Дефініція має бути єдиною, чіткою, однозначною, стислою, логічною та лінгвістично правильною, узагальненою, містити найсуттєвіші для правильного застосування терміна ознаки предмета або явища.

Виходячи із зазначеного вище та аналізуючи плюралізм методологічних підходів до визначення змісту категорії «правовий захист», вважаємо за доцільне привернути увагу дослідників на чіткість дотримання мовних правил. Від їх доктринального висвітлення змісту того чи іншого поняття багато в чому залежатиме чіткість моделювання правової норми, її розуміння, чіткість і повнота реалізації. Відповідно до обраного терміна «захист», слід визнати, що не тільки дотримання мовних правил дозволить розмежувати схожі за змістом широковживані правові категорії. Значну роль мають відіграти і правильно обрані методологічні підходи, які дозволять розмежувати як зміст, принципи, форми, завдання правозахисної та правоохоронної діяльності, так і суб’єктів їх здійснення, що буде підставою для подальшого правильного мовного оформлення нормативних текстів.

 

 

А.О. Осауленко, доцент кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

 

ОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ ВИКЛАДУ ПРАВОЗАСТОСОВНИХ АКТІВ, ЯКІ ПРИЙМАЮТЬСЯ НА ПІДСТАВІ НОРМ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

Правозастосовні акти кримінально-виконавчої системи України навіть після проголошення незалежності досить тривалий час були російськомовними та викладались із порушенням вимог офіційно-ділового стилю. На нашу думку, важливим кроком з упорядкування цього питання стало прийняття в 2003 році Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК).

Значний інтерес з точки зору офіційно-ділового стилю викладення правозастосовних актів становлять акти застосування норм КВК України. При цьому варто підкреслити, що саме на підставі правозастосовних актів як актів індивідуального регулювання здійснюється зміна умов відбування засудженими покарань у межах однієї кримінально-виконавчої установи. Правозастосовні акти в одному випадку розширюють обсяг прав та свобод засуджених, тим самим поліпшуючи умови відбування покарання, а в інших випадках, звужують обсяг цих прав і свобод та обтяжують умови відбування покарання. У зв’язку з цим зміст зазначених актів повинен відповідати основним вимогам офіційно-ділового стилю їх викладу.

На нашу думку, до основних вимог офіційно-ділового стилю викладу текстів правозастосовних актів, які приймаються на основі норм КВК України, необхідно віднести:

а) наявність реквізитів, які мають певну черговість;

б) точність, послідовність і лаконічність викладення фактів, які пов’язані з поведінкою засуджених;

в) наявність усталених мовних зворотів та широке вживання готових словесних формул;

г) вживання лексики винятково в прямому значенні.

На підставі аналізу змісту норм КВК України, які регулюють виконання (відбування) покарання у вигляді позбавлення волі, практики кримінально-виконавчої діяльності можна виділити найбільш характерні випадки, при яких адміністрацією кримінально-виконавчих органів та установ приймаються наступні індивідуальні правозастосовні рішення у формі різноманітних правозастосовних актів:

1) правозастосовні акти обліково-розподільчого (реєстраційного) характеру, на підставі яких у засуджених виникають, змінюються чи припиняються правові відносини з адміністрацією в цілому, окремими її структурними підрозділами чи посадовими особами. Такі правозастосовні акти одночасно виступають як юридичні факти;

2) правозастосовні акти, пов’язані із застосуванням засобів заохочення до осіб, позбавлених волі.

3) правозастосовні акти, які приймаються у випадку порушення засудженими встановленого порядку відбування покарання (за винятком вчинення злочину);

4) правозастосовні акти, які приймаються у випадку вчинення засудженими злочину (таким актом є постанова про порушення кримінальної справи);

5) правозастосовні акти, які приймаються у зв’язку з переведенням засудженого до іншої колонії аналогічного виду чи колонії з іншим рівнем безпеки;

6) правозастосовні акти, пов’язані з попередженням та припиненням правопорушень.

Перераховану сукупність правозастосовних актів, які приймаються на підставі норм кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого права можна розглядати не тільки з точки зору їхнього різномаїття та певної системи, але й з точки зору їх­нього безпосереднього специфічного призначення в юридичному процесі.

З метою дотримання законності в процесі виконання (відбування) покарань тексти зазначених правозастосовних актів повинні містити аргументовану інформацію, викладену стисло, грамотно, зрозуміло та об’єктивно без повторень та вживання слів і зворотів, які не несуть змістовного навантаження.

 

 

 

 

 

І.П. Лопушинський, завідувач кафедри державного управління і місцевого самоврядування Херсонського національного технічного університету, доктор наук з державного управління, профессор.

 

МОВНИЙ СУРЖИК ЯК ЗАГРОЗА РОЗМИВАННЯ НОРМ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

 

Чітке визначення мовного суржику і пов’язаної з ним загрози тотального розмивання норм української літературної мови дав свого часу Б. Антоненко-Давидович у праці “Як ми говоримо” (1970). “Недобре, – зазначав письменник, – коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова однієї мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик”.

Найчастіше під мовним суржиком як соціолектом розуміють певний структурно-функціональний компонент українського просторіччя з помітною домішкою русизмів, що став розмовною мовою і фактично основним засобом спілкування більшості українськомовного населення країни внаслідок масової тривалої контактної українсько-російської двомовності в її асиметричній (диглосній) формі.

Кількість елементів російської мови в українській мові та їх характер залежать від багатьох чинників – від мовлення, що домінує в сім’ї, освітнього рівня її членів, їхнього вікового цензу, місця походження дорослих її членів, мовного оточення на виробництві, мовленнєвої культури школи, місцевої інтелігенції тощо. Надзвичайно важливою також є психологічна настанова самого мовця. У багатьох наукових публікаціях мовний суржик розглядається і оцінюється не в суто лінгвістичному аспекті, а в соціально-політичному, у контексті політичної боротьби за роль і статус української та російської мов в Україні, процесів зросійщення або, навпаки, українізації. З одного боку, мовний суржик характеризується як мовлення сільських жителів, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста; як проміжна субмова, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською.

В умовах сьогодення України мовний суржик є нашою реальністю. Такою мовою, як правило, користується малоінтелігентна частина населення, що байдужа до будь-яких мовних проблем. Важко не погодитися з твердженням наших письменників, публіцистів, що власне малоосвічені, малоінтелігентні люди, люди, для яких мірилом цінностей є тільки матеріальне, легко втрачають мову.

Разом з тим загальновизнаним є і той факт, що користуватися сумішшю з двох мов – це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отуплює людину, зводить її мислення до примітива, оскільки мова виражає не лише думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує інтелект. Більшість українських учених сходяться на тому, що мовний суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, оскільки паразитує на мові, що формувалася впродовж віків, загрожує змінити її. Вживання українсько-російського мовного суржику досить часто закінчується використанням українцями російської мови як основної. Тому мовний суржик ми повинні трактувати як нашу органічну слабість, хворобу, яку слід лікувати.

Проте, як уважають окремі мовознавці, у сучасних умовах України може діяти і “зворотній” механізм утворення мовного суржику: як проміжного етапу засвоєння російськомовними міськими жителями української мови (той же процес, лише навпаки, відбувався за радянських часів – українськомовні сільські жителі, потрапивши до міста, через українсько-російський мовний суржик приходили до користування відносно літературною російською мовою). У зв’язку з цим у публіцистичних статтях висловлюється погляд, що боротьба з мовним суржиком є шкідливою, “бо вона зменшує коло наших союзників, замість того, щоб завойовувати нових”, і що боротися треба не з мовним суржиком, а за перехід російськомовних “спочатку хоча б на суржик”.

Проте мовний суржик усе ж таки слід долати за допомогою вишуканої української літературної мови, через її утвердження в повсякденному житті українців. Найпершим нашим завданням сьогодні є усунення деформації мови, очищення її від спотворень, повернення нашій мові справжньої народної краси. Це справа честі всіх нас, і старших, і молодших, це природний обов’язок кожного перед незалежною Українською державою.

З цього приводу славетний український поет Максим Рильський у своєму вірші “Мова” писав: “Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде”.

Видатний син українського народу Іван Огієнко закликав: “Де б ти не жив – чи в своїм ріднім краю, чи на чужині – скрізь і завжди мусиш уживати тільки однієї соборної літературної мови й вимови, тільки одного спільного правопису. Тим ти покажеш, що ти свідомий син своєї об’єднаної нації”.

Прогнозуючи майбутнє українсько-російського мовного суржику, є підстави стверджувати, що а) відбувається поступовий перехід частини носіїв мовного суржику на спілкування українською літературною мовою, і цей процес може вже бути незворотним; б) явище “забруднення” української літературної мови, неминуче при розширенні кола носіїв і сфер використання будь-якої літературної мови, має, звичайно, тимчасовий характер; в) хвиля демонстративного захоплення мовним суржиком у художній творчості, утрачаючи свою епатажність, неминуче піде на спад; г) дальша ж доля конкуренції між українською і російською літературними мовами, що заповнюють ніші мовленнєвої комунікації, які вивільняються від мовного суржику, залежить уже від загального розвитку мовної ситуації в країні.

 

 

 

 

 

О.В. Павлишин, доцент кафедри філософії права та юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

 

ПРАВОВІ СИМВОЛИ ЯК ОБ’ЄКТИ СЕМІОТИКО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 

У процесах, які за своєю сутністю є інформаційними, знаки постають елементарними формами відображення даних, а знакові системи – певними базами даних, які мають притаманні їм способи організації. Подібна база даних є певним символічним образом (моделлю) частини світу, відтвореної в свідомості суб’єкта чи закарбованої в природі (якщо широко розуміти інформаційні процеси).

Саме поняття культури є виразником не лише сукупності матеріальних і духовних надбань людства, але й знакового посередника між людиною і зовнішнім світом. Культура в такому розумінні є способом відбору та структурування елементів навколишнього середовища (як природного, так і соціального) та власного мислення. Відповідно, різні окремі культури по-різному можуть здійснювати подібний відбір і структурування.

Очевидно, що суспільство – це не лише спільнота людських індивідів, це – багатовимірна система взаємовідносин, пронизана культурними зв’язками, у якій діють специфічні закономірності. Ця система може бути досліджена як з позицій її внутрішньої структури та організації, так і з позицій зв’язку між окремим знаковим елементом та частиною реальності, яку він позначає. Важливим аспектом семіотичних досліджень є також і ставлення людини (спільноти) до змісту даного знаку, оскільки множина цих змістів складає суспільну ієрархію цінностей, яка визначає вектори розвитку людства. Семіотичний (синтаксичний, семантичний, прагматичний) аналіз соціальних феноменів не лише впорядковує знання щодо принципів організації суспільного буття, але й допомагає зрозуміти специфіку сприйняття та відображення світу людиною.

Право – багатовимірна знакова система, в якій існують зв’язки між елементами одного рівня, міжрівневі зв’язки, а також зв’язки знаків з об’єктами духовної, соціальної та матеріальної дійсності, які вони позначають. Право може розглядатися як форма суспільної свідомості, ціннісна і нормативна система, регулятор суспільних відносин, практика організації людського життя. Кожен структурний рівень правової реальності (правові принципи-ідеї, правові приписи-норми, правові відносини) є зразком підсистеми, в якій поряд із загальними діють і власні закономірності. Правові символи являють собою багаторівневі правові знаки, які крім фактичного володіють ще й додатковим символічним значенням, залежним від культурного середовища тлумачення та особистих якостей, світоглядної установки суб’єкта-інтерпретатора. Знаковий характер права дозволяє застосувати досягнення семіотики для аналізу правових феноменів, відповідно глибше пізнати право і побачити інші грані цього системного об’єкта.

Розмаїття існуючих семіотичних досліджень ще досі є підставою для дискусій щодо її статусу як самостійної науки, а т.з. "горизонтальні" зв’язки між окремими галузями семіотики досить умовні. Розвиток цієї дисципліни здійснювався у різних напрямках, що пояснюється певними відмінностями конститутивного характеру, адже в американській семіотиці об’єктом дослідження переважно були невербальні символьні системи, тоді як європейську науку про знаки розвивали насамперед за допомогою лінгвістичних підходів і методів. Семіотичну теорію права – відповідно.

Хоча семіотика як окрема наукова дисципліна "чітко" сформувалась у 1960-70-х рр., ідеї щодо створення метанауки, що виступає надбудовою над науками, які використовують поняття знаку (свого роду "універсальної алгебри відносин"), датуються першими десятиліттями 20-го століття, а її витоки можна знайти у працях багатьох мислителів минулого, водночас зауважимо, що семіотико-правові дослідження активно розвиваються у світі з середини 1980-х рр., а у нашій країні видаються перспективними напрямами розвитку методології права новітнього часу, які збагачують юриспруденцію.

 

 

О.В. Кожухар, старший науковий співробітник групи досліджень історико-правових проблем діяльності ОВС НАВС

 

П. КУЛІШ ЯК ІДЕОЛОГ І ТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

 

Пантелеймон Куліш (1819-1897) – яскравий представник українського руху другої половини ХІХ ст., видатний письменник, етнограф, публіцист, перекладач, мовознавець, педагог, громадський діяч, новаторство якого в освітньому просторі за його життя не було оцінене належним чином. Глибоко освічений, він добре знав істоту кожної літературної мови, добре бачив, що науково в нас вона ледь зароджується, а тому все своє довге й трудяще життя віддавав на створення рідної літературної мови.

П. Куліш розумів вагу рідної мови й на практиці не раз переконувався, що російською мовою українець ніколи не передасть тонко своїх глибших задушевних дум і прагнень, своїх сердечних почувань, бо це можна зробити тільки рідною мовою.Постійні закиди, що наша мова "мужича" болюче вражали П. Куліша, бо в них було чимало й правди. Не бракувало в нас письменників, які народність української мови бачили в тому, щоб від неї "дьогтем пахло", і власне з цим усе життя своє боровся П. Куліш. Він працював над підвищенням культури української літературної мови, витягуючи її зі стану "змужичілости", добре розуміючи різницю поміж мовою народною й літературною.

Що ж зробив П. Куліш для розвитку української мови? Він один із перших підняв на загал питання: про самобутність української мови, про необхідність її удосконалення до високого літературного рівня, про запровадження рідної мови до шкіл, про видання підручників українською мовою, про створення українського періодичного органу, про важливе значення вітчизняної освіти й науки.

З погляду просвітителів, до числа яких належав П. Куліш, не було й не могло бути величнішої справи, як створення правопису. Тому для забезпечення унормованої єдності П. Куліш у 1856 p. запропонував використовувати спрощений правопис української мови, який відображав би мовну ситуацію, близький та зручний для українського народу. фонетичний правопис дістав назву "кулішівка". Слідом П. Куліш видав підручник українською мовою "Граматка" (1857). Метою цього підручника було навчити молоде покоління початкової грамоти рідною мовою. "Треба учить дітей письменства так, щоб, дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до цього перша поміч – щоб граматка зложена була рідною Українською мовою..." – зазначав автор у передмові до підручника.

Звичайно, найбільша заслуга П. Куліша в розбудові української літературної мови — це написання «Чорної ради» (1857) українською мовою з використанням своїх правописних особливостей.

П. Куліш сприяв виданню не тільки своїх праць рідною мовою, а й творів інших письменників. Так, він був видавцем "Народних оповідань Марка Вовчка" (1857). У вступній статті до них наголосив про необхідність створення книг, предметом яких має бути минуле і теперішнє життя України. Також автор підкреслив, що з'явилися такі твори рідною мовою, які примусили плакати українське населення. Це означає, що мова, якою вони написані, набула найвищого розвитку.

П. Куліш розумів, що для удосконалення та поширення рідної мови необхідний періодичний орган, де піднімалися б актуальні проблеми її розвитку та публікувалися твори, написані нею. У 1860 р. спробою став журнал "Хата", але через цензурні перешкоди вийшов альманах з такою ж назвою лише двома виданнями. В альманасі були представлені письменники, твори яких написані новим українським правописом – "кулішівкою". Це автори: Марко Вовчок, Є. Гребінка, Т. Шевченко, Г. Барвінок, М. Номис, а також П. Куліш, який у вступному слові писав: "Українська словесність – діло велике: це нове слово між народами... Це дарма, панове браття, що ми проявимо невеличку книжечку, як отся "Хата", аби була в ній щира правда народна. Аби ми своє діло щирим серцем зробили, а вже наше слово "дасть плод свой во время свое".

1861 року вийшов у світ журнал "Основа", який також друкувався "кулішівкою". П. Куліш був одним із його засновників і співредакторів. На сторінках часопису розміщувалися його статті, що стосувалися важливих питань розвитку української мови. П. Куліш систематично працював у царині перекладу, твердо переконаний, що найвидатніші світочі європейського письменства мають стати здобутком письменства українського.

Крім того, П. Куліш наголошував на необхідності створення рідномовних шкіл та розробці різних галузей науки українською мовою: "Коли б оце зараз перед нами була така школа, в которій про що хоч говори рідним словом ... Треба нам заздалегідь хоч помалу готовитись. Нехай один візьметься за одну науку, а другий за другу, та й помізкує сам собі, як би її рідною мовою зложити...". Варто зазначити, що П. Куліш був одним із видавців дешевих книг українською мовою із дотриманням фонетичного правопису для поширення їх серед народу, так званої "Сільської Бібліотеки", виданої в 40 випусках. За його авторством вийшло 12 книг.

Отже, П. Куліш зробив визначний внесок у становлення українського правопису, української мови. Він протягом усього творчого шляху працював на користь щасливого майбутнього українського народу, бачив його національно свідомим і незалежним.

 

 

 

Р.І. Пащук, завідувач кафедри юридичної лінгвістики та документознавства Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка кандидат філологічних наук, доцент

 

«ДВОЯЗИЧНІСТЬ І ДВОЛИЧНІСТЬ» І. ФРАНКА: АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ

 

І. Франко належить до фундаторів, основоположників і творців української літературної мови. Питання мови для І. Франка становить собою один із аспектів дослідження життя народу, його суспільної організації, духовного світу. Мислитель завжди виступав на захист української мови як мови народу, що має право на власне духовне, культурне, економічне й державне життя. Відомо майже 150 праць, які мають безпосередню дотичність до українознавчих питань, зокрема й до питання двомовності. У статті „Двоязичність і дволичність” найбільш обґрунтована ситуація так званої двомовності.

На думку І. Франка, саме в рідній мові міститься невичерпна таємниця морального, психологічного й духовного людського існування, що глибоко пов'язане із сутністю національного буття народу. „У якій мові вродився і виховався, такої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”, – зазначає мислитель. Наслідок так званої двомовності І. Франко ілюструє на прикладі талановитого представника галицького москвофільства Івана Наумовича, показує трагічну долю особи, її „неприродне психічне роздвоєння” через „відірвання від рідного ґрунту, поперед усього від рідної мови”, що „мало фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю” .

Велич Тараса Шевченка й трагедію Миколи Гоголя І.Франко пояснює і мовою. Про останню, зокрема, пише: „…та все-таки серед тих причин важне місце займає відчуженє геніального українця від рідної мови”. І. Франко був глибоко переконаний у тому, що „живучість будь-якого друкованого твору захована як у вкладеній у нього душі поета чи письменника, так і написанні його рідною мовою”, адже національна література не існує без національної мови. Аналізуючи творчість Івана Грушалевича, І. Франко безпощадний у своїх узагальненнях: „Розрив із народною мовою був смертельним засудом на поета; відкинувши той перший фундаментальний баласт – рідну мову, він помалу позбувається й чисто формальних прикмет душі й сумління, доходить при живому тілі до повної моральної гнилизни”.

Учений критикував побутування й утвердження двомовності з боку австрійської влади; наголошував на тому, що двомовність є причиною внутрішнього роздвоєння людини: „Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б бути зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, перенявшися нещасною манією – міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духовно в части спаралізовані”. Отже, як доводить І.Франко, знання чужої мови та володіння нею – одна річ, але інша – зрада своєї мови на користь іншої, не може не мати для індивіда згубних наслідків. Мислитель розцінював це як вияв здеморалізованості, духовної деградації, адже при втраті рідної мови звужується не просто сфера мовлення, а звужується ментально, емоційно знекровлюється увесь український світ як неподільна лінгвокультурна цілість.

Сьогоднішня українська двомовність, на думку дослідників, – це прояв етнокультурної маргінальності великих груп людей, чия соціалізація відбувалася в межах двох культур і двох багато в чому різних систем цінностей. Маргінальність диктує подвійну ідентифікацію і обстоювання залежно від обставин тієї чи іншої системи цінностей. Непевний статус маргінальної групи зумовлює амбівалентність підходів і, як наслідок, потенційну полівекторність, нестійкість світоглядних настановлень та орієнтацій. Це не самостійне явище, а наслідок масової етномаргінальності і повязаного з нею психологічного роздвоєння. Тож урахування ідей письменника щодо мовного будівництва в Україні на часі й допоможе уникнути „двоязичності і дволичності”; згармонізувати мовну ситуацію.

 

 

Н.О. Щербак, професор кафедри гуманітарних наук Національної академії внутрішніх справ, доктор історичних наук, професор

 

ГОСТРОТА ПИТАННЯ ПРО СТАТУС І ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

 

Непростий стан в економіці та міжнаціональних відносинах, що склався на початку ХХ ст., вимагав від уряду Російської імперії змін внутрішньої політики. Однак ситуація почала змінюватися лише з того часу, коли міністром внутрішніх справ став віленський генерал-губернатор князь П. Святополк-Мирський, який з царського благословіння змінив курс внутрішньої політики в бік лібералізму, заявивши, що ця політика буде базуватися на довір’ї уряду до суспільства. Була проголошена так звана епоха довіри. В таких умовах українські діячі активізували боротьбу за скасування антиукраїнських Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876), які ще продовжували діяти. Зокрема, у грудні 1904 року кияни на ювілеї І. Нечуя-Левицького прийняли резолюцію до уряду про необхідність скасування „обмежень українського слова”. „Гострого” листа новому міністру внутрішніх справ з наріканнями на заборону друкування книжок українською мовою написав М. Грушевський. Згодом він отримав дозвіл надрукувати декілька своїх праць, серед яких і багатотомну „Історію України-Руси”.

Питання про доцільність заборони українського слова виникло на засіданнях Комітету міністрів 28 і 31 грудня 1904 року при обговоренні § 8 указу 12 грудня 1904 року про „устранение излишних стеснений печати”, де відзначалось, що застосування указу 1876 року, „значительно затрудняя распространение среди малорусского населения полезных сведений путем издания на понятном для крестьян наречии книг, препятствует повышению нынешнего низкого культурного его уровня". Положенням Комітету міністрів під головуванням С.Ю. Вітте від 21 січня 1905 року було доручено міністрам внутрішніх справ і народної освіти за попередньою узгодженістю з київським генерал-губернатором, імператорськими Академією Наук, Київським та Харківським університетами переглянути укази 18 травня 1876 року та 8 жовтня 1881 року і свої міркування подати до Комітету міністрів. Для розгляду цього питання була створена комісія під головуванням академіка Ф. Корфа. До складу комісії увійшли академіки О. Фамінцин, В. Заленський, Ф. Фортунатов, О. Лаппо-Данилевський, О. Шахматов, С. Ольденбург.

Академія Наук, ознайомившись з доповідями Комісії, визнала, що заборона українського слова принесла шкоду, і „малоросійське населення повинно мати таке саме право, як і великоросійське: говорити публічно і друкувати рідною мовою”. Вона рекомендувала скасувати заборони українського друкованого слова. Такої самої думки дотримувались міністри, генерал-губернатор краю й університети. У Київському університеті питання про доцільність друкування книг українською мовою було розглянуте радою університету 23 лютого 1905 року. На цьому засіданні ради було створено спеціальну комісію, до складу якої ввійшли професори М. Дашкевич, О. Лобода, В. Перетц, М. Цитович, П. Армашевський, М. Запольський-Довнар, Т. Флорінський, Г. Павлуцький. Комісія, детально розглянувши це питання, дійшла висновку, що закони 1876 і 1881 років потрібно відмінити і дозволити друкування книг українською мовою без всяких обмежень.

Вже у середині лютого 1905 року граф С.Ю. Вітте, приймаючи в Петербурзі депутацію від українців, запевнив її, що всі обмеження з українського друкованого слова будуть скоро скасовані разом з прийняттям нового закону про свободу преси. Заручившись підтримкою єпископа подільського Парфенія, Академія Наук звернулася за благословінням до Св. Синоду і, отримавши його, увійшла з представленням до Комітету міністрів про необхідність видання українського перекладу Євангелія, зробленого ще раніше П.Морачевським, мотивуючи це тим, що українці хочуть читати слово Боже рідною мовою. У середині лютого 1905 року це питання було вирішене позитивно в Комітеті міністрів, а в кінці лютого було одержано царський дозвіл на друкування українського перекладу Євангелія, редагування якого було доручено єпископу Парфенію.

Однак скасовувати антиукраїнські укази 1876, 1881 років царський уряд не поспішав. Комітет міністрів визнав їх відміну „передчасною”, і лише з виданням Маніфесту 17 жовтня і Тимчасових правил про пресу 24 листопада 1905 року ці закони втратили свою силу.

На початку ХХ ст. Російська імперія продовжувала використовувати економічні і людські сили України. Царизм абсолютно ігно­рував інтереси українського народу, національні особливості цьо­го краю, перетворивши його, передусім, в сировинний додаток.

У той же час українська інтелігенція докладала багато зусиль для розвитку культури і свідомості нації. В умовах революції після проголошення царського Маніфесту 17 жовтня 1905 року у Києві 27 жовтня відбулося засідання Товариства письменності, в якому брали активну участь голова Товариства В. Науменко та проф. І. Лучицький. На цьому засіданні було прийнято дві постанови з вимогами скасування заборон українського слова і преси.

24 листопада 1905 року під революційним натиском царизм був змушений видати „Временные правила о печати”, за якими лік­відовувалась попередня цензура і з українського друкованого слова була знята заборона, що діяла майже 30 років. А ”Правилами” 26 березня 1906 року закони 1876 і 1881 років були скасовані як „неналежні до вжитку”. Однак після поразки революції репресії проти українства відновились.

Ліквідовувались українські товариства, закриття яких проходило під гаслом боротьби з „мазепинством” і „сепаратизмом” українців. Як свідчення офіційного погляду на українську справу в імперії у 1912 році була видана книга С. Щоголєва „Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма”, яка послужила моральною основою для продовження репресій. Реакційну позицію уряду до українського народу зміцнювали чорносотенні видання „Киевлянин”, „Новое время”, реакційні діячі та організації. Зокрема, з українофобських позицій активно виступав голова Київського слов’янського товариства і редактор „Славянского ежегодника”, філолог-славіст Т. Флоринський, доводячи, що „малоросійська мова є не більш, ніж одне з наріч російської мови” і відкидав будь-які культурні прагнення українців.

Загострення „українського питання”, набувши вигляду жорсткого протиборства російської імперської та української національної ідей, що ускладнювалось впливом польського чинника, стало однією з головних реалій в тогочасній політичній боротьбі.

 

 

Н.В. Кушакова-Костицька, доцент кафедри філософії права Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

 

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ПЕРСПЕКТИВ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Формування інформаційного суспільства передбачає зміни в технологічній, організаційній, економічній, соціальній, культурологічній та інших сферах нашого буття. Коли йдеться про культурологічний аспект насамперед виникає питання збереження національної ідентичності, зокрема, питання перспективи розвитку мови або, навпаки, її збереження, коли вона не є активно витребуваною в сьогоднішньому інформаційному просторі. До таких мов у певній мірі належить також українська, адже україномовний сегмент в мережі Інтернет на сьогодні хоча й існує, але по популярності його не порівняти з англо- чи російськомовним.

В умовах інформаційного суспільства існують ще кілька ознак, крім популярності (вживаності) інформації, наданої певною мовою, які можуть охарактеризувати перспективи її розвитку. По-перше, коли йдеться про використання неофіційної інформації, а текстів, які на вибір є українською, російською, англійською та іншими мовами. По-друге, це мова спілкування в чатах, на телеконференціях та за допомогою інших сучасних засобів комунікації. Як правило, громадяни України в неофіційному / дружньому Інтернет-середовищі спілкуються російською, активно використовуючи молодіжний сленг (не дивлячись на вік), англійські слова і вирази.

Щодо професійної термінології в галузі ІТ, юриспруденції та інших суто спеціалізованих вузьких сферах, то й тут переважають не національні «тренди», а англійські вирази, іноді це можуть бути і французькі, латинські терміни тощо (зокрема, що стосується юриспруденції).

Таким чином, виникає питання, а яка ж перспектива розвитку української мови, коли її застосування зводиться до офіційного, а в іншому разі обмежується регіональними особливостями – тобто активним використанням українського сегменту мережі тільки в певних регіонах України. Такий статус мови можна охарактеризувати скоріше як офіційно-регіональний, ніж фактично-державний. В умовах інформаційного суспільства державні кордони та інші офіційні потреби не є превалюючим напрямом розвитку - переважають реальні інтереси громадянського суспільства, а не політичні та інші потреби певної групи людей, яким належать офіційні владні повноваження або які мають певні ідеологічні вподобання та намагаються їх реалізувати. У мережі діють інші закони і принципи, а саме: функціональність, фактична зацікавленість більшості, кількість і якість інформації на цій мові, підтримка Інтернет-операторів, економічний зиск, винятковість інформаційного джерела тощо. Коли ж немає цих реальних підстав, такі чинники, як «державні» або «національні інтереси», «інтереси національної безпеки», «політична доцільність» і т.п. втрачають свою вагу і «сакральний» сенс. Адже в Інтернет-середовищі, як вже вказувалось, свої цінності, поняття доцільності, практичного сенсу, і, головне, мета – отримання необхідної інформації, максимально вчасно і точно, а також спілкування – все більш на міжнародному, наднаціональному і наддержавному рівнях, що передбачає усунення не тільки державних кордонів, але й мовних, культурних, соціальних та інших бар’єрів. У результаті можна спрогнозувати, що поступово буде мати місце поглинання менш поширених мовних сегментів у мережі більшими, насамперед англомовними, а у випадку українського сегменту – є ймовірність розчинитися у російсьмовному Інтернет-середовищі.

В умовах інформаційного суспільства мова може бути перспективною, лише коли вона представляє інтерес для більшості, коли виключно цією мовою є цікава для користувачів інформація, і її не можна здобути іншими мовами. У випадку української мови, на жаль, про такі інформаційні джерела не йдеться - альтернативну інформацію можна знайти й іншими мовами. Тому перспектива розвитку української мови в мережевому просторі, до речі як і більшості інших регіональних мов, стає все далі проблематичною з подальшим розвитком інформаційних технологій і формування інформаційного суспільства.

 

 

 

 

І.С. Тімуш, доцент кафедри цивільного права та процесу Національної академії внутрішніх справ, доктор юридичних наук, доцент

 

КОМУНІКАТИВНА ВЕРСІЯ СИНТЕТИЧНОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ

 

Незважаючи на численні спроби здійснення доволі узагальнених підходів як до тлумачення самої природи права, так і до практичного застосування нормативних орієнтирів правової належності, наразі все ще доводиться констатувати строкате розмаїття не тільки в методології його вивчення, але й у розумінні його онтологічних витоків. Відповідним чином, вести мову про небезпідставність ідеї інтегрування правознавства можна лише тоді, коли питання щодо основ його синтезу отримає принаймні принципове своє вирішення насамперед на рівні праворозуміння як такого.

Разом Із тим, існує досить поширена думка стосовно непереборно-плюралістичного характеру праворозуміння, зумовленого переважно наступними двома групами факторів.

Перша з них пов’язана з гносеологічними причинами неоднозначності правоосмислення і полягає передусім у багатовимірності такого складного й мультирівневого утворення, як право. Адже, насправді, неможливо охопити одночасно усі його грані, модуси та прояви, а тому при його дослідженні доводиться так чи інакше виокремлювати певний його “гносеологічний зріз”, тим самим гіперболізуючи останній та (бодай, умовно) ототожнюючи його з загальним поняттям “права”. Крім того, до цієї ж групи обставин відноситься також стимульоване розвитком наукового пізнання перманентне розширення методологічних засобів, що, в свою чергу, призводить до оновлення праворозуміння і навіть до становлення нових його варіантів.

Друга група чинників є похідною від біосоціальної неоднорідності суспільства, тобто закономірного його поділу на вікові, статеві групи, різноманітні верстви, класи, нації, угруповання тощо, приналежність до яких суттєво позначається на специфіці тих базових суб’єктивних потреб і цілей, що лежать в основі індивідуальних спрямувань правоусвідомлення. Безумовно, “такі соціальні і біологічні групи (спільноти чи об’єднання їхніх учасників) мають – поряд з однаковими, загальносуспільними потребами й інтересами – також і свої специфічні, неоднакові потреби й інтереси. І цілком природнім є те, що кожна соціальна чи біологічна група… схильна вважати “правом” насамперед таке явище, яке полегшує, а не ускладнює її існування, життєдіяльність і розвиток, яке сприяє, а не перешкоджає задоволенню її потреб і інтересів. І такі – “потребові” – причини нерідко стають ще більш впливовими, дієвими, ніж обставини першої групи”.

Отже, природа права, не є замкненою ні в суто деонтичній площині людської суб’єктивності, ані у площині “об’єктивного буття”, безвідносного до людських прагнень, бажань, волі тощо (як це спостерігається у доктринах онтологістської гілки філософії та теорії права), оскільки, будучи своєрідним “посередником” між життєвим світом повсякденності та системою офіційно встановлених норм належності, право, як висловився А. Кауфман, є “відповідністю між належним та буттям”.

Разом із тим, незважаючи на загалом позитивну спрямованість комунікативно-філософських підходів до праворозуміння подолати класико-метафізичне протиставлення фактуальності буття та нормативності належного, такі підходи зазвичай грунтуються на невиправданій, на наш погляд, “редукції” буттєвості права до лінгвістично-текстуальних форм його втілення. Зазначена позиція мотивується тим, що ці форми є головним засобом комунікації, а тому аналіз їхньої організації розглядається як ключовий шлях до розкриття механізмів правоосмислення. Наприклад, на думку Ю. Хабермаса, “в природній мові … закладені інтерсуб’єктивні умови досягнення консенсусу, до яких завжди прив’язуються всі, хто прагне взаєморозуміння, ким би не використовувалася природна мова”; відповідно, “те, що робить комунікативний розум можливим, є лінгвістичний засіб, за допомогою якого інтеракції переплітаються між собою та структуруються форми життя”. Зокрема, право та правова культура визначається в руслі підходу, який розглядається, як “самоорганізована система із створення, зберігання, відтворення й трансляції текстів правової дійсності, що містять соціально значущу інформацію”.

Таким чином, більш конструктивні шляхи подальшого розвитку постметафізичного правознавства вбачаються у підходах, у межах яких розуміння сутності права є невідривним від усвідомлення механізмів його функціонування в культурно визначеній структурі соціуму, а деонтична спрямованість правового тексту не дисонує з нормативно-ціннісними орієнтирами, сформованими онтологією самих суспільних відносин. Лише за таких умов можна сподіватися на інтегрування правової теорії не тільки в плані досягнення її внутрішньої концептуально-методологічної єдності, але й у сенсі подолання її дистанційованості від практики реальних правовідносин.

 

 

В.М. Стратонов, декан юридичного факультету Херсонського державного університету, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України

 

ВИКОРИСТАННЯ ПОНЯТЬ І ТЕРМІНІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

 

Ми постійно говоримо про адап­тацію нашого законодавства до законодавства Європейського союзу, про гармонізацію, зближен­ня з ним. Однак практика показує, що з метою вирішення проблеми, мову потрібно ве­сти не тільки про те, щоб адаптувати окремі положення. Потрібно насамперед зблизити сам підхід до законотворчості з підходом, який вироблено у країнах континентальної Європи і який можна на­звати європейським. І перша проблема, яка існує, це мовне вираження текстів закону та юридична техніка формування закону в цілому.

Реформування національного законодавства України вимагає вивчення досвіду державотворення і правових інститутів інших держав. Об’єктом дослідження виступає: спосіб закріплення і систематизації кримінально-процесуальних норм – кодифіковані норми в єдиному акті (Російська Федерація, Білорусь, Узбекистан, Франція) чи представлене різними формами (джерелами) кримінально-процесуального права (Турція, держави англо-американської системи права), де відсутні внутрішня структура акта – наявність преамбули, розділів, глав, статей; формулювання мети, призначення кримінально-процесуального законо­дав­ства; законодавча стилістика та спеціальна термінологія, що значною мірою дозволяє сторонам кримінально-процесуальних відносин правильно розуміти їх, а органу розслідування без порушень застосовувати закон, у межах процесуальної форми.

Реформування кримінального процесу багато в чому залежить від концептуальних ідей, заснованих законодавцем і реалізованих у правових нормах. Зовнішній вираз цих концептуальних ідей виявляється насамперед у постановці мети кримінально-процесуальної діяльності, якою як в Україні, так і в Росії та Білорусі є встановлення істини у кримінальній справі, а також у визначенні основних засад досягнення цієї мети, якими є принципи кримінального судочинства. Аналізуючи положення Кримінально-процесуальних кодексів Росій­ської Федерації та Білорусії звертаємо увагу на те, що законодавець відмовився від поняття “Завдання кримінального судочинства”, замінивши його поняттям “призначення кримінального судочинства”. Як ми вже говорили, завдання – це категорія тимчасова, що реалізується на певному проміжку часу, а призначення – категорія постійна, що визначає цілеспрямованість певної діяльності.

У КПК Російської Федерації виключено такі принципи, як об’єктивність, повнота, всебічність. Права і свободи людини ставляться тепер вище відмітки про розкриття злочину. Всебічність, повнота й об’єктивність дослідження обставин справи є тепер наслідком дії принципу змагальності сторін. Адже в спорі народжується істина. В кримі­наль­ному процесі істина може народитися в тій суперечці, яка відбува­ється в умовах змагання, коли сторони наділені рівними правами і мають рівні можливості для відстоювання своїх позицій. Тому вже саме утвердження принципу змагальності сторін є визнанням того, що обставини справи повинні досліджуватися всебічно, повно та об’єктивно. Відтворення картини дійсних минулих подій, а не конструювання їх заміняючої моделі – ось мета, яка повинна стояти перед правосуддям. Це є причиною того, що законо­да­вець відмовився від прямого декларування принципу всебічного, повного й об’єктив­ного дослідження матеріалів справи. Так само не згадується вста­но­влення істини у кримінальній справі у проекті КПК Республіки Білорусь.

Чинний КПК України (ст. 32) містить всього дев’ятнадцять роз’яснень значення термінів, у проекті КПК України таких роз’яснень двадцять. У КПК Російської Федерації наведено значення шістдесяти основних понять, що порівняно з минулим КПК втричі більше. У КПК Білорусі дано роз’яс­нень понять і найменувань майже стільки ж, республіки Молдова – п’ятдесят. Це вдалий приклад для нашого законодавства, оскільки визначеність, однозначність понять, що переш­код­жає можливості їх неоднозначного тлумачення, набуває особливо важливого значення в нашому інформаційному столітті.

Звертає увагу алфавітний порядок розташування понять у проекті КПК України, яким дається роз’яснення. В минулому законодавець виходив з важливості терміна, визначаючи його черговість. У чинному КПК України (ст. 32) також спостерігаємо подібне явище. Алфавітний порядок полегшує пошук потрібного поняття і знімає питання конкуренції їх значення. Визначення багатьох понять, наведених у ст. 5 КПК Російської Федерації, можна знайти в різних тлумачних словниках, довідниках і підручниках. Дані в законі характеризуються: лаконічністю, завдяки якій у ряді випадків залишається простір для їх тлумачення; обов’язковістю використання у цьому значенні всіма особами, які застосовують кримінально-процесуальний закон; можливістю надання поняттям іншого значення, якщо це прямо не зазначено в законі.

Лаконічність характеризуєься відповідно до п. 1 ст. 5 КПК Російської Федерації: “алібі – знаходження підозрюваного або обвинуваченого в іншому місці”. На відміну від словників російської мови КПК Російської Федерації не доповнює це визначення вказівкою на алібі як доказ непричетності обвинуваченого до злочину. Із суворо юридичних позицій таке доповнення не є безумовно правильним. Наприклад, при вчиненні умисного вбивства особа, що перебуває в іншому місці на момент його вчинення, може бути причетною до його вчинення, оскільки вбивство вчинене за її замовленням.

Вперше в російському кримінально-процесуальному законодавстві роз’яснено поняття “житло” (п. 10 ст. 5 КПК РФ), в яке закон включає широке коло об’єктів: індивідуальний житловий будинок з житловими і нежит­ло­ви­ми приміщеннями, які до нього входять, житлове приміщення незалежно від форми власності, що входить у житловий фонд і використовується для постійного або тимчасового проживання, а також інше приміщення чи спо­ру­да, що не входить у житловий фонд, але використовується для проживання. Визначення поняття “житло” необхідне для правильного застосування норм, які стосуються провадження деяких слідчих дій (обшук, виїмка, огляд). Цей приклад є позитивним для України для уникнення зайвих тлумачень. Також у КПК Російської Федерації визначені поняття “затримання підозрюваного” і “момент фактичного затримання” (п. 11, 15 ст. 5). Надаючи терміну “процесуальне рішення” значення “рішення, що приймається судом, прокурором, слідчим, дізнавачем у порядку, встано­вленому Кодексом” (п. 33 ст. 5 КПК РФ), закон роз’яснює, що саме слід розуміти під такими окремими видами процесуальних рішень, як “вердикт”, “ухвала”, “постанова”, “подання”, “вирок”.

Таким чином, приходимо до висновку, що лише на прикладі характеристики деяких норм ми спостерігаємо передбачувані проблеми. На нашу думку, необхідно не просте запозичення окремих положень, а обґрунтована адаптація їх, саме основне це зрозуміле викладення положень з урахуванням досягеннь у галузі мовних знань.

 

 

 

 

 

 

 

 

В.К. Весельський, начальник кафедри криміналістики та судової медицини Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, професор

 

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «КРИМІНАЛІСТИЧНА ТАКТИКА»

 

До 30–40-х років XX ст. зміст криміналістичної тактики зводився до розроблення рекомендацій з проведення окремих слідчих дій, тобто цей розділ криміналістики розвивався як наука, спеціально призначена для слідства. Накопичення теоретико-емпіричного матеріалу об'єктивно привело до якісних змін у структурі криміналістичної тактики. Стало очевидним, що без наукового аналізу процесу організації розслідування та судового розгляду окремі рекомендації не досягають мети.

Згодом, починаючи з 60-х років, кількість прихильників, які вважають тактику судового слідства одним із видів криміналістичної тактики, стала переважати. Учені – криміналісти і процесуалісти – стали вказувати на можливість використання науково-понятійного, теоретико-концептуального апарату криміналістики в стадії судового розгляду.

У 1970 р. визначення криміналістичної тактики було запропоновано і Р. С. Бєлкіним, який зазначив, що "криміналістична тактика – це система наукових положень і розроблених на їх основі рекомендацій щодо організації та планування попереднього й судового слідства, визначення лінії поведінки осіб, що здійснюють судове дослідження, і прийомів проведення слідчих та судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів, на встановлення причин та умов, що призвели до вчинення та приховування злочинів".

Ми вважаємо, що запропоноване Р.С. Бєлкіним визначення криміналістичної тактики найбільш продуктивне і дозволяє виходити з нього при всебічному аналізі концепції криміналістичної тактики. Її достоїнства полягають у наступному:

1) тактика – частина криміналістичної науки. Це підкреслюється включенням у її визначення суми наукових положень, які стосуються загальної теорії криміналістики та низки окремих теорій;

2) наукові положення, що становлять органічну частину тактики, є тією базою, на якій здійснюється розробка і вдосконалення тактичних прийомів і рекомендацій;

3) крім наукових, у змісті тактики слід розрізняти і низку організаційних положень. Цим підкреслюється, що питання організації розслідування є невід'ємною частиною криміналістики, яка не може бути виділена з неї в якийсь самостійний розділ її змісту, а "вплетена в тканину" і техніки, і тактики, і ще в більшому ступені – криміналістичної методики;

4) у визначенні Р.С. Бєлкіна вперше звернуто увагу на поведінкову сторону тактики. Це впритул зближує тактику із судовою психологією та обґрунтовує необхідність розробляти психологічні основи тактики.

Приймаючи як вихідне визначення криміналістичної тактики, запропоноване Р.С. Бєлкіним, вважаємо за доцільне внести до нього деякі корективи. Так, слід згадати у визначенні виділення у змісті тактики її категорій, тобто найбільш загальних, концептуальних понять, які багато в чому і визначають її зміст. Слід також згадати про таке призначення тактики, як подолання протидії осіб, не зацікавлених у встановленні істини у справі. Доцільно також виключити з визначення і згадку про встановлення причин злочинів, оскільки, як свідчить практика, це завдання не може бути вирішене при розслідуванні конкретних злочинів.

 

 

О.В. Баулін, професор кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

 

ПРО ВЖИВАННЯ ТЕРМІНІВ «ДІЗНАВАЧ» І «ОСОБА, ЯКА ПРОВАДИТЬ ДІЗНАННЯ» У КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ КОДЕКСІ УКРАЇНИ

 

Проголошена концепціями про реформування кримінальної юстиції України необхідність зміни порядку досудового розслідування і реорганізації органів, що його здійснюють, зокрема, дізнання, обумовлюють постійну увагу фахівців до цього інституту права. У дослідженнях не обійтися без аналізу термінів, які є основним інструментом формування знань про закономірності кримінально-процесуальної діяльності і знаходять своє відбиття у мові закону.

Зосередимося на термінах, що словесно відображають процесуальне становище суб’єктів, які здійснюють дізнання. Актуальність цього питання пояснюється тим, що від діяльності цих суб’єктів, які першими зустрічаються з ознаками злочинів, з особами, які їх вчинили, з їх очевидцями, слідами, прямо залежить успіх всієї кримінально-правової політики держави, а останні законопроекти не розв’язують існуючої зараз термінологічної плутанини.

За ст. 101 КПК України органами дізнання є міліція, податкова міліція, органи безпеки, прикордонної служби, державного пожежного нагляду, командири військових частин, начальники установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні та ін.

Чинний КПК України передбачає такі види кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання: 1) приймання і розгляд заяв та повідомлень про злочини; 2) провадження дізнання; 3) досудову підготовку матеріалів за протокольною формою; 4) провадження процесуальних дій на виконання доручень слідчого, прокурора, іншого органу дізнання або суду; 5) участь і надання допомоги у проведенні слідчим окремих дій; 6) участь у міжнародному співробітництві в кримінальних справах (ст. 97, 104, 114, 118, 119¹, 227, 315¹, 425, 461 КПК України).

З перелічених видів діяльності власне дізнанням є лише розслідування органом дізнання порушеної ним кримінальної справи. Практично її здійснюють посадові особи цих органів, яких закон називає особами, які провадять дізнання (ст. 21, 22, 26, 46, 47, 49, 50, 51, 52, 53, 60 та ін. КПК України), або дізнавачами (ст. 61, 69, 69¹ КПК України).

Свого часу В.М. Савицький висловився за заміну терміна «особа, яка провадить дізнання» на «дізнавач», який цілком відповідає словотворчій моделі, на базі якої в законодавстві виникають позначення виконавців конкретної діяльності та співвідноситься з іменною основою слова дізнання. Завдяки чому функція дізнавача чітко розпізнається в кримінально-процесуальній термінології. До речі, не в усіх словниках української мови можна знайти слово «дізнавач», частіше цей термін розкривається в юридичних енциклопедіях і словниках. І хоча він згадується лише у трьох статтях КПК України та є стислим, але більш змістовним і тому часто використовується в спеціальній літературі й відомчих нормативних актах. Термін «особа, яка провадить дізнання», якщо його тлумачити дослівно, обмежує цього суб'єкта лише діяльністю з провадження дізнання, у той час як він уповноважений діяти в стадії порушення кримінальної справи, під час міжнародного співробітництва, досудового і судового слідства, якщо він виконує відповідні доручення.

Деякі вважають, що в законі повинен згадуватись «дізнавач» як працівник органу дізнання, призначений за штатною посадою займатися лише дізнанням, і «особа, яка провадить дізнання» як працівник органу, в якому не буде штатних дізнавачів. Повноваження ж їх є однаковими. На наш погляд, двозначність ця не потрібна в КПК України, оскільки в її основу покладені явища не процесуальної, а адміністративно-організаційної (управлінської) природи. Тому в ньому має залишитися один термін – «дізнавач», який цілком розкриває повноваження цього суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності.

 

 

В.В. Рожнова, професор кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

 

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ “ЗАХИСТ” І “ОХОРОНА” ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ В КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ

 

Захист і охорона – достатньо близькі інститути механізму забезпечення існування прав, свобод і законних інтересів суб’єктів правовідносин. Вони:

1) виступають гарантією належного режиму використання передбачених законом правових засобів задоволення інтересів суб’єкта;

2) координують способи і методи досягнення визначених цілей правового регулювання;

3) надають можливість механізму правового регулювання цілеспрямовано використовувати наявні правові засоби і забезпечують суб’єктам права їх повноцінне використання.

Саме захист і охорона у поєднанні забезпечують повноцінну ефективну реалізацію в межах прав, свобод і законних інтересів наданих повноважень.

Більшість галузей вітчизняного права своїм безпосереднім завданням мають не тільки захист порушених прав, свобод і законних інтересів, а й охорону прав і законних інтересів, які ніким не порушуються. Не є винятком і кримінально-процесуальне право України. З однієї сторони, кримінальне судочинство здійснюється задля захисту прав, свобод і законних інтересів особи, суспільства та держави, що були порушені внаслідок вчинення злочину, а з іншої – в межах кримінального провадження права та законні інтереси його учасників мають бути дотримані. Стаття 2 КПК України, визначаючи завдання кримінального судочинства, серед інших називає лише охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь. Водночас, у проекті Кримінального процесуального кодексу України, розробленого робочою групою при Президентові України, створеною відповідно до Указу Президента України від 17 серпня 2010 року № 820, серед завдань кримінального судочинства визначені і захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, і охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження (ст. 3).

Незважаючи на близькість понять захисту та охорони, в їх основі лежать правові режими, що мають специфіку застосування, яка на перший погляд, не завжди є очевидною. Так, охорона прав і законних інтересів учасників кримінального провадження передбачає наявність і дію різних спеціально-юридичних засобів, що формують правовий механізм їх забезпечення. Основою механізму охорони (правоохорони) є заборони та обов’язки, при невиконанні (недотриманні) яких вступають у дію вже інші спеціально-юридичні засоби – заходи захисту та відповідальності (правозахисту).

Варто зазначити, що суб’єкти правотворчого процесу подекуди використовують терміни “захист” і “охорона” достатньо довільно, не враховуючи специфіку тих правових засобів, що їх утворюють. В окремих випадках охорона спрямовується на матеріальні об’єкти правовідносин з метою забезпечення їх збереження та цілісності. Охорона у таких випадках розуміється не як особливий правовий режим, а як діяльність певних суб’єктів, що спрямована на недопущення завдання шкоди матеріальним об’єктам. Так, згідно зі ст. 160 КПК України при ув’язненні підозрюваного або обвинуваченого слідчий зобов’язаний вжити заходів до охорони майна і житла ув’язненого, якщо вони залишаються без нагляду. Статтею 7 Закону України від 23 грудня 1993 року “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” визначено перелік заходів забезпечення безпеки, серед яких особиста охорона, охорона житла і майна. Так само у цьому законі вживається поняття “захист” у контексті забезпечення безпеки учасників процесу (розділ IV).

Таким чином, захист і охорону необхідно розуміти і як особливий механізм забезпечення функціонування правових засобів, і як діяльність, що забезпечує безпеку певних об’єктів. При цьому, стосовно прав, свобод і законних інтересів ці поняття повинні використовуватися тільки у першому значенні.

 

 

Ю.М. Бондар, доцент кафедри філософії права та юридичної логіки Національної академії внутрішніх справ

 

ТЕРМІНОЗНАВСТВО І ПРОБЛЕМА ГАЛУЗЕВОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

 

Проблема вивчення термінології є одним із найважливіших завдань сучасного мовознавства. Існує велика кількість робіт, у яких розглядається саме поняття терміна, його лінгвістичні і семантичні складові, розкривається зміст цього поняття. Деякі автори навіть висловлюють ідею про створення загальної теорії термінознавства, проте спроби виділити дослідження термінів в окрему лінгвістичну дисципліну не дали позитивного результату. Одним із прибічників створення нової науки термінознавства є О.Д. Хаютін, який виділив в ньому три основні напрями розвитку: власне термінологічне, в якому на підставі загальнолінгвістичних принципів визначаються особливості термінології як системи; термінографічне, що є фактично контрастивними дослідженнями, метою яких є складання галузевих термінологічних словників; термінознавче, яке займається дослідженням конкретних термінів і терміносистем в окремих мовах або в окремих галузях знань. Якщо залишити поза увагою питання про досконалість найменування вказаних напрямів, то слід визнати, що виділення саме цих векторів розвитку термінознавства є обгрунтованим і логічним.

Предметом нашої основної уваги будуть засадничі теоретичні проблеми у сфері термінології, без яких неможливо вирішити конкретні прикладні завдання. Дослідження будь-якої термінологічної системи починається зі з'ясування, що власне слід розуміти під термінологією. З цього питання існує «багата література», тому наведемо лише деякі найцікавіші для нас визначення. Більшість авторів, які досліджують проблеми термінології, сходяться на думці, що загальноприйнятого визначення поняття "термін" не існує. Деякі дослідники наводять по десять а то й більше визначень терміна, зроблених з точки зору різних наук, в яких використовується відповідна термінологія.

Не викликає сумнівів той факт, що термін завжди означає певне поняття. Лінгвістична наука при визначенні терміна прагне виявити й описати мовні властивості термінології - звідси інтерес до питання про те, які лексичні одиниці можна вважати термінами. Класичною вважається позиція, висловнена О.С. Ахмановою, яка зазначала, що основною ознакою термінологічності мовної одиниці є її субстантивний характер. Ця досить поширена думка ґрунтується на тому, що пізнавальна діяльність людства завжди проходила і проходить через іменування об'єктів дійсності, виявлення їх відмітних ознак за допомогою словесних дефініцій. Тому "в європейських мовах система іменників настільки розвинена, є настільки необмежені можливості утворювати віддієслівні іменники та абстрактні іменники, утворені від основ додавальних, що основний склад термінологічного списку для цих мов цілком може бути вичерпаний іменниками". Д.С. Лотте вказував на те, що "термінують наступні основні категорії понять: процеси (явища), предмети, властивості, одиниці виміру", тобто, в основному, іменники. Відомий дослідник юридичної термінології С. П. Хижняк також вважає, що сучасні терміносистеми можуть бути представлені з достатньою повнотою саме іменниками і словосполученнями на їх основі. Проте після аналізу великого обсягу юридичних текстів приходить до висновку, що "позбавляти дієслова і прикметника статусу термінологічності в юридичній термінології немає підстав". При цьому слід мати на увазі, що прикметники і дієслова входитимуть до складу словосполучення на основі іменника за умови, що вони об'єднані з базовим поняттям загальним термінологічним значенням.

Наведемо декілька дефініцій термінології. Термінологія - це слова і словесні комплекси, що співвідносяться з поняттями конкретної науки і вступають у системні відносини з іншими подібними словами і словесними комплексами, складаючи разом з ними в кожному випадку особливу замкнуту систему; сукупність взаємообумовлених лексичних одиниць, що служать для позначення понять якої-небудь галузі людського знання, які, у свою чергу, утворюють систему її понять; сукупність термінів, а термін - "лексична одиниця певної мови для спеціальних цілей, що означає загальне (конкретне або абстрактне) поняття”.

Таким чином, до ознак галузевої термінології можна віднести: належність до певної галузі знання; належність до певної замкнутої і суворої системи у межах цієї галузі знань; співвіднесеність з певним поняттям.

 

 

Туровська Л.В., старший науковий співробітник відділу наукової термінології Інституту української мови НАН України, кандидат філологічних наук

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МОВИ СПЕЦІАЛЬНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

 

Мова спеціального призначення, або спеціальна мова – поліфункціональна мовна формація. Будучи одним із функціональних різновидів високорозвиненої літературної мови, спеціальна мова займає широке поле мовного простору і виконує найсуттєвіші функції: відображення дійсності й зберігання знань (епістемна функція), отримання нових знань (когнітивна функція), передавання спеціальної інформації (комунікативна функція).

Спеціальна мова – поліструктурна мовна система, здатна забезпечувати різні комунікативні потреби. На змістовому рівні спеціальна мова розпадається на конкретні професійні мови, які, маючи спільну основу, кожного разу отримують свої пріоритети в плані вираження. Не потрібно доводити, що мова математиків суттєво різниться від мови істориків, а мова хіміків – від мови філологів. Разом із тим у них є спільні різновиди, характер яких обумовлений формою реалізації – писемна чи усна форма.

Мова спеціального призначення – це національна в своїй основі мова з постійною, традиційною тенденцією до її інтернаціоналізації. Ця тенденція – неминучий наслідок того, що професійні знання (і найперше наука) не мають державних, національних, ідеологічних кордонів.

Інтернаціоналізація мов спеціального призначення передбачає перш за все гармонізацію їх на поняттєвому рівні, на рівні змісту й обсягу основних понять. Інакше кажучи, терміни біржа, банк, брокер, податок, права людини, інвестиція, спекуляція, підприємництво, бізнес та ін. всіма мовами повинні означати одне й те саме. Тільки в цьому випадку можливі співдружність, торгівля, спільні підприємства й інші форми міжнародної діяльності та професійного спілкування.

Інтернаціоналізм у мовах для спеціального призначення здійснюється двома основними способами: використанням у термінотворенні терміноелементів (префіксів, суфіксів, основ, частин складання) з інтернаціонального мовного (греко-латинського) фонду та запозичення готових номінацій з однієї й тієї самої мови-лідера. На роль останнього сьогодні, без сумніву, претендує англійська мова, на основі якої формуються основні сучасні терміносистеми (інформатика, електроніка тощо). У світлі сказаного загострюється традиційна проблема боротьби із запозиченнями, особливо в професійному спілкуванні, де “чистота” національної мови не повинна розумітися занадто банально.

Виконуючи доволі різні, але однаково важливі функції, мова професійного спілкування сама стає функцією людини в процесі її діяльності й оцінюється як основна соціально-рольова функція людини, реалізація якої надає її засоби для існування, але одночасно вимагає від нього відповідних знань і умінь, які отримуються внаслідок навчання, а також досвідом і звичкою.

Сучасна спеціальна мова відзначається стилістичною неоднорідністю. Дослідники, зважаючи на цю особливість, розробили своєрідні багатошарові моделі професійних мов: для галузі професійних мов техніки: мова науки (мова теорії, спеціальна термінологія); мова виробництва (цехова мова, професійна розмовна мова, власне виробнича мова, спеціалізована за дрібнішими галузями); для політичної професійної мови: наукова мова, ділова мова, професійна розмовна мова; для професійної мови хімії: наукова мова, жаргон, вживаний у лабораторіях, мова підручників, мова викладачів; для медичної професійної мови: наукова мова, професійна розмовна мова, мова підручників, мова практики або мова клінік. Порівняння цих різних моделей дозволяє виділити три основні шари: перший – наукова мова, за винятком тривіальних назв і, можливо, загальних спеціальних слів; другий – професійне розмовне мовлення (цехове мовлення, виробниче мовлення, лабораторний жаргон), що складається передусім із нечітко визначених професійних слів та жаргонізмів і слугує переважно для щоденного спілкування людей, які працюють у певній галузі; третій – це мова розподільча, що включає мову продавців, торговельників, мову агітації, реклами. Запропоновані моделі диференціації професійних мов, звичайно, не можуть розглядатись як певний еталон. Це один з можливих варіантів, випрацюваний на матеріалі різних (далеко не всіх) конкретних спеціальних мов.

 

 

 

 

 

 

 

 

А.В. Красницька, доцент кафедри юридичного документознавства Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

 

УЖИВАННЯ СИНОНІМІЧНИХ ТЕРМІНІВ І СЛІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ, КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ, ЦИВІЛЬНОМУ КОДЕКСАХ УКРАЇНИ

 

Для автора нормативно-правового акта закономірним є бажання урізноманітнити засоби викладу своїх думок, уникнути повторень в одному контексті тих самих одиниць. Синоніми найточніше, найповніше і найвичерпніше висловлюють думки, допомагають знайти найдоречніший спосіб висловлення. Вони також надають висловлюванням змістових і стилістичних відтінків, можуть уживатися для роз’яснення слів, а при використанні їх як однорідних членів речення сприяють посиленню вираження дії чи ознаки. Синонімія у правовому регулюванні «грає важливу прагматичну роль, адже вона уточнює та деталізує волю нормотворця». У тексті правового акта вживання синонімів дозволяє уникнути повторів. Проте невдало вибраний синонім здатний перекрутити зміст правового тексту. Змістова точність тексту правового акта є однією з головних yмов, яка забезпечує його правову й практичну цінність, адже неправильно вибране слово може перекрутити фразу і зміст висловлювання, породжує двозначність, а також надати тексту небажаного відтінку.

Вважається, що застосування синонімів є поширеним недоліком правової термінології. Вимога юридичної техніки стосовно того, що термін не повинен мати синонімів, випливає з вимоги точності, чіткості й ясності змісту правового акта. Правило щодо однозначності термінів має універсальний характер і повинно поширюватись на мову будь-яких правових актів.

Необхідно зазначити, що синоніми часто використовуються у мові законодавчих та інших нормативно-правових актів. Аналіз чинних кодексів нашої держави свідчить про те, що у Кримінальному, Кримінально-процесуальному, Цивільному кодексах України можна спостерігати недоречне вживання синонімічних термінів і слів.

Зокрема, вкажемо на недоцільне вживання синонімів у Кримінальному кодексі України: 1) в Особливій частині вжито такі синонімічні ряди: а) підроблення – підробка – фальсифікація – підлог: підроблення, фальсифікація і підлог у статті 158, підробка – у статті 200, 290, фальсифікація – у статтях 221, 226. Із синонімічного ряду слід обрати або латинський термін фальсифікація, або український підроблення, оскільки підлог і підробка є калькованими з російської мови словами. Краще обрати український термін підроблення, який точно виражає поняття; б) близькі (ст. 126, 350) – близькі родичі (ст. 115, 380) – родичі (ст. 122) – близькі особи (ст. 206) – члени сім’ї (ст. 380). Правознавці пропонують із цих синонімів обрати термін близькі особи, оскільки решта синонімів відображають якусь одну сторону цього поняття; 2) непослідовне вживання термінів дія та діяння. Зокрема, термін дії вжито у статтях 270-1, 280, 283, 289, 292, 294, 296, 299, термін діяння – у статтях 267, 271, 273-277, 282, 286, 298-1. Необхідно було б у всьому тексті кодексу обрати один термін і вживати його, наприклад, термін дії; 3) уживання синонімічних слів у назвах статей 315 і 324, де вжито слово схиляння (“Схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів”, “Схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів”), а в статті 323 – слово спонукання (“Спонукання неповнолітніх до застосування допінгу”). Кращим варіантом, на нашу думку, є вживання терміна спонукання; 4) терміни неправдива інформація та недостовірна інформація вжито у статті 351. Слід обрати якийсь один термін для точнішого охоплення змісту поняття; 5) непослідовне вживання термінів втягнення та залучення. Так, термін втягнення неповнолітнього вжито у статтях 149, 303, 304, термін залучення неповнолітнього – у статтях 307, 317; 6) уживання термінів, що виникли у результаті використання синонімічних афіксів. Наприклад, у статті 156 ужито термін малолітньої особи, а в статтях 115, 136, 146, 152, 153, 299, 307 – малолітньої (малолітнього). У статті 156 ужито терміни, які сприймаються як синоніми: неповнолітніх – малолітньої особи – особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку.

У Кримінально-процесуальному кодексі України недоцільне вживання синонімів також досить часто зустрічається: 1) недоречно використані для позначення одного поняття терміни розшукувана особа – особа, яка розшукується (ч. 1 ст. 139). Необхідно вжити термінологічне сполучення особа, яка розшукується; 2) у статті 407 ужито терміни відбування покарання та відбуття покарання; відбуття покарання ужито у статті 400-6, а в статті 408 відбування покарання. Кращим варіантом, на нашу думку, є вживання терміна відбування; 3) у статтях 165, 177, 178, 190 вжито термін вмотивована постанова, мотивована ухвала – у статтях 282, 300, 312, а в статтях 130, 131, 214, 248 – мотивована постанова; 4) у статті 334 вжито термін невинність виправданого – а в статті 369 невинуватість виправданого. Необхідно вжити термін невинуватість відповідно до термінології Конституції України; 5) у статті 273 ужито термін направлення справи для провадження додаткового розслідування, у статті 276 – для додаткового розлідування, а термін на додаткове розслідування вжито у статті 281. Кращим варіантом, на нашу думку, є вживання терміна для провадження додаткового розслідування; 6) у статті 174 ужито синоніми впізнаючий та особа, яка впізнає. Краще було б ужити термін особа, яка впізнає; 7) у статті 44 ужито синоніми як захисники допускаються та в якості захисників допускаються. Необхідно вжити термін як захисники допускаються; 8) у статтях 338 ужито термін у вигляді позбавлення волі, а в статтях 17, 334, 410 у виді позбавлення волі. Кращим варіантом є вживання терміна у вигляді; 9) синонімічний ряд вправі – має право також недоцільно вживати в одному тексті для урізноманітнення. Зокрема, не вправі та має право вжито у статті 48, вправі та мають право – у статті 70, вправі – у статтях 73, 74, має право – у статтях 50, 51, 69-1, 72.

У Цивільному кодексі України недоречно використані для позначення одного поняття наступні терміни: а) гроші – грошові кошти (ст. 192, 1046, 1071-1075); виготовлена – створена (ст. 332); винагорода – нагорода (ст. 1144), нагорода – премія (ст. 1155); будівля – споруда (ст. 414, 415, 417); записування – фіксування (ст. 455); строк – термін (ст. 530, 1146), термін – дата (ст. 677); максимальні строки – граничні строки (ст. 763); пошкодження – псування (ст. 842); конкурс – змагання (ст. 1150); земля – земельна ділянка (ст. 373); власникові – володільцеві (ст. 402, 403, 404) тощо. Стаття 442 має назву “Опублікування твору (випуск твору у світ) ”. Глава 58 має назву “Найм (оренда)”.

На цій підставі ми дійшли висновку, що наявність синонімів у текстах нормативно-правових актів призводить до непорозуміння, до необхідності давати додаткові роз’яснення. У правовому тексті важливо забезпечити однозначне використання юридичних термінів, цілком неприпустимо вживати різноманітні слова для позначення одного й того самого поняття. Зрозуміло, що в одному нормативно-правовому акті один і той самий термін не може мати різний зміст, тому що це неминуче викликає суперечності, різноманітне тлумачення цього терміна на практиці.

 

 

Т.Є. Леоненко, завідувач кафедри кримінального процесу та криміналістики Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету, кандидат юридичних наук, доцент

 

ЗМІСТ ТА ВИПАДКИ ЗАСТОСУВАННЯ ТЕРМІНІВ «ЗЛОЧИНИ НА РЕЛІГІЙНОМУ ґРУНТІ» ТА «ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ВІРОСПОВІДАННЯ» В НАУЦІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

 

У таких науках як кримінальне праве, кримінологія, юридична психологія фахівці застосовують при відповідному аналізі явищ терміни „злочини на релігійному ґрунті”, „злочинність на релігійному ґрунті”, „релігійна злочинність”, „злочини у сфері віросповідання”, „злочинність у сфері віросповідання” тощо. В цьому випадку виникає запитання: який із названих термінів є правильним і який термін повинен застосовуватися науковими та практичними працівниками?

Для того, щоб відповісти на це запитання, треба звернутися до визначення змісту цих понять. Ми зосередимо увагу на термінах „злочини на релігійному ґрунті” та „злочини у сфері віросповідання”.

Коли йде мова про „злочини на релігійному ґрунті”, мається на увазі саме мотивація вчинення цих видів злочинів як відображення психічного стану особистості. Тому на рішення вчинити такий злочин впливають особливості психічних процесів особистості: пам’ять людини, мислення, інтуїція, особливості розвитку інтелекту, воля та виховання. Таким чином, під „вчиненням злочинів на релігійному ґрунті” мається на увазі вчинення такого протиправного діяння, коли особа діє з мотиву особистої релігійної ненависті та ворожнечі до конкретної особи, групи осіб, їхньої власності тощо. Наприклад, крім злочинів, відповідальність за які передбачена в розділі „Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина” Кримінального кодексу України, це може бути геноцид (ст. 442), під яким розуміється діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи, заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень тощо, або порушення недоторканності приватного життя (ст. 182) як незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації. Відповідно, ст. 23 Закону України „Про інформацію” до основної інформації про особу відносить релігійність. Таким чином, незаконне розповсюдження такої інформації охоплюється складом злочину ст. 182 КК України.

Термін „злочини у сфері віросповідання” за змістом, на нашу думку, є більш широким, тому що до поняття „злочини у сфері віросповідання” входять не лише протиправні дії з мотиву особистої релігійної ненависті та ворожнечі, а й з інших мотивів. Маються на увазі випадки, коли особа вчинює злочин, який зачіпає релігійні інтереси, але не завжди з мотиву особистої релігійної ненависті та ворожнечі, а з інших причин (за об’єктом злочину та суб’єктивною стороною). Наприклад, таким злочином є контрабанда (незаконне переміщення історичних та культурних цінностей; ст. 201 КК України), предметом якої можуть бути об’єкти матеріальної та духовної культури; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства й держави, історією науки та культури, а також ті, що стосуються життя та діяльності громадських і релігійних організацій; хуліганство (ст. 296 КК України); наруга над могилою (ст. 297 КК України) тощо. У цих випадках можуть постраждати інтереси окремих віруючих осіб або релігійних груп, але об’єкт посягання та мотив таких злочинів буде інший.

Таким чином, використання будь-якого терміна є правильним залежно від предмета та змісту дослідження.

 

 

В.М. Демченко, доцент кафедри державного управління та місцевого самоврядування Херсонського національного технічного університету, кандидат філологічних наук, доцент

 

ОРГАНІЧНА КОМПРЕСІЯ В СИНТАКСИЧНИХ КОНСТРУКЦІЯХ ДІЛОВОЇ МОВИ

 

У статті ми ставимо за мету розглянути та знайти аргументовані виходи з проблемних ситуацій, де відбувається нагромадження синтаксичних конструкцій в одному тексті. Актуальності цій проблемі додає те, що такі тексти наявні саме в державних документах, які повинні бути зрозумілими не лише спеціалістам або шифрувальникам, але й пересічним громадянам України.

Як приклад візьмемо назву Наказу Державного комітету з питань регуля­тив­ної політики та підприємництва Міністерства фінансів України. Зважте, це не текст, а лише його назва: Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва дорого­цінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, з виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівлі виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, зі збирання, первинної обробки відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органо­генного утворення, напівдорогоцінного каміння від 16 січня 2001 р., № 82/350, де виділена частина повторюється чотири рази.

По-перше, назва Наказу (зокрема Ліцензійних умов) у такому разі є занадто громіздкою (чотири структурних однотипних складових, кожна з яких у свою чергу поділяється на однотипні складові, і всі вони розділяються лише комами), що для назви взагалі неприпустимо, оскільки на ній повинна зосереджуватись і конкретизуватись увага читача.

По-друге, під час сприймання назви з першого разу читач заплутується вже на другому повторі, з другого разу розуміє, що сталася звичайна помилка – зайвий повтор, і лише з третього доходить, що головними смисловими (розділовими) словосполученнями у тексті є з виробництва…, з виготовлення виробів…, торгівлі виробами…, збирання, первинної обробки відходів і брухту…, кожне з яких разом із повторюваною атрибутивною сполукою …дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння й утворює структурну частину назви.

У всякому разі наявний факт зайвого структурного нагромадження й синтаксичної неорганічності. Тому можна запропонувати два варіанти виходу з такого становища.

1. Скорочення за допомогою займенників: “Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворе­ння, напівдорогоцінного каміння, з виготовлення та торгівлі виробами з них, зі збирання, первинної обробки їх відходів і брухту”.

2. Виведення за межі назви термінологічної сполуки дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, дорогоцінне каміння органогенного утворення, напівдо­рого­цінне каміння із заміною її на узагальнюючий термін дорогоцінні матеріали. У такому разі матимемо: “Про затвердження Ліцензійних умов прова­дження господарської діяльності з виробництва дорогоцінних матеріалів, з виготовлення та торгівлі виробами з них, зі збирання, первинної обробки їх відходів і брухту”.

Таким чином, у результаті наведеного вище аналізу проблем­них ситуацій синтаксичного нагромадження у текстах державних документів ми зазначаємо, що не варто намагатись заплутати читача видимою значимістю змісту через часту повторюваність і ускладнення конструкцій. Навпаки, через різноманітні засоби текстової компресії слід якомога спрощувати такі тексти – для розуміння їх і читачем-неспеціалістом.

 

 

 

 

 

 

 

Г.Й. Васильєва, старший викладач кафедри юридичної лінгвистики та документознавства Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка

 

ЛЕКСИКО-МОРФОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕКЛАМИ

 

Складно  уявити сучасне життя без реклами. Вона – один з найбільш ефективних способів впливу на аудиторію. Із засобу створення тиску на споживача рекламні тексти поступово перетворюються на засіб маркетингової комунікації, ефективно виконуючи роль мови спілкування між виробником і споживачем. Успіх рекламної кампанії залежить, зокрема, і від мовного оформлення рекламного тексту. Адже саме вдало та правильно підібраний текстовий супровід реклами сприяє ефективному її впливу на підсвідомість  багатотисячної різнопланової категорії читачів і глядачів.  Мова засобів масової інформації є особливим, важливим різновидом літературної мови зі своїми закономірностями в змісті та формі.

Проблемі культури мови й стилістичній вправності в засобах масової інформації та реклами присвячені чимало виступів відомих мовознавців. Це, зокрема, праці З.Бичка, А.Капелюшного, А.Марахової, М.Пилинського, О.Пономаріва, О.Сербенської, А.Токарської та інших.

Мета повідомлення –  аналіз  мови сучасної реклами, зокрема лексико-морфологічні засоби в мовленні реклами.

Створення ефективного рекламного тексту, який викликає зацікавленість та бажання придбати рекламовану річ, потребує точного відбору й вдалого поєднання мовленнєвих засобів, зокрема лексико-стилістичних. Досягненню більшої емоційності, виразності та переконливості в цілому сприяє вживання синонімів, антонімів, омонімів тощо. Синоніми в рекламному тексті виконують одну зі своїх найважливіших функцій – урізноманітнення повідомлення, зумовлене прагненням уникнути повторень.  Активно функціонують у мовленні реклами антоніми, зокрема, ті, що виражають градуальну протилежність та протилежність координаційних понять. (Фервекс – теплий засіб у холодну пору). Вдалим засобом передачі інформації про якість товару є оксиморон – сполучення слів з антонімічними поняттями ( солодка отрута, страшенно гарна, лагідна кава). Для кращого та ефективного запам’ятовування текстів використовується омоніми, що надають йому оригінальності, певного звукового ефекту (У Новому році – нові ціни). Основна функція омонімії в текстах реклами – створення каламбуру ( Друг мого друга є моїм другом).  Зазвичай текст реклами неможливо уявити без епітетів (Краплі  "Нотта" – найсолодший сон), порівнянь (" Світоч". Смачно, як у дитинстві), виразів мовної гри ("Словолія" – славна олія), метафор (Новорічне падіння цін), гіперболи ( Усе і навіть більше для нового подиху у Вашій оселі) тощо.  Прагматичній меті тексту реклами сприяють також фразеологізми, приказки і прислів’я, кліше. Виправданим засобом створення експресивності є модифікація клішованої фрази, зміна її лексичного наповнення ( Простота – найкраща стратегія). Багатозначні слова, емоційно-піднесена лексика, лексика з молодіжного жаргону тощо сприяє ефективному виконанню комунікативної функції реклами. Отже, для створення необхідного впливу на споживача автори реклами вдаються до різноманітних хитрощів.  Мовні засоби лексичного рівня є одним з основних щодо  емоційного наповнення рекламного тексту.

Прагматична спрямованість рекламного тексту виявляється в актуалізації тих вербальних його компонентів, що впливають  на адресата, активізують його інтелектуальні й емоційні реакції, викликають необхідні відповідні дії. До значущих маніпулятивних компонентів належать прикметники, дієслова й іменники. Саме прикметнику, через велику концентрацію в ньому оцінності (якісні прикметники, що передають інформацію про якість товару чи послуги), приділяється основна увага у мовній парадигмі маніпулятивних засобів: гарний, дешевий кращий, ексклюзивний, надійний, сучасний, ефективний, новий,  унікальний,  доступний, тощо.

Дієслівна лексика робить рекламну інформацію більш динамічною, експресивною, оскільки безпосередньо закликає до дії, тобто це дієслова-імперативи: запрошувати, заглянути, вибирати, скористатися, мріяти, купувати, збільшувати, зменшувати, виграти тощо.

Як мовні засоби в рекламі використовуються конкретні іменники в основному для називання предметної дійсності. Вони зосереджують увагу споживача, наштовхують на образи, порівняння, примушуючи думати про цінність товару через "вічні" слова (життя, любов, здоров'я) та за допомогою іменників, що привертають увагу (іменники-атрактиви) (новинка, акція, знижка, подарунок, ціни, приз,  гарантія).

Загальнодоступність, комунікативна загальнозначимість – важливий чинник мови рекламної продукції. Унормоване слововживання має бути основою  рекламної продукції. На практиці ж у мові рекламістів прослідковується невиправдане порушення норм українського літературного слововживання, зокрема,  помилковий вибір слова із синонімічного ряду, сплутування при використанні паронімів, розбіжності між компонуванням слів і контекстом, недотримання правил змінювання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень. Хоча на думку авторів реклами хороший слоган – не обов'язково має бути правильним з точки зору мови, адже неправильність допомагає привернути увагу, може зробити слоган більш інформативним. Наприклад, слоган "Хто не знає, той відпочиває!" не відповідає нормам, однак припадає "до душі" підліткам.

Отже, мова сучасної реклами – це ефективний механізм впливу на підсвідомість людини, що має у своїй основі першочергове й конкретне завдання – спонукати до дій. Однак необхідно пам'ятати, що створення рекламного тексту – це важка й відповідальна робота, яка потребує великої уваги, зосередженості та професійних знань.

 

 

 

 

 

Є.О. Рябоконь, доцент кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат юридичних наук, доцент

 

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВНИЧОЇ ТЕРМІНІЛОГІЇ У СПАДКОВОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

 

Прийняття у 2003 році Цивільного кодексу України ознаменувало не лише впровадження багатьох новітніх правових положень, але й необхідність адаптації юристів до оновленої стилістики і правової термінології. І хоча не можна стверджувати про докорінність внесених змін, останні усе ж потребують свого осмилення та оцінки.

Перш за все привертає увагу утвердження у спадковому законодавстві поняття «спадщина», під яким розуміється сукупність прав та обов’язків спадкодавця, які переходять до його спадкоємців (ст. 1216, 1218, 1219 та ін.). Тим самим законодавець остаточно відмовився від сприйняття в офіційній нормативній термінології такого поняття, як «спадок», дуже поширеного у розмовному силі в середовищі юристів. Такий підхід не може не викликати схвалення.

Безспірно позитивною є також новела, спрямована на чіткіше окреслення суб’єктного складу спадкоємців за законом у разі смерті одного з подружжя. Проблема, яка існувала раніше, полягала в тому, що ч. 1 ст. 529 ЦК УРСР, який діяв до 1 січня 2004 року, серед числа інших спадкоємців за законом першої черги називала дружину спадкодавця. Буквальне тлумачення цієї норми призводило до парадоксального висновку про те, що дружина має право на спадкування за законом після смерті чоловіка, а чоловік після смерті дружини, навпаки, спадкоємцем за законом не виступає. Зрозуміло, що таке формулювання порушувало одну з основоположних засад українського права в цілому і приватного права зокрема – принцип рівності жінки та чоловіка. В підсумку недолуге формулювання цієї норми, на щастя, не стало підставою для обмеження прав чоловіка на спадщину після смерті дружини, але сама редакція норми, безумовно, потребувала свого коригування, що й було з роблено у ЦК України. Згідно зі ст. 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом має «той з подружжя, який пережив».

Відзначаючи позитивний характер багатьох законодавчих термінологічних новел, внесених до спадкового законодавства, слід звернути увагу і на певних недоречностях та упущеннях законодавця.

Так, деякі терміни є абсолютно новими для законодавства, а тому сприймаються юридичною спільнотою з обережністю. До таких належить поняття «відумерла спадщина» (ст. 1277 ЦК України), як спадщина, що відкрилася після смерті спадкодавця і щодо якої з юридичних або фактичних причин не виявилося спадкоємців за заповітом та за законом. В цьому випадку суд визнає спадщину відумерлою. Відзначимо, що раніше протягом довгого часу у правовій доктрині використовувався термін «виморочне майно».

Поняття «відумерла спадщина» не лише не є бездоганним за фонетичним звучанням, але й не відповідає змісту самого поняття: «відумерлість» не означає, що це майно вилучається з цивільного обороту, не маючи свого власника (правонаступника). Навпаки, визнання майна відумерлим якраз і переслідує мету знайти для цього майна власника, яким стає територіальна громада. При цьому остання несе тягар задоволення вимог кредиторів спадкодавця, що підтверджує збереження майна в обороті.

Не безспірним з точки зору семантики є також поняття спадкового договору (глава 90 ЦК України). Незважаючи на назву, спадковий договір не є підставою для виникнення у набувача майна права на спадкування: на нього не поширюються ні норми, що регулюють відкриття спадщини, ні положення, що визначають порядок спадкування – строки і способи прийняття спадщини, поділ спадщини, оформлення спадкових прав. За таких умов розміщення цього договору у главі 90 ЦК України, присвяченій спадкуванню, а також його назва викликають небезпідставні заперечення. Не виключено, що без наступного реформування цього інституту і наближення його до ознак спадкового права, можна очікувати його перенесення до книги п’ятої ЦК України “Зобов’язальне право”.

Маючи на меті максимально деталізувати правове регулювання в деяких випадках закон, на наш погляд, використовує зайві слова або словосполучення. Так, у ст. 1233 ЦК України наводиться легальне визначення заповіту як особистого розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Очевидно, що юридичну силу цей правочин набуває лише після смерті його укладача, а не інших осіб, тому явно зайвим вбачається підкреслення того, що заповіт складається особою саме на випадок «своєї» смерті.

Зазначені міркування переконують у надзвичайній важливості використання законодавцем адекватної термінології при регулюванні спадкових відносин, необхідності більш прискіпливого, ретельного ставлення до запровадження нових понять.

 

 

С.А. Юлдашева, доцент кафедри юридичного документознавства НАВС, кандидат філологічних наук

 

ФУНКЦІЇ ТЕРМІНА ЯК ОБ’ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНОЇ РОЗВІДКИ

 

Важливим питанням у сучасному термінознавстві є питання функцій терміна. Розглядаючи цю проблему, за вихідні положення можна взяти систему функцій загальновживаного слова, оскільки будь-який термін базується на певній лексичній одиниці. Під функцією терміна розуміємо роль, яку він виконує як засіб визначення загального поняття.

Лексикологи виділяють чотири основні функції слова: номінативну (слово називає, дає найменування), сигніфікативну (слово узагальнює), комунікативну (слово повідомляє) та прагматичну (слово передає почуття мовця). На думку вчених (В. Даниленко, В. Лейчик), реалізація цих функцій у термінології має свої особливості.

Як і будь-якій лексичній одиниці, терміну, безперечно, властива номінативна функція. Термін називає певні загальні поняття, ознаки та властивості понять, але дещо по-іншому, ніж загальновживане слово: одиниці загальної лексики називають предмети, речі, явища в різних сферах людської діяльності (робота, побут, сфера послуг і т. ін.), а терміни номінують чітко визначені поняття, які стосуються науково-технічної діяльності людини. Цю особливість термінолексики підкреслює В. Даниленко, зазначаючи, що лише в складі лексики наукової мови термінологія використовується у своїй прямій, номінативно-дефінітивній функції . Отже, дві функції терміна – номінативну та дефінітивну – дослідниця зводить в одну.

Щодо сигніфікативної (знакової) функції слід сказати, що і термін, і загальновживане слово є знаками. Але якщо загальновживана лексика може позначати об’єкти дійсності, їх класи, то термін завжди позначає поняття.

Наявність комунікативної функції також не викликає сумніву, оскільки вона вказує на його можливість слугувати засобом передавання певної змістовної інформації (тому іноді цю функцію називають інформативною). Оскільки термін є одиницею, в якій сконцентровано знання певних галузей науки, то функціонування терміна як засобу комунікації є одним з найважливіших його складових. Терміни є засобами обміну інформацією науково-технічного характеру між ученими, технічними працівниками та ін. І тут адекватне сприйняття суті явищ якраз і залежить від точності терміна, хоч у процесі обміну інформацією може відбуватися коригування й уточнення інформації, що передається.

Наступною є функція прагматична, що вказує на настановку мовця в акті обміну інформацією, термінові практично не властива. Як вважають дослідники, ця функція яскраво виражається лише в політичних термінах. “Особливим випадком є ситуація, коли термін повинен нести дезінформацію, причому свідомо. Це так звані свідомо хибно мотивовані терміни, наприклад, соціальне партнерство замість терміна наймана праця”.

Науковці-термінологи, крім зазначених, додають іще ряд властивих тільки терміну функцій. Це, наприклад, дефінітивна функція, яка в структурі термінологічного знання стала основною, оскільки термін є еквівалентом певного поняття. Звідси його належність до певної системи, однозначність, мотивованість; гносеологічна (мова науки – засіб пізнання дійсності) та інформативно-комунікативна (мова науки – засіб фіксації, збереження, передавання й переробки наукової інформації); евристична (функція відкриття нового знання).

Отже, термін підпорядковується як термінологічним законам, так і законам мови в цілому, оскільки він – і знак спеціальної системи, й одиниця лексичного складу певної мови. Тому в термінології поєднуються й протистоять одне одному стабільність як властивість будь-якої знакової системи і варіювання, притаманне лексиці загальнолітературної мови.

 

 

В.П. Маковій, доцент кафедри цивільного права та процессу Донецького юридичного інституту МВС України, кандидат юридичних наук, доцент

 

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ СПОЛУЧНИКІВ “АБО” ТА “І” ЩОДО ОКРЕМИХ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ІНСТИТУТІВ

 

Чинне цивільне законодавство містить низку суперечливих положень у зв’язку з некоректним використанням деяких частин мови, як-то сполучників “або” та “і”, що несуть різне лексичне й граматичне навантаження при визначенні сутності того чи іншого правового інституту.

Наприклад, диспозиція ст. 261 ЦК України містить три обставини, які є умовами початку спливу позовної давності, зв’язок між якими ґрунтується на диз’юнкції, тобто за допомогою сполучника “або”. На відміну від ст. 76 ЦК УРСР 1963 року та ст. 200 ЦК Російської Федерації вказана норма чинного ЦК України доповнена ще одним суб’єктивним елементом, що вимагає й знання особи про порушника її права. У цивілістиці вже розтлумачено таке положення: якщо особа дізналася про порушення її права, то строк позовної давності починає спливати від дня, коли вона дізналась про суб’єкта, яким порушено її право.

Однак таке тлумачення не відповідає дійсному формулюванню цієї диспозиції, адже в ній наявний зв’язок між обставинами, що є початком перебігу позовної давності, через сполучник “або”, в той час як викладене вище тлумачення можливе тільки за наявності кон’юнкції, тобто сполучника “і”. Останні пропозиції знайшли опосередковану підтримку в юридичній літературі.

При нормативному закріпленні юридичного змісту договору купівлі-продажу у ст. 661 ЦК України наявна логічна помилка при визначенні характеру поведінки покупця й усвідомлення ним підстав, що виникли до продажу товару. Так твердження “покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав” щодо поінформованості з приводу останніх обставин не відповідає сутності його змістовного навантаження як основного елементу визначення добросовісності поведінки учасника цивільних правовідносин. Аналіз ЦК УРСР 1963 року та ЦК України надає можливість дійти висновку про поширене використання формулювання “не знав і не міг знати” ( ст. 145, 422 ЦК УРСР 1963 року, ст. 388, 659, 780 ЦК України) при встановленні добросовісності поведінки як правостворюючого факту. Тому формулювання з указаного вислову зі сполучником “або” замість “і” не відповідає призначенню відповідного твердження. Останнє знаходить також підтвердження у тотожній ст. 461 ЦК Російської Федерації, де міститься протилежний за логічним змістом вислів з відповідним сполучником “або”, що означає протилежну логічну операцію до сполучника “і”. Подібного висновку дійдемо з аналізу поведінки покупця у цих відносинах згідно з другим реченням ст. 659 ЦК України.

Не менш актуальним є розгляд у цьому аспекті повноважень потерпілого при виборі суб’єкта відповідальності в межах ст. 1210 ЦК України. Альтернатива вибору відповідальної особи за таких обставин надається безпосередньо потерпілому. Подібним чином визначається суб’єкт відповідальності у даних зобов’язаннях, якщо мова йде про заподіяння шкоди внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром (ч. 3 ст. 1210 ЦК України).

При цьому наявність сполучника “або” у логічному зв’язку зазначеного нормативного твердження надає можливість не погодитися з існуючими судженнями щодо уповноваження потерпілого на спільне залучення за його ініціативою до відповідальності одночасно і виготовлювача, і продавця товару. Зазначене питання може бути вирішеним у межах нормативного матеріалу інших приписів законодавства, а не цього делікту, зокрема, пред’явленням регресної вимоги тощо.

 

 

Б.В. Калиновський, заступник начальника кафедри конституційного та міжнародного права Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

 

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ В МУНІЦИПАЛЬНОМУ ПРАВІ

 

Правова природа конституційного та муніципального права потребує особливої точності у формулюванні правових приписів, логічності структури нормативних актів, не допускає багатозначності та суперечливості його норм. Це одна з головних вимог сучасної юриспруденції. Несприйняття або порушення зазначеної аксіоми неодмінно деформує правотворчу і правозастосовну діяльність державної влади та влади місцевого самоврядування, розхитує правопорядок, підриває престиж Основного Закону і перетворює тексти законодавчих актів у зручний об’єкт для маніпуляції зі сторони представників центральної влади. Саме тому підготовка і прийняття конституції та органічних законів, як правило, займає більш тривалий час порівняно з іншими видами законотворчості. В процесі розробки і прийняття доленосних для держави актів юридична техніка повинна бути на найвищому рівні.

Чи відповідає такому рівню конституційне і законодавче закріплення статусу місцевої публічної влади в Україні? Конституція Україні містить ряд недоліків юридико-технічного плану, які неприпустимі для нормативно-правового акта такого рівня. В Конституції України від 28 червня 1996 року інститут місцевого самоврядування поставлений в один ряд з інститутами державної влади. Законодавча техніка вимагає закріплення головних елементів місцевого самоврядування в статті 7 Конституції України. Однак законодавець обмежився положенням, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Складається враження, що розробники Основного Закону бажали підкреслити особливе значення місцевого самоврядування в системі національної демократії. Хоча практика державотворення показує ілюзорність самостійності територіальних громад і їх автономності від державного апарату.

Після двадцяти років незалежності стає зрозумілим, що в нашій країні відсутнє громадянське суспільство та усталені демократичні традиції. Закріпивши у Конституції України норми, які не мають шансів бути реалізованими на практиці, розробники стали «жертвами» власного правового ідеалізму. Як наслідок, конституційна модель місцевого самоврядування виявилась вкрай неефективною, а тому сьогодні територіальні громади і місцева публічна влада виступають «філіалами» державних органів на рівні адміністративно-територіальних одиниць. Це, в свою чергу, призвело до включення місцевого самоврядування в політичну боротьбу між владою та опозицією, що не сприяє розвитку ні місцевого самоврядування, ні самодостатніх територіальних громад.

Конституційні положення про місцеве самоврядування не один раз піддавалися тлумаченню Конституційним Судом України, що підтверджує недосконалість моделі організації місцевої публічної влади. Сьогодні точиться дискусія щодо шляхів удосконалення місцевого самоврядування, пропонуються нові принципи, підходи, моделі. І тому важливим питанням є визначення категоріального апарату, який використовується в проектах нормативних актів про місцеве самоврядування, а саме: принцип субсидіарності, принцип повсюдності, децентралізація, деконцентрація, муніципалітет, житель громади, адміністративно-територіальна одиниця, населений пункт, виборча система на місцевих виборах тощо.

Зміст права знаходить своє вираження у нормативно-правових актах, які не завжди правдиво відображають волю законодавця. Низький рівень юридичної техніки, недоліки технічного порядку призводять до проблем, суперечностей, викривлення змісту права. У таких випадках тлумачення — умова пізнання справжнього змісту юридичних приписів.

Без глибокого розуміння змісту норм права неможлива їх ефективна реалізація, систематизація, формування правової культури та правосвідомості, розроблення та прийняття нових норм. Проте з’ясування дійсного змісту правової норми лише простим ознайомленням з її текстом є неможливим. Це зумовлено особливостями самих норм права, формами їх функціонування та зовнішнього виразу. Дослідження цих особливостей і форм, а також розкриття змісту норми обов’язково вимагає використання засобів тлумачення норм права. Саме тлумачення забезпечує процес і результати з’ясування та роз’яснення змісту правових норм. Важливе значення має також єдність розуміння і реалізації норм у суспільстві, що відбивається на стані законності в державі і досягається завдяки тлумаченню. Зазначеного можна досягти шляхом роз’яснення суб’єктам дійсного змісту норм права тих ідей і понять, що закладені законодавцем.

Важливо перед внесенням змін до Конституції України чітко визначитись із розумінням категорій, які будуть використані в законопроектах. Для цього необхідно врахувати міжнародний рівень регулювання засад місцевого самоврядування, а саме положення Європейської хартії місцевого самоврядування, проаналізувати досвід зарубіжних країн в цьому питанні. Першим етапом необхідно в наукових і політичних колах виробити спільну стратегію розвитку організації влади на місцях, і в результаті домовленостей розробити законопроекти, які зможуть гарантувати здійснення реального місцевого самоврядування.

 

 

Л.Л. Семененко, старший викладач кафедри юридичного документознавства Національної академії внутрішніх справ, кандидат філологічних наук

 

ЮРИДИЧНА ЛЕКСИКА ЯК ТЕМАТИЧНА ЄДНІСТЬ

 

Лексика як підсистема мовної ієрархії поділяється на одиниці меншого рівня. Організація парадигматичних зв’язків у лексиці така: семантичні поля, лексико-семантичні та предметно-тематичні групи, що складаються з синонімічних, полісемічних, антонімічних, паронімічних, гіпонімічних рядів тощо.

Тематична група, виділена на основі лінгвального підходу, становить об’єднання слів за тематичною ознакою на основі їх екстралінгвальних характеристик. Юридична лексика утворює семантичне поле різнорідних за своїм значенням лексичних одиниць, об’єднаних однією широкою тематичною сферою правових відносин, що включають: конституційне право, кримінальне право, цивільне й господарське, трудове, сімейне, житлове, фінансове, земельне право тощо.

Д. М. Шмельов пише, що позамовні моменти багато в чому тісно переплітаються з власне мовними. Тому ізольований розгляд останніх по суті неможливий. Оскільки лексичний склад мови безпосередньо відображає позамовну дійсність, то в словнику проявляються не лише чинники, зумовлені відношеннями між лексемами, але й позамовні умови, що визначають зміст і функціонування слів. Отже, доцільність означити юридичну лексику як тематичну групу в рамках семантико-функціонального аспекту не викликає заперечень, позаяк у словах певної тематичної групи реалізуються екстралінгвальні зв’язки й відношення між предметами та явищами дійсності, які не можуть не враховуватися під час аналізу цього шару лексики.

Особливістю тематичної групи як лексичної категорії, на думку Ж. П. Соколовської, є те, що вона “виділяється на основі логічного членування широкого поняття”, але разом з тим є “власне мовним членуванням уявлень людини про об’єктивну дійсність”.

Тематичне ядро лексики правового змісту відображає стан суспільно-політичного і правового життя України в новітній період. На нашу думку, його складають опорні категорії (концепти) правового дискурсу, такі як: суспільство, держава, влада, право, мораль, військово-воєнна сфера, міжнародно-правові відносини тощо. Виділення опорних категорій зумовлено ієрархічністю правової системи.

Опорні концепти відображають класифікацію понять, відповідають структурній організації концептуальної моделі світу. Вони концентруються навколо найширшого універсального поняття “право”, що має свою внутрішню будову й склад, включає велику кількість різнопорядкових і різнохарактерних структурних одиниць (підсистем).

Істотною ознакою права є сукупна діяльність суб’єктів, завдяки якій забезпечується функціонування та розвиток правової системи (правові норми як регулятори суспільного життя), управлінської (функціонування й управління державними інститутами), духовно-моральної царини (формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям) тощо.

Отже, правова лексика є цілісною тематичною групою, що має ієрархічну будову. Основна частина цієї лексики характеризується тим, що вживається в повсякденному житті, а тому є широковідомою. Спеціальні юридичні терміни мають зміст, відомий лише для фахівців. Ці аспекти вказують на те, що юридична лексика є цілісною тематичною групою.

 

 

О.В. Кушнарьова, головний спеціаліст Департаменту забезпечення документообігу, контролю та роботи із зверненнями громадян Секретаріату Кабінету Міністрів України

 

ПРОБЛЕМИ УНІФІКАЦІЇ НОРМАТИВНОЇ ПРАВОВОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ У ПРОЦЕСІ НОРМОТВОРЕННЯ

 

Однією з найважливіших тем сучасних правових досліджень є проблема уніфікації нормативної правової термінології у процесі нормотворення.

Уніфікація нормативної правової термінології – це один із напрямків термінологічної роботи, діяльність компетентних суб’єктів, спрямована на приведення нормативних правових термінів до єдиної системи, однаковості з використанням усієї сукупності прийомів і засобів юридичної техніки, забезпечення їх відповідності всім нормам, що пред’являються до термінів на трьох рівнях: логічному, лінгвістичному і змістовому.

На сьогодні нормативна правова термінологія небездоганна як з точки зору юридичної техніки, так і правил української мови, що вкрай негативно впливає на ефективність правових норм. У законодавчих текстах часто вводяться нові поняття-терміни без їх легальних визначень, що призводить до суперечностей, колізії норм права, які регулюють одні й ті ж, або схожі суспільні відносини.

Некомпетентність і легковажність, з якими певні посадові особи беруться за складну і відповідальну справу – законотворчість, обертаються не лише недосконалістю системи законодавства, але часто призводять до негативних наслідків для суспільства.

Серед недоліків сучасної нормативної термінології можна виділити: означення одним терміном декількох різних понять і декількома термінами одного поняття; відсутність у ряді термінів чітких дефініцій; використання як термінів слів, які відрізняються експресивним забарвленням; не завжди обґрунтованим є використання запозичених термінів; застосування лінгвістично і стилістично неправильних, неблагозвучних термінів; використання застарілих термінів і розмовних висловів і т.д. Для усунення вказаних недоліків нормативної правової термінології вкрай необхідна її уніфікація.

Вказуючи на необхідність і важливість уніфікації нормативної правової термінології, слід зазначити, що уніфікації, на нашу думку, підлягає не вся термінологія, яка використовується у процесі нормотворення, а лише певна її частина: спеціальні юридичні поняття-терміни, які мають у нормативному акті своє особливе, більш вузьке, ключове значення, – і лише у відповідній галузі законодавства.

Сучасна нормативна правова термінологія є розгалуженою і динамічною системою найменувань прав, явищ, понять, інститутів, категорій тощо. Вона ієрархічно структурована на підсистеми (галузі, підгалузі) та групи термінів (родовидові, синонімічні) на основі логіко-змістових зв’язків між поняттями. Має ядро (основний термінологічно-правовий фонд) і периферію (суміжні з правом ділянки), в яких під впливом екстралінгвістичних та власне мовних чинників постійно відбуваються певні лексико-семантичні зміни, процеси термінологізації та детермінологізації.

Таким чином, уніфікація нормативної правової термінології має важливе значення для удосконалення знань юридичної техніки і нормотворчості в цілому, оскільки встановлює і закріплює єдині вимоги до використання термінів у нормотворчій діяльності, систематизує законодавство, усуває з обігу застарілі й довільні (необґрунтовані) терміни, сприяє раціональній організації нормативних приписів.

 

 

О.А. Шаблій, докторант кафедри германської філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук

 

ТЕРМІНИ «ОРГАНІЗАЦІЯ» Й «ОРГАН» У ЗАКОНОДАВСТВІ ФРН ТА УКРАЇНИ (труднощі перекладу і терміновживання)

 

Іменники-грецизми «орган» та «організація», а також прикметник «організаційний», що потрапили до української мови через французьку, мають тривалу історію свого використання у різноманітних фахових та публічних дискурсах (органи внутрішніх справ, організація роботодавців, організаційний внесок тощо). Вони широко вживані у правознавстві (офіційний орган політичної партії, неурядова організація тощо) і входять до складу кодифікованих термінів законодавства (виконавчий орган товариства, громадська організація, організаційно-правові форми). Німецькомовні паралельні грецизми das Organ та die Organisation використовують у термінологіях соціальних наук та у співставних комунікативних сферах. Однак функціонально-стилістичні, узусні та парадигматичні характеристики зазначених німецьких грецизмів у метамові права суттєво відрізняються від тих, що притаманні їхнім українським “близнюкам”. Через різноманітність семантичних розбіжностей у перекладних лексикографічних джерелах ці україно- і німецькомовні грецизми помилково ототожнюють, тобто використовують як повні еквіваленти, внаслідок чого виходить не переклад, а перекрут змісту, а відтак – не уникнути подальшого неправильного розуміння і використання перекладеного терміна. Тож метою роботи є визначення типів поняттєвих розбіжностей між терміноелементами укр. орган / нім. Organ, укр. організація / нім. Organisation, а також юридичних функціональних еквівалентів у їхньому двосторонньому перекладі.

Поняття організація (від. франц. organisation – впорядковування), як відомо, виступає родовим до поняття орган (від грец. – інструмент, знаряддя). Тлумачення слова організація в українських і німецьких загальномовних та юридичних тлумачних словниках загалом можна звести до таких трьох груп значень: 1) дія за знач. організовувати (у цій розвідці це значення залишаємо поза розглядом); 2) впорядкована структура, внутрішня будова; система функціонування чи/або управління; 3) об'єднання людей для спільної діяльності, реалізації у межах певної структури відповідних програми, цілей, завдань тощо (громадська о., профспілкова о., релігійна о., тощо); установа (банк, школа, тощо); спілка (напр. Організація Об'єднаних Націй). Розбіжності між німецьким та українським юридичними термінами Organisation та організація виявляються у тому, що нім. Organisation традиційно використовують у значенні (організаційна) структура або система (нім. Organisationsrecht – правові акти, що регулюють організаційну структуру органів державної влади, напр. Organisation der Gerichte або Gerichtsbarkeit – укр. судова система). А в законодавстві України слово організація широко використовується у зв’язку з регулюванням діяльності юридичних осіб та у відповідних законодавчих дефініціях: Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ЦКУ, ст. 80, п.1, абз. 1). Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві (ЦКУ, ст. 83, п. 2, реч. 1; див. також визначення установи, ЦКУ, ст. 83, п. 3, абз. 1). У Цивільному кодексі ФРН (нім. Bürgerlches Gesetzbuch, далі скор. BGB) слово Organisation не вжито жодного разу. Немає в ньому і нормативних дефініцій поняття «юридична особа» та її видів (товариств – нім. Vereine; установ (фондів) – нім. Stiftungen та юридичних осіб публічного права – нім. juristische Personen des öffentlichen Rechts). За дефініцію слугує сама назва Розділу 2 Juristische Personen (укр. юридичні особи), який регулює порядок створення, діяльності та ліквідації юридичних осіб. Однак співставивши дефініції юридичних осіб, запропонованих німецькими юридичними словниками, можна дійти висновку, що функціональним еквівалентом укр. поняття організація (у розумінні юридична особа) виступає слово die Körperschaft (укр. дослів. корпорація, об’єднання; орган. Так, товариство (нім. Verein) – це організоване об’єднання осіб (нім. дослів. ein körperschaftlicher Zusammenschluss mehrerer Personen [...], а громада (нім. Gemeinde) – найменше територіальне об’єднання громадян (нім. дослів. die kleinste Gebietskörperschaft. Нормативний загальномовний словник Duden за словом Körperschaft фіксує лише юридичну сферу використання і тлумачить його як: а) об’єднання громадян зі статусом юридичної особи, що переслідує певні цілі (напр. gemeinnützige Körperschaft – укр. некомерційна організація; gewerkschaftliche Körperschaft – укр. профспілкова організація тощо), б) правоздатне об’єднання з владними повноваженнями (напр., gesetzgebende Körperschaft – укр. законодавчий орган, Gebietskörperschaft – укр. орган місцевого самоврядування тощо. У Цивільному кодексі ФРН це слово використовується як окремий термін у розумінні організація [BGB § 89], а також у складі терміносполучень öffentlich-rechtliche Körperschaften (укр. юридична особа публічного права), ausländische Gebietskörperschaften (укр. іноземні органи місцевого самоврядування) [BGB § 489, абз. 4] та inländische kommunale Körperschaft (укр. національний орган комунального самоврядування) [BGB § 1807, абз. 1, п. 4]. Орган у Цивільному кодексі ФРН позначають не лише словом Körperschaft, але й грецизмом Organ. Однак останній завжди позначає керівні структурні одиниці певної інституції (президію, правління тощо) [BGB § 31; § 89], а також окремі керівні посади. Так, (керівними) органами ФРН (нім. Organe der Bundesrepublik), окрім інституційних органів (парламенту, уряду тощо), називають федерального президента, федерального канцлера, федеральних міністрів ФРН та ін. Це специфічне значення нім. грецизму Organ, а також юридичне значення слова Körperschaft (організація чи інституція зі статусом юридичної особи) необхідно зафіксувати у наступних виданнях Великого німецько-українського словника та відповідних юридичних словниках, адже неточний чи хибний переклад цих правових понять викликає суперечності між змістом відповідного тексту і чинним законодавством, або змінює правову суть відповідних документів, що, відповідно, позначається на долі окремих людей а то й цілих інституцій.

 

 

А.С. Чуйков, начальник сектору УДСБЕЗ УМВС України в м. Севастополі

 

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТТЯ «ЛЕГАЛІЗАЦІЯ (ВІДМИВАННЯ) ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ»

 

Суспільна небезпека легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, зумовлена не стільки мірою протиправності їх походження, скільки характером безконтрольного введення їх у законну економіку, політичні інститути, засоби масової інформації. Внаслідок легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, порушується основна умова нормального функціонування економіки, перекручуються функції фінансово-господарської діяльності, зростає тіньове виробництво, прискорюються процеси криміналізації економіки.

Дослідженням виникнення та розвитку терміна «легалізація доходів» займалося чимало науковців, серед яких У. Гілмор, Е. Іванов, О. Користін, В. Ларичев, І. Охота.

У статті проведено аналіз понять «легалізація доходів» та «відмивання доходів» з метою визначення комплексного поняття «легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» для його змістовної й функціональної адаптації до потреб практичної та науково-дослідної діяльності.

Лише з'ясування зазначених термінів, аналіз їх походження та істинного змістового навантаження, дасть можливість подальшого належного вживання як у теоретичному, так і практичному аспектах, в тому числі створення ефективної комплексної системи боротьби з цим негативним явищем.

Протягом тисячоліть, у різні режими правління, людство використовувало методи відмивання грошей задля приховування злочинів, від яких вони одержані, їх переміщення та інвестування у бізнес, проте безпосереднє використання у щоденному житті терміна “відмивання грошей” (у сьогоднішньому розумінні цього слова) пішло з США, де правоохоронці зіткнулися з цим явищем ще за часів сумнозвісного Аль Капоне, який у період дії “сухого закону” легалізував злочинні надприбутки через мережу спеціально створених пралень (звідси і пішла назва, яка використовується, — “відмивання грошей”).

Термін “легалізація” (від лат. Legalize – законний) означає узаконення, придання законної сили чому-небудь, перехід на легальне положення.

Відмивання (від англ. launder, laundering – прання, прати) – звичайно вживається у відношенні білизни, одягу та інших речей .

За довідником „Слова та фрази” (West Publishing Co) з 1989 року термін „відмивання” (англ. – „laundering”) тлумачиться як „процес, за допомогою якого гроші, отримані від злочинної діяльності, можуть бути безперешкодно обмінені без відслідковування їх походження”.

Президентська комісія США стосовно організованої злочинності у 1984 році використовувала наступне формулювання: “Відмивання грошей - це процес, за допомогою якого ховається існування, незаконне походження чи незаконне використання доходів і потім ці доходи маскуються таким чином, щоб здаватися такими, що мають законне походження”.

У вітчизняній юридичній літературі існує багато точок зору з приводу того, що собою являє “відмивання” грошей. Безперечним і спільним для всіх них є те, що це спосіб надання правомірності злочинно набутим прибуткам і надприбуткам.

Деякі дослідники визначають поняття “відмивання” грошей через зазначення конкретних стадій його здійснення. Так, президент Комісії з питань організованої злочинності США вважає, що “відмивання” грошей — це процес, у якому мають місце приховування або утаювання незаконних джерел, незаконне використання доходів, кінцева стадія якого — легалізація доходів, одержаних від злочину.

Точне визначення терміна „відмивання коштів” у міжнародно-правових документах відсутнє. Це явище розглядається, як правило, у вигляді процесу, в результаті якого здійснюється приховування коштів чи іншого майна, здобутих злочинним шляхом, їх розміщення, переказ або інша трансакція через фінансово-кредитну систему.

Подібним чином визначають “відмивання” грошей прийнята Радою Європи Конвенція “Про “відмивання” грошей, виявлення, арешт та конфіскацію доходів, здобутих злочинним шляхом” від 8 листопада 1990 року.

Закон України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” визначає поняття “відмивання” (легалізації) доходів як вчинення дій, спрямованих на приховування чи маскування незаконного походження коштів або іншого майна чи володіння ними, прав та такі кошти або майно, джерела їх надходження, місцезнаходження, переміщення, також набуття, володіння або використання коштів або іншого майна, за умови усвідомлення особою, що вони були доходами.

На нашу думку, найбільш вдалим є визначення терміна „відмивання коштів” у соціально-економічному аспекті. За такого підходу поняття „відмивання коштів” як соціальний феномен може бути розкрите таким чином: відмивання коштів – це негативне соціально-економічне явище, в основі якого приховування незаконного походження доходів, спотворення інформації про природу їхнього походження, місцезнаходження, розташування, рух, дійсну належність та прав власності на такі доходи, а також надання їм у будь-яких формах правомірного вигляду, коли особі відомо, що ці матеріальні блага є доходами, отриманими незаконним шляхом, а також інші дії прямо або опосередковано пов’язані з оформленням правомірності фактичних відносин володіння, користування, розпорядження доходами або з приховуванням їх незаконного походження.

Підсумовуючи вищесказане, легалізацію доходів, одержаних злочинним шляхом (від лат. legalize – законний), можна визначити як діяльність, спрямовану на приховування реального джерела походження цих доходів, а також вчинення дій із надання цим доходам законного характеру з метою переведення їх у легальний економічний обіг.

 

 

О.В. Шкуратенко, начальник кафедри гуманітарної та правової підготовки Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

 

СУТНІСТЬ СУБКУЛЬТУРИ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ЯВИЩА

 

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності люди насьогодні має велике значення для всіх. Оскільки мова не лише обслуговуєгалузь духовної культури, а й пов’язана з соціальними відносинами, є також елементом соціальної галузі; мова – найважливіший універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, культури, освіти, науки.

Культура у загальному розумінні за Декларацією Всесвітньої конференції з культурної політики, проведеної під егідою ЮНЕСКО у 1982 р., визначається як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних та емоційних ознак суспільства, що містить спосіб життя, системи цінностей тощо. І тому вона – це якісна оцінка суспільства, кожної людини та її діянь.

Розвиток України як держави неможливий без духовного і культурного відродження нації, формування нових морально-ціннісних орієнтирів, зниження загального рівня злочинності , боротьби з найнебезпечнішими її проявами та криміногенним впливом на громадян. Одним з таких небезпечних проявів є поширення у суспільстві норм кримінальної субкультури.

За визначенням соціологічної та кримінологічної наук, субкультура взагалі – це виокремлена частина у загальній культурі, яка визнається певними групами осіб та має свої цінності, звичаї, традиції, правила тощо.

Поняття субкультури на сьогоднішній день набуло поширення щодо національних, релігійних, вікових, професійних та інших характеристик населення. Тому в системі культури українського суспільства є, наприклад, субкультура юристів, є адміністративна субкультура тощо.

Не будь-яка субкультура повинна розглядатися в якості негативного соціального явища, оскільки чимало субкультурних груп, що існували в різні часи, не виявляли нахилів до проявів девіації, асоціальної орієнтації, а демонстрували правослухняну поведінку. До них відносяться окремі релігійні громади, діаспора, різні утворення тощо.

З кінця ХХ ст. поняття «субкультура» почало частіше використовуватись в негативному значенні: «злочинна субкультура», «кримінальна субкультура» тощо. Теорія субкультури стверджує, що деякі групи підтримують злочинність та дотримуються цінностей, які тягнуть засобою скоєння злочинів.

Кримінальна субкультура найнижчий, найнебезпечніший щабель у структурі субкультур. До складової протиправної субкультури можна віднести субкультуру правопорушників та субкультуру злочинців. На думку правника Ю. Александрова, кримінальній субкультурі можна дати наступне визначення, як спосіб життєдіяльності осіб, які об’єдналися у кримінальні групи та дотримуються певних законів і традицій.

Злочинність з усіма її проявами існує протягом багатьох століть, тісно переплітається із суспільним життям, є складовою його культури. Надлишок елементів кримінальної субкультури призвів до деякого криміногенного впливу на суспільство, руйнації його моральних і культурних цінностей. За таких умов істотно погіршився стан криміногенної ситуації, оскільки асоціально налаштована і деморалізована особа, сформована на чинниках кримінальної субкультури, більш схильна до вчинення протиправної поведінки, зокрема, злочинів.

Кримінальна субкультура займає певне місце у системі людських цінностей. ЇЇ вивчення допомагає зрозуміти внутрішні закони злочинного середовища з усіма притаманними йому змінами тощо. Через наявність у ній псевдоромантики, така субкультура знаходить чимало прихильників не тільки серед молоді. А окремі з неї, так звані „шанувальники”, долучаються до злочинного середовища досить швидко, що є одним із способів компенсації життєвих негараздів, прорахунків, самоствердження тощо.

Звідси, осмислення небезпеки різноспрямованості кримінальної субкультури як суспільного явища, її єдності та різноманітності – потреба сучасності, а значить вивчення сутності і змісту останньої, профілактика й протидія кримінальній субкультурі, – необхідні запобіжні дії щодо поліпшення криміногенної ситуації в державі.  

 

 

Карпов Н.С., професор кафедри кримінального процесу НАВС, доктор юридичних наук, професор

 

ДЕЯКІ АСПЕКТИ УЧАСТІ ПЕРЕКЛАДАЧА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Згідно з ч. 2 ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК), особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом. При порушенні права обвинуваченого користуватися допомогою перекладача кримінальна справа не може бути призначена до судового розгляду і підлягає поверненню на додаткове розслідування (ч. 1 ст. 246 КПК, п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11.02.2005 № 2 "Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування"). Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК, порушення права обвинуваченого користуватися допомогою перекладача є безумовною підставою для скасування вироку (постанови) суду.

Порядок залучення перекладача до участі у справі регулюється ст. 128 КПК України. У цій статті зазначено, що у випадках, передбачених ст. 19 цього Кодексу, слідчий при провадженні слідчих дій запрошує перекладача. Перекладач повинен з’явитися за викликом слідчого і зробити повно і точно доручений йому переклад. Слідчий роз’яснює перекладачеві його обов’язки та попереджає про кримінальну відповідальність за відмову виконати обов’язки перекладача, а також за завідомо неправильний переклад, про що відбирає від нього підписку. Перекладач за наявності відповідних підстав має право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законами України.

На наш погляд, ст. 128 КПК України слід вдосконалити. По-перше, необхідно визначити, хто може бути перекладачем. Пропонуємо доповнити ст. 128 КПК України нормою, що перекладачем є особа, не заінтересована в результатах справи, яка вільно володіє державною мовою та іншою мовою, знання якої необхідне для усного і письмового перекладу.

По-друге, потрібно встановити процесуальну форму залучення перекладача до участі у кримінальній справі. По цьому питанню заслуговує на увагу ст. 59 КПК Російської Федерації, відповідно до якої про призначення особи перекладачем орган досудового розслідування, суд виносить відповідне процесуальне рішення. Вважаємо, що ст. 128 КПК України також доцільно доповнити нормою, що про призначення особи перекладачем орган дізнання, слідчий, суддя виносить постанову, а суддя ухвалу.

По-третє, у ч. 3 ст. 128 КПК України йдеться про те, що слідчий роз’яснює перекладачеві лише його обов’язки. Однак перекладач має і певні права: на забезпечення безпеки (ч. 4 ст. 128 КПК); на відшкодування витрат по явці в органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і до суду (ч.1 ст. 92 КПК); на ознайомлення з протоколом слідчої дії, у якій він брав участь, та робити зауваження (ч. 2 ст. 85 КПК). Тому, враховуючи вимоги ст. 53 КПК України, пропонуємо доповнити ч. 3 ст. 128 КПК України положенням, що слідчий повинен роз’яснити перекладачеві його права.

Важливо звернути увагу на наступний аспект залучення перекладача до участі у кримінальній справі. Відповідно до ч. 2 ст. 19 КПК України, право користуватися послугами перекладача забезпечується особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство. Значна проблема при застосуванні ч. 2 ст. 19 КПК України полягає в тому, як визначати, володіє чи не володіє учасник кримінального процесу мовою судочинства.

На наш погляд, виникнення права користуватися послугами перекладача потрібно пов’язувати не з тим, що учасник кримінального процесу не володіє мовою, якою провадиться судочинство, а з тим, що він її не розуміє. До такого висновку можна прийти, ознайомившись з «Новим тлумачним словником української мови», у якому термін "володіти", крім іншого, означає, "мати певну обдарованість, відзначатися чимось" з-посеред інших людей (голосом, знаннями; володіти пером, майстерно викладаючи на папері свої думки, тощо). Іншими словами, володіння мовою означає, що особа бездоганно говорить нею, пише, є обізнаною з усіма її правилами, має великий слониковий запас, знає спеціальну термінологію тощо. В юридичній літературі правильно зазначається (В.Т. Маляренко), що крім фахівців, що мають відповідну освіту з питань мови, для яких її знання є професійним обов'язком, пересічний громадян навряд чи може сказати, що він на зазначеному рівні володіє певною мовою, найімовірніше, він лише розуміє її.

За «Новим тлумачним словником української мови», поняття "розуміти мову" означає "правильно сприймати сказане, написане, уміння говорити мовою". Таким чином, між поняттями "розуміти мову" та "володіти мовою" є суттєва різниця. З цього і потрібно виходити, визначаючи право учасників кримінального процесу користуватися послугами перекладача. Таке право слід надати тим учасникам кримінального процесу, які не розуміють мову, якою провадиться судочинство. Пропонуємо у цій частині внести уточнення до ч. 2 ст. 19 КПК України.

 

 

Г.В. Боярко, професор кафедри іноземних мов Національної академії внутрішніх справ, кандидат педагогічних наук, доцент

 

РЕАЛІЗАЦІЯ МІЖКУЛЬТУРНОГО ПІДХОДУ У НАВЧАННІ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

Гуманітаризація вітчизняної системи вищої освіти передбачає формування національних і загальнолюдських цінностей, виховання відповідного ставлення до навколишнього світу, суспільства і людини. Цей стратегічний напрям цілком узгоджується з Концепцією реформування системи освіти МВС України та підвищення якості підготовки фахівців для органів внутрішніх справ у контексті наближення України до єдиного європейського простору правопорядку через уніфікацію правової бази діяльності правоохоронних структур, гармонізацію законодавства України і вимог Ради Європи.

Важливим атрибутом сучасного правоохоронця стає практичне знання іноземної мови, що зумовлено значною мірою тими явищами, які набули сьогодні всесвітнього поширення і не мають кордонів – вияви загрози демократії з боку тероризму, організованої злочинності, корупції тощо. Боротьба з зазначеними процесами потребує інтеграції форм суспільної свідомості, формування єдиного інформаційного та культурного простору, що сприяє розв’язанню проблеми взаєморозуміння між народами.

Формування професійної іншомовної комунікативної компетентності у всіх сферах комунікації – особистій, суспільній, освітній та професійній – неможливе без знань соціокультурних і лінгвістичних особливостей країни, мова якої вивчається.

Актуальність проблеми реалізації міжкультурного підходу у навчанні іноземної мови у системі професійної підготовки пов’язана із новим соціальним замовленням нашого суспільства, в якому вивчення іноземної мови у ВНЗ МВС України розглядається як засіб міжкультурної комунікації, спрямований на забезпечення плідного співробітництва з підрозділами поліції зарубіжних країн, а також спосіб пізнання досягнень світової культури, особливостей суспільно-політичного устрою країни, мова якої вивчається; розуміння умовностей національних стереотипів тощо. Цю проблему розглядали у свої наукових працях Й. Берман, Ю. Гапон, О. Зеленська, С. Ніколаєва, О. Тарнопольський, В. Топалова та ін.

Застосування міжкультурного підходу до процесу навчання іноземної мови забезпечує знання особливостей як національної (зокрема професійної) культури, так і культури народу, мова якого вивчається; вміння представляти та пояснювати певні особливості рідної культури іноземною мовою; здатність привести до спільного знаменника рідну й іноземну культуру в межах змісту програми (наприклад, порівняння одержаних знань з країнознавства зі знаннями про Україну, Конституцію України, її судову систему тощо); готовність використання різних стратегії для контакту з представниками інших культур, зокрема з працівниками правоохоронних структур (вживання та вибір привітань, форм звернення, вигуків тощо).

 За визначенням Д. Кіллік, сутність міжкультурного підходу – це бачення, виявлення та критичне оцінювання різниці чи несхожості культур з об’єктивної точки зору, яка залежить від усвідомлення себе як культурної істоти.

Аналіз науково-методичної літератури й практики навчання курсантів ВНЗ МВС України дозволив визначити такі основні умови успішної реалізації міжкультурного підходу навчання іноземній мові у відомчих вишах:

- принципове оновлення соціокультурного компонента змісту навчання іноземної мови, що складається з фонових знань носіїв мови; навичок та вмінь мовленнєвої та немовленнєвої поведінки; національної культури країни, мова якої вивчається, та є основою соціокультурної компетенції з погляду лінгвістики;

- наповнення соціокультурним компонентом усіх складників змісту навчання іноземної мови: сфери спілкування, тематика ситуативного мовлення, мовленнєві функції і засоби вираження, лінгвістичні та загальнонавчальні компетенції;

- ретельний відбір та організація навчальних матеріалів (що характеризуються комунікативним спрямуванням, тематичною цілісністю та інформативністю змісту навчання, а також певною лаконічністю, завершеністю, емоційністю та привабливою формою викладу);

- використання методики імпліцитної професіоналізації як професійно спрямованого навчання майбутніх фахівців, що передбачає раціональне співвідношення елементів професійно орієнтованого навчання та соціокультурного компонента на основі застосування навчальних матеріалів (інтегроване навчання курсантів першого курсу непрофесійній лексиці та відібраним юридичним термінам, які вживаються в професійних сферах комунікації).

Насамкінець доцільно зробити такі висновки:

реалізація міжкультурного підходу зумовлює принципове оновлення соціокультурного компонента змісту навчання іноземній мові, що забезпечує необхідний фон, на якому реалізується професійно зумовлена мовленнєва поведінка, адекватна етикетним і прагматичним нормам спілкування, прийнятим у професійно детермінованому соціумі користувачів іноземною мовою;

застосування міжкультурного підходу об’єктивно сприяє подоланню не тільки мовного, але й культурно-ментального бар’єру між представниками різних соціумів, що позитивно впливає на досягнення кращого взаєморозуміння, а відтак прискорює процес міжнародної інтеграції;

у рамках цього підходу кожен з тих, хто навчається, вчиться розпізнавати особливості національних стереотипів, пізнає досягнення світової та вітчизняної культури і водночас як представник своєї нації збагачується через знання інших культур і їх світосприйняття.

 

 

Г.С. Онуфрієнко, доцент кафедри загальної мовної підготовки Запорізького національного технічного університету, доцент, доктор філософії у філологічних науках

 

ЛІНГВОДИДАКТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПЕРЕКЛАДНИХ СЛОВНИКІВ ЮРИДИЧНОЇ ТЕРМІНОЛЕКСИКИ

 

Українське термінознавство як інтегративна наукова галузь активно розвивається останніми десятиліттями. Юридична термінолексика сфери її функціонування − об‘єкт постійної наукової уваги вітчизняних юристів (С. Головатий, В. Гончаренко, В. Кисіль, П.Мартиненко, О. Онуфрієнко, В. Шаповал, С. Шевчук та ін.) і лінгвістів (І. Кочан, С. Меркель, Г. Онуфрієнко, Ю. Прадід, Л. Чулінда, О.Юрчук та ін.). Нову теоретичну та прикладну актуальність набуло студіювання юридичної термінології в порівняльному аспекті на матеріалі сучасних європейських мов. Відповідно до якісно нових завдань порівняльного термінознавства відкрита й ієрархізована множина словесних знаків спеціальних понять юриспруденції досліджується з урахуванням нових параметрів та аспектів комплексного аналізу лексичних одиниць у складних (через їх інтегративність за поняттєвою природою) термінологічних масивах.

У сучасних умовах активізації міжнародних контактів лінгводидактичний інтерес до юридичної термінолексики детермінований упровадженням у ВНЗ України нової концепції мовної освіти з урахуванням опановуваного студентами/курсантами юридичного фаху та появою в них у контексті Болонської декларації нових можливостей ­­− набувати базову й повну вищу освіту в університетах європейського простору. Ці чинники вмотивовують активізацію навчальної термінографії як дидактично важливого та поліфункціонального джерела сфери фіксації поняттєво-термінологічного апарату обраної студентами юридичної спеціальності.

На зяняттях як з української мови за професійним спрямуванням, так й іноземної вагому лінгводидактичну цінність мають навчальні перекладні термінологічні словники, серед яких особливо актуальними є ті, що подають у фахових сферах інтегративної природи нормативні й кодифіковані термінологічні еквіваленти порівнюваними мовами. Так, для студентів, які здобувають в українських вишах спеціальність „Міжнародне економічне право”, а також такі гуманітарні спеціальності, як „Переклад” і „Міжнародні економічні відносини”, колектив університетських науковців підготував (за загальним редагуванням автора тез доповіді) два навчальні перекладні словники фахової термінолексики: українсько-англійський (2011, 98 с.) та англо-український (2011, 102 с.). Ці словники, охоплюючи юридичну термінолексику зовнішньоекономічної діяльності, презентують терміни-домінанти як основні термінологічні знаки зазначеної поняттєвої сфери та похідні від них гомогенні й гетерогенні термінологічні знаки різної структурної організації. До реєстру словників також включено терміни, що позначають у цій сфері поняття базових наук, якими для юридичного фаху є напрями всіх його галузей, та базові терміни економічного, фінансового, комерційного, банківського права тощо, активно використовувані юристами у галузі міжнародних економічних відносинах.

Джерелом для добору реєстру словника було обрано сучасні наукові, навчальні і найавторитетніші вітчизняні та зарубіжні лексикографічні видання. Добір реєстру терміноодиниць обумовлений, в першу чергу, навчальними завданнями відповідно до чинних університетських програм та адресатом словника, а також експертним оцінюванням фахівців й анкетуванням студентів. Автори словника орієнтувалися на сучасну нормативну термінолексику сфери міжнародного економічного права, узвичаєну та широко вживану в науковій і навчальній літературі для ВНЗ та зафіксовану лексикографічними джерелами. Реєстр вихідної (української) термінолексики ретельно дібраний із різних фахових джерел: доктринального (підручники, посібники, монографії) та легального (закони, нормативні правові акти, постанови, договори, угоди тощо) характеру. Реєстрові терміноодиниці наведено за алфавітно-гніздовим принципом. У семи додатках до кожного словника проілюстровано складні випадки словесного керування, наведено типову модель та взірці текстів ділових листів, перелік основних документів та їх підрозділів, усталені звороти сучасної юридичної літератури, узвичаєні скорочення фахових термінів і словосполучень, національну валюту країн Європейського Союзу, що не ввійшли до єврозони.

Сучасна стратегія навчання української фахової мови у ВНЗ, вітчизняна лінгводидактична теорія і практика викладання мов студентам, європейський досвід навчання мов на різних курсах університетської освіти вмотивовують доцільність використання перекладних словників із текстовими додатками як навчальних посібників в аудиторній та самостійній роботі студентів. У системі взаємопов‘язаних завдань із зафіксованою словниками термінолексикою − такі, що дозволяють виявити орфоепічну, лексико-граматичну, логіко-поняттєву специфіку порівнюваних терміноодиниць та їх комунікативний потенціал у текстах фахової тематики, наведених у додатках. Це в комплексі, але з дидактичною домінантою на лексико-семантичних особливостях термінів, у тому числі міжнародного статусу, активно формує термінологічну компетентність студентської/курсантської молоді в обраній спеціальності, завдяки чому оптимізується як процес самостійного суцільного опрацювання студентами фахової літератури, так і використання термінів у діалогах, монологах, навчальних рольових та професійно-ділових іграх.

Отже, спектр лінгводидактичних функцій навчальних перекладних термінологічних словників є достатньо високим та вагомим у формуванні мовнопрофесійної компетентності студентів в освітній, професійній та науковій діяльності, що свідчить про наявність лінгводидактичного потенціалу такого типу словників і дозволяє активно використовувати їх як спеціалізовані навчальні посібники з термінолексики на заняттях з української та іноземної (англійської) мов за професійним спрямуванням.

 

 

І.І. Марунич, начальник кафедри юридичного документознавства Національної академії внутрішніх справ, кандидат філологічних наук, доцент

Г.П. Проценко, старший викладач кафедри юридичного документознавства Національної академії внутрішніх справ

 

РОЛЬ ТА МІСЦЕ РИТОРИКИ У ФАХОВІЙ ПІДГОТОВЦІ ПРАЦІВНИКА ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

На сучасному етапі розвитку риторики суттєво змінилося розуміння цієї науки та її значення у правотворенні та правозастосуванні. Сучасна риторика – не просто дисципліна, якою послуговуються для навчання володіння словом. Риторика спрямована на розвиток мовної особистості, ефективне управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Це засіб побудови переконливих мовленнєвих формулювань та правильного їх тлумачення, а отже - підвищення ефективності діяльності, передусім правоохоронної.

Актуальність питання щодо місця риторики у підготовці правоохоронця зумовлена передусім необхідністю змінити ставлення до риторики у професійній підготовці працівника міліції – «від негативного, байдужого, скептичного до конструктивного» (Сагач Г.). Адже наголос лише на одному аспекті ораторської діяльності призводить до втрати цілісності у розумінні предмета й завдань риторики.

Вагому роль риторики у площині професійної, зокрема юридичної, діяльності вмотивовували багато російських і українських науковців: Сагач Г., Волков О., Колотілова Н., Олійник О., Рождественський Ю. та ін.

Що ж може дати риторика для покращення діяльності працівника ОВС?

Навчальний курс риторики – це основа компетентності правоохоронця, як і багатьох інших фахівців.

Наука риторика вивчає засоби та форми переконання, які дозволяють належним чином оцінювати факти та аргументи і приймати правильне рішення, тобто риторика – це наука, пов’язана з можливістю прийняття рішення. Адже для цього необхідно правильно сформулювати проблему, розкрити її значення, запропонувати та вмотивувати шляхи її вирішення, спонукати аудиторію до дії, що власне і дозволяє зробити знання риторичних законів. Риторика є основою уміння встановлювати та висловлювати конкретні факти (stаtus соniесturаlis), давати визначення конкретному факту, встановлювати сферу, до якої він відноситься, або норму, якої він стосується (stаtus finitiоnis), і, врешті-решт, кваліфікувати вчинок, приймати конкретне рішення у справі (stаtus quаlitаtis) (Волков О.). Адже, якщо проблема обговорюється непослідовно, поверхнево, то і рішення буде недосконалим. Працівникові ж міліції доводиться доволі часто швидко, іноді в екстремальних, складних умовах приймати рішення, від якого залежить доля людини, а іноді і її життя.

 Працівник міліції працює з людьми. Тому так важливо йому засвоїти всі норми спілкування. Потрібно за допомогою мовлення переконувати (переконати, як вважає О. Волков, означає вмотивувати передбачені ідеї таким чином, щоб ті, хто бере участь в їх обговоренні, погодилися з доказами і приєдналися до них), здійснювати вплив, визначати поводження інших.

Водночас правоохоронець має відповідати за свої вчинки, які попередньо потрібно обдумати та, можливо, обговорити, щоб передбачити духовні та фізичні наслідки рішень, які він приймає. Це теж дозволяє зробити риторика. Позаяк переконання як основна категорія риторики може бути спрямованим не тільки на інших, але й на саму людину. Коли ми замислюємося над певними вчинками, плануємо своє майбутнє, ми зважуємо різні варіанти й намагаємося прийняти найбільш оптимальний. Цей вибір залежить від тих обґрунтувань, що людина наводить для себе (або може навести) на користь тієї чи іншої позиції.

Значний обсяг роботи працівника ОВС пов’язаний з відомчою нормотворчою діяльністю, з укладанням документів, що теж охоплюється предметом риторики, яка дає інструмент продукування правового мовлення, його тлумачення, правової аргументації, правового впливу. До правозастосувальників ставляться підвищені вимоги, що стосуються не тільки досконалого знання змісту права, але й специфіки його утворення й оформлення. Велике значення для забезпечення подальшої регулятивної здатності нормативно-правових та індивідуальних актів є використання правил і засобів нормотворчої техніки, спрямованих на системне викладення нормативних правових приписів, конструювання зв’язків між ними та нормативно-правовими актами в цілому. З огляду на це дуже актуальним є правильне, логічне, переконливе формулювання думки, добір точних, доречних і зрозумілих мовних засобів з урахуванням ситуації та адресатів. Знання та правильне застосування риторичних засобів, правил і прийомів дозволяє створювати грамотні, якісно оформлені нормативно-правові та індивідуальні акти.

Отже, з огляду на зазначене, можна зробити висновок про те, що риторика сприяє підвищенню результативності правоохоронної діяльності.

Принагідно зазначимо, що питання про переваги, які надають риторичні знання для діяльності правоохоронців, та ті методи, які є найбільш ефективними у площині засвоєння цих знань, потребує подальших ґрунтовних досліджень.

Насамкінець доцільно зауважити, що питання риторичної освіти курсантів у ВНЗ МВС України наразі є досить актуальним, адже пріоритетним завданням відомчих вишів має стати не тільки фахова підготовка персоналу для служби в органах внутрішніх справ України, але і формування високоосвіченої особистості майбутнього правоохоронця, що володіє необхідним обсягом професійних знань, умінь та навичок, формування яких ґрунтується на освоєнні всіх правил мовленнєво-мисленнєвої діяльності, що власне і пропонує нам риторика.

 

 

А.М. Завальний, доцент кафедри теоріії держави та права Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

 

ЕТИМОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ ОБОВ’ЯЗКУ

 

Давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ та літератор Марк Тулій Цицерон зазначав обов’язки – це інший кінець «демократичної вісі», що забезпечує підтримку балансу інтересів в суспільстві, без цього неможливе будь-яке упорядковане життя людей. Разом із тим, незважаючи на те, що питанням обов’язків опікувався ще Цицерон, а також, що в тому чи іншому аспекті поняття обов’язку розглядалося різними вченими протягом тривалого часу, це не призвело до вироблення однозначного розуміння юридичного обов’язку. У цьому аспекті показовим є визнання Л.Й. Петражицького стосовно того, що питання про поняття юридичних обов’язків у правовій доктрині «зазвичай обходиться з такою обережністю, що із наявних творів неможливо вилучити навіть і приблизно уявлення про те, як автори розуміють природу того, про що вони ведуть мову».

Вивчення та обґрунтування юридичних обов’язків потребує дослідження етимології слова «обов’язок». Для нашого часу, все ще залишається актуальною потреба напрацювання правовою доктриною поняття юридичного обов’язку оскільки законодавчо воно не визначено.

У «Великому тлумачному словнику російської мови» Д.М. Ушакова обов’язок визначається як те, що підлягає безумовному виконанню, те, що необхідно для виконання за громадськими (суспільними) вимогами чи внутрішнім спонуканням. У «Тлумачному словнику російської мови» В.І. Даля: «Обов’язок – «долг», все належне, все, що лежить на комусь, що хто-небудь виконувати і дотримувати повинен, зобов’язаний. На людині лежать обов’язки до самої себе (особистий), обов’язок до ближнього, її державний чи громадський, і, зрештою, духовний».

Виходячи з цього, в науковій літературі для визначення юридичного обов’язку використовувалася дефініція «обов’язок – це міра належної поведінки», запропонована свого часу С.М. Братусем на зразок суб’єктивного права: «суб’єктивне право – це міра можливої поведінки», що пізніше було піддане обґрунтованій критиці. У сфері права поняття «належна поведінка» вказує на відповідність поведінки вимогам норм права, або, інакше кажучи, вказує на правомірність поведінки, тому мірою належного за своєю природою є і суб’єктивне право і обов’язок. Визначення обов’язку через категорію належного вказує лише на його зовнішні атрибути, на приналежність до системи соціально-нормативного регулювання поведінки людини, але не розкриває його сутності». Належне характеризує процес реалізації, саму практичну поведінку, але ж поведінки може й не бути, проте обов’язок залишається.

У Тлумачному словнику української мови он-лайн зазначається, що обов’язок це те, чого треба беззастережно дотримуватися, що слід безвідмовно виконувати відповідно до вимог суспільства або виходячи з власного сумління або певний обсяг роботи, сукупність справ, межі відповідальності і таке інше, що визначаються відповідним званням, посадою, родинним станом тощо, а також дії, що їх повинен виконувати суб’єкт і які випливають із законодавчих актів, нормативних документів, юридичних норм і правил, укладених контрактів, положень про компанію, посадових інструкцій, розпоряджень і настанов керівників.

На нашу думку, сутність обов’язку укорінена в необхідності поведінки, яка визначена законом. Але необхідність (яка виражає сутність обов’язку) не адекватна неминучості. Між ними відсутній момент тотожності. Оскільки обов’язок характеризується діяльністю окремих осіб, наділених свідомістю і волею, які проявляють різнобічну ініціативу відповідно до своїх інтересів, остільки можливі відхилення практичної поведінки особи від приписів норм права, невиконання обов’язку його носієм. Таким чином, обов’язок може бути невиконаним, але необхідність поведінки, яка б відповідала йому, зберігається.

Отже, слід погодитись із визначенням юридичного обов’язку, що міститься у шеститомній «Юридичній енциклопедії» за редакцією Ю.С. Шемшученка, – це встановлена законодавством та забезпечена державою міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта.

 

 

Н.В. Лощинська, доцент кафедри юридичного документознавства Національної академії внутрішніх справ, кандидат філологічних наук

 

ВИВЧЕННЯ ОСНОВ ОРАТОРСЬКОГО МОВЛЕННЯ У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ СИСТЕМИ ОВС

 

Правова комунікація має історичний характер. Її витоки простежують ще в епоху стародавніх імперій. Джерела української правової комунікації знаходять в “Руській правді». Цей документ прекрасно ілюструє демократичне начало у правовідносинах учасників правового дискурсу, утвердження тих інституцій співтовариства, які б реально сприяли розв’язанню різних колізій.

У сучасному світі авторитет представника права перебуває у прямій залежності від його ораторських здібностей. Вміння розмовляти з людьми – найважливіша якість працівника міліції. Щоб впливати на розум, волю, почуття людей, правильно сприймати слова інших і бути, в свою чергу, зрозумілим для них, важливо перейматися культурою мовлення. Мовленнєвий закон - один із визначальних у риторичній формулі, а культура мовлення майбутнього працівника ОВС – це одна з передумов його етики.

Сучасне вузівське вивчення ораторської майстерності не може не враховувати великий досвід традиційних методик навчання українській мові загалом. Однак напрацьовані традиційні методи, принципи і методи навчання слід пристосовувати до інших навчально-методичних умов, в чомусь переосмислюючи їх, у чомусь – уточнюючи і розширюючи, йдучи від специфічних умов навчальної роботи з курсантами. В навчанні риторичній майстерності цілком доречні такі принципи і методи, як наочність, комунікативність, навчання на текстовій основі, методика виразного читання, ситуативно-тематична спрямованість.

Риторичні знання повинні цілком закономірно переходити в ораторські вміння курсантів, у кваліфіковане володіння монологічним мовленням. Без повноцінної ораторської практики теорія взагалі не потрібна. Риторична теорія – це, по суті, тільки коментар до ораторської практики. Промови відомих ораторів вивчаються не для того, щоб мати про них загальне уявлення, не як пам’ятки минулого, а для того, щоб вони слугували моделями для промов тих, хто їх вивчає. Тому у викладі теорії слід найбільшу увагу приділити зв’язку будь-якої тези з сучасною мовленнєвою практикою.

Оратори повинні суворо дотримуватися мовленнєвих норм. Це ж можна сказати про власне ораторське мовлення: промовець повинен дотримуватись ораторських норм і правил. Коли в ораторському мовленні ми стикаємось з відсутністю необхідного елемента, чи з його заміною, чи з наявністю того, що неприпустиме, то це - приклад порушення норм. Норма співвідноситься з поняттям «літературна традиція». В риториці не припускається недотримання літературних традицій, спеціально розроблених для ораторства. На жаль, в ораторській культурі сучасних викладачів традиції не просто порушуються, а часто взагалі відсутні.

До навчання ораторському мовленню не можна підходити як до звичайного навчання мовленню. Слід точно визначити, в чому специфіка риторичної практики, тобто риторичної компетенції. Компетенція в кваліфікованій ораторській промові полягає в тому, що поруч зі звичайним знанням мови на рівні культури мовлення необхідні такі специфічні компоненти: 1) знання «високої» ораторської лексики, наявність значного лексичного запасу і вміння ним користуватись; 2) знання аргументаційних прийомів мовлення; 3) знання специфічних правил мовленнєвої композиції (текстоутворюючий компонент); 4) вміння користуватись естетичними засобами мовлення; 5) знання і дотримання орфоепічних норм.

Ораторське мистецтво – гуманітарна наука, яка становить комплекс знань, умінь та навичок оратора у підготовці й проголошенні переконливої промови. В НАВС воно є важливим напрямком підготовки висококваліфікованого юриста, працівника ОВС, має велике значення для формування професійних рис майбутніх фахівців.

У нашій демократичній державі діяльність суддів, працівників прокуратури, міліції особливо потребує знань у сфері риторики, оскільки в юридичній практиці без його впливу на особистість не обійтися. Соціальні зміни в Україні, інтенсивний розвиток інформаційних технологій, динаміка мови ділового спілкування сприяли активному входженню риторики в навчальні програми вузів системи ОВС. Сам курс риторики виходить за межі таких дисциплін, як «Українська мова професійного спілкування», «Культура професійного мовлення», оскільки не тільки частково об’єднує, а й охоплює всі важливі сторони культурного поля сучасного навчального процесу і виховання у вищій школі.

 

 

Н.В. Руколянська, викладач кафедри мовної підготовки Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

 

ПОНЯТТЯ “ДОКУМЕНТ” У СФЕРІ ФУНКЦІОНУВАННЯ

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

 

Особливу увагу дослідників мови права привертають сьогодні питання семантичної структури термінологічного знака в юридичному дискурсі, у сфері його активного функціонування, де фаховий текст усебічно презентує специфіку мови юридичної галузі в дії. Всебічне вивчення значеннєвих відношень лексем у правовому тексті, особливостей семантичної структури окремих номінативних одиниць і всієї лексико-семантичної організації галузі допоможе виявити закономірності семантичних процесів, що в ній виникають.

З кінця XX ст. проблеми функціонування терміноодиниць у мові права, специфіки їх взаємодії із контекстом набули актуальності в лінгвістичних дослідженнях і теоретиків, і практиків. Серед них: Н. Артикуца, О. Доценко, Ю. Зайцев, Г. Онуфрієнко, Ю. Прадід, С. Толста, Л. Чулінда та ін. Дослідження семантичних процесів у правничому тексті, зокрема кримінально-процесуальному, логічно передбачає аналіз значень термінів, що функціонують у ньому. Воно безумовно відбувається і через визначення внутрішньої організації та зовнішніх зв’язків семантичних категорій, які утворюють лексико-семантичну систему термінології кримінально-процесуального права.

Мета роботи – виявити й обґрунтувати лінгвістичні особливості однієї з базових лексико-семантичних категорій (ЛСК).

Серед ЛСК, виявлених у процесі аналізу семантичної структури термінології текстів зазначеної галузі, нами зафіксовано терміни на позначення поняття „кримінально-процесуальний документ”. Ця категорія виокремилась в аналізованих текстах у зв’язку з тим, що законодавство вимагало закріплення й засвідчення обставин і фактів, які мають значення для кримінальної справи. Кримінально-процесуальне документування, тобто фіксація у процесуальних документах або за допомогою засобів технічного документування всіх процесуальних дій і рішень, є невід’ємним та обов’язковим елементом кримінально-процесуальної діяльності й вважається гарантом правосуддя.

Досліджувана ЛСК об’єднує як назви загальних, так і конкретних процесуальних документів, напр.: акт (акт про помилування), вирок (обвинувальний вирок, виправдувальний вирок), Кримінально-процесуальний кодекс, свідоцтво про право зайняття адвокатською діяльністю.

Відповідно до того, яку стадію (етап) кримінально-процесуальної діяльності необхідно зафіксувати, можна виокремити такі тематичні підгрупи: 1) кримінально-процесуальні акти дізнання та досудового слідства (окреме доручення слідчого, повістка свідку, подання, постанова про притягнення як обвинуваченого, протокол явки з повинною); 2) кримінально-процесуальні акти, що складаються на судових стадіях (обвинувальний вирок, повістка про виклик до суду, постанова про закриття справи, постанова про повернення справи прокурору, ухвала прозастосування заходів безпеки).

В аналізованій ЛСК чітко простежуються родо-видові зв’язки між її членами. Так, кожне базове поняття номіноване одним базовим терміном обов’язково має видові назви (протокол допиту - протокол допиту свідка, протокол допиту обвинуваченого тощо). Також вони вступають між собою в інші парадигматичні відношення, зокрема антонімічні та синонімічні. Наприклад, термін вирок суду зі значенням „акт правосуддя, спрямований на захист прав і свобод людини й інтересів держави, в якому суд на основі всебічного, повного, об’єктивного і безпосереднього дослідження доказів робить висновок про винуватість або невинуватість підсудного і приймає рішення про притягнення його або непритягнення до кримінальної відповідальності, вирішуючи інші пов’язані з висновками суду юридичні питання” є синонімом до термінів рішення суду, ухвала суду, а його різновид обвинувальний вирок є антонімом до терміна виправдувальний вирок.

Структурно терміни ЛСК представлені переважно складеними одиницями з різною кількістю компонентів і способом їх поєднання, оскільки, як відомо, важливим у кримінально-процесуальному праві передусім є фіксування конкретного виду процесуальної діяльності, а складені стуктури допомагають виявити цю конкретику (касаційне подання на судове рішення, постанова про усунення захисника від участі у справі, протокол освідування), рідко - однослівними (вирок, повістка, скарга). Останні є переважно багатозначними, що фіксують лексикографічні джерела, проте у контексті вони звужують своє значення, увійшовши до складу структурно складнішої одиниці.

Результатом здійсненого аналізу категорії з боку мовного походження є безумовна кількісна перевага українських назв (подання, постанова, рішення) над запозиченими (грец. протокол, лат. кодекс). Це можна пояснити тим, що більшість назв мають староукраїнське походження і відтворюють загальномовну тенденцію до переважання питомої лексики.

Отже, нами виявлено, що аналізована ЛСК на позначення базового поняття „кримінально-процесуальний документ” є складною, розгалуженою за структурою та специфічною за семантичною організацією, у чому і виявляється її лінгвістична особливість. У ній реалізовуються гіперо-гіпонімічні, синонімічні та інші парадигматичні зв’язки. Такі ж особливості виявляють й інші базові ЛСК: „учасники кримінально-процесуальної діяльності”, „кримінально-процесуальна дія, процес”, “абстрактні поняття кримінально-процесуального права ”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І.В. Коруля, старший викладач кафедри управління в органах внутрішніх справ Національної академії внутрішніх справ

 

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ МОВИ АНАЛІТИЧНИХ ДОКУМЕНТІВ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

Значне місце в діяльності органів внутрішніх справ надано аналітичній роботі і насамперед – аналізу й оцінці оперативної обстановки, яка складається на території обслуговування органу внутрішніх справ.

Показником аналітичної роботи є вироблення професійно компетентних управлінських рішень, які спрямовані на усунення існуючих недоліків, розв’язання суттєвих проблем з урахування наявних сил і засобів підвищення остаточних результатів по боротьбі зі злочинністю.

Необхідно зазначити, що одним із різновидів управлінського рішення в органах внутрішніх справ є аналітичний документ, який представляє собою потужний інструмент, за допомогою якого можливо розв’язати багато складних проблем, що виникають у процесі підготовки та прийняття управлінських рішень. Це по-перше. По-друге, більшість аналітичних документів готується безпосередньо для керівного складу органів внутрішніх справ і спрямована на оптимізацію управлінської діяльності, вдосконалення методів боротьби зі злочинністю, забезпечення громадського порядку та безпеки тощо.

Крім того, необхідно враховувати також те, що будь-який аналітичний документ пишеться літературною мовою, яка є «вищою формою вираження української національної мови, відшліфованою формою загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість і розвинена система стилів».

У статті 10 Конституції України зазначено, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави.

Тому очевидно, що працівники аналітичних підрозділів повинні знати й дотримуватися норм української мови, відчувати її особливості, стилістику та лексику, бути обізнаними зі спеціальною юридичною термінологією, порядком та межами застосування науково-технічних понять, які вживаються у правових актах.

Викладене свідчить, що мова і текст аналітичних документів повинні характеризуватися такими найважливішими ознаками:

1) змістовністю. Різнобічне та повне розкриття теми, проблеми й уникнення зайвого;

2) правильністю. Відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі;

3) послідовністю. Логічність та лаконічність думок;

4) точністю. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають змісту висловлювання;

5) доречністю та доцільністю. Повно й глибоко оцінювати проблему, ситуацію, інтереси, стан тощо.

Оформлення аналітичних документів, звичайно, повинно відповідати вимогам державних стандартів України та наказів МВС України з цих питань, зокрема, наказу від 24.11.2003 № 1440 „Про затвердження Інструкції „Про організацію діловодства в системі МВС України” та наказу МВС України від 20.01.2004 № 55 «Про вимоги щодо оформлення документів у системі МВС України».

 

 

С.П. Кость, викладач кафедри юридичної лінгвістики Львівського ДУВС

 

СПЕЦИФІКА ТВОРЕННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРАВОВОГО МЕДІАТЕКСТУ

 

 Основою медіапростору є медіатекст – газетна стаття, програми радіо і телебачення, Інтернет-тексти й інші види продукції засобів масової інформації/комунікації. Цей термін з’явився в англомовній науковій літературі у 90-х роках ХХ ст. Його швидке поширення у наукових колах зумовлене зростаючою цікавістю дослідників до вивчення проблем мови ЗМІ/ЗМК, а також особливостей функціонування мови у сфері масової комунікації.

В умовах становлення інформаційного суспільства особливої актуальності набуває вивчення такої одиниці медіапростору, як медіатекст.

Правові тексти належать до жанру статей, у них аналізуються правові явища та події. Через засоби масової комунікації відбуваються потужні взаємообміни інформацією, під дією яких формуються правові відносини, соціальні настрої, розвивається суспільна правова свідомість. Нове інтегроване інформаційне середовище з погляду права має переваги і недоліки. До них належать: оперативна всеохопленість світового буття; право на самовираження особи; право на свободу спілкування, одержання інформації; а також безконтрольність інформаційних потоків, незахищеність від неправової комунікації, низький ступінь захисту конфіденційної інформації; нав’язування «продуктів» хаотичної масової культури, комерціалізація мас-медіа, зневажання людини, її права на захист від злочинної комунікації.

Специфіка правових медіатекстів полягає найперше у тому, що вони розраховані на масову аудиторію. А отже, важлива відмова від суб’єктивних оцінок, емоційно-експресивних засобів висловлення.

Правові тексти належать до жанру медіааналітики, яка поєднує реалізацію функції повідомлення з посиленням компоненту впливу. Однак типологічні ознаки правового медіатексту залежать і від специфіки каналу комунікації, адже кожен засіб масової комунікації характеризується своїм особливим поєднанням медійних ознак, які суттєво впливають на лінгвоформатні особливості тексту.

Правовий медіатекст є результатом правового медіадискурсу. У процесі правового медіадискурсу комунікатор пропонує адекватне сприйняття реципієнтом того повідомлення, яке він заклав у текст. Правовий дискурс має певні особливості подачі й сприйняття інформації. Це означає, що кожне видання має свою специфіку презентації інформації порівняно зі стратегіями інших друкованих органів, а також зі стратегією подачі інформації іншого типу дискурсу загалом. З іншого боку, для того щоб відбулося адекватне розуміння інформації, яка повідомляється, потрібно, щоб збігалися когнітивні бази учасників комунікації, а такого рівня правової комунікації через ЗМІ досягти особливо складно, хоча дуже потрібно.

Правовий дискурс спеціалізованих видань (наукові та науково-популярні газети та журнали), очевидно, найбільш повноцінно творив би те правове тло, на фоні якого могла б формуватися сучасна правова держава.

Отже, особливості правового медіатексту залежать від його знакових констант, фактів і артефактів, що несуть у собі комунікативне та аксіологічне наповнення через призму сприйняття і трактування кожним комунікантом. Впливають специфіка його творення, спосіб розповсюдження і лінгвоформатні атрибути публіцистичного тексту. Невивченими залишаються методи досліджування, структура та концепція правового медіатексту.

 

 

Ю.М. Чороноус, докторант ад’юнктури та докторантури Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

 

ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА У БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

 

Аналіз сучасних тенденцій злочинності, відповідних міжнародних договорів та національного законодавства, дозволяє зробити висновок, що міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю є складним системним явищем.

У загальному значенні співробітництво може бути визначене як спільна діяльність, спільні дії; праця в якій-небудь установі тощо.

Криміналістичний словник тлумачить термін „співробітництво” як планову і направлену на досягнення спільної мети взаємодію кількох осіб та організацій.

Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю у широкому значенні, на думку В.Ф. Цепелева, являє собою досить складну систему відносин, що включають узгоджені політику, законодавство, правозастосовну, організаційно-управлінську, інформаційну і науково-дослідну діяльність держав, державних органів і посадових осіб, а також міжнародних організацій з попередження злочинності, боротьби з нею і поводження з правопорушниками.

За своїм змістом міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю охоплює здійснювані на підставі чинних норм міжнародного права і національного законодавства узгоджені дії, взаємодопомогу зацікавлених держав, перш за все, через їх правоохоронні органи, з попередження, виявлення, припинення, розслідування і судового розгляду злочинів, що зачіпають інтереси кількох держав або всієї світової спільноти, а також із виконання покарань і поводження з правопорушниками.

Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю як складний вид діяльності реалізується відповідно до певних напрямків, рівнів та форм. Однак у науковій літературі та міжнародно-правових актах немає чіткого та обґрунтованого підходу до висвітлення цих питань, що нерідко обумовлює їх змішування.

Вказана ситуація обумовлена багатьма причинами. Одна з них полягає в тому, що питання міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю розглядаються багатьма юридичними науками: міжнародним правом, кримінальним правом (міжнародним кримінальним правом), кримінальним процесом, криміналістикою, оперативно-розшуковою діяльністю, кримінологією. Кожна галузь наукового знання міжнародну злочинність за заходи боротьби з нею розглядає „під своїм кутом”, що зумовлює розрізненість наукових поглядів її представників. По-друге, це відсутність уніфікованого законодавчого джерела щодо правових основ міжнародного співробітництва у боротьбі із злочинністю. Нині Україна ратифікувала низку конвенцій, уклала значну кількість багатосторонніх і двосторонніх договорів щодо боротьби з окремими видами злочинів, напрямків співробітництва правоохоронних органів, правової допомоги у кримінальних справах. Положення окремих законів України та підзаконних нормативно-правових актів відображають особливості міжнародної взаємодії для вирішення спільних завдань боротьби зі злочинністю. За таких умов необхідний комплексний правовий аналіз нормативно-правових актів, формулювання узгоджених підходів з правового регулювання вказаного виду діяльності.

Висловивши певні міркування щодо необхідності з’ясування поняття, напрямків, видів і форм міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю, вважаємо актуальними подальші розробки у цьому напрямі, зокрема, за умови комплексного використання даних наук міжнародного, кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, кримінології.

 

 

Ю.Б. Комаринська, старший викладач кафедри криміналістики та судової медицини Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

 

ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ – ЗАПОРУКА УСПІШНОГО РОЗСЛІДУВАННЯ НАВМИСНИХ ВБИВСТВ, ЗАМАСКОВАНИХ ПІД НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК АБО САМОГУБСТВО НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ

 

Важливим чинником успішного розкриття та розслідування злочинів є використання органами слідства новітніх досягнень у сфері науки та техніки. У наш час злочинці при вчиненні злочинів користуються новітніми досягненнями природничих і технічних наук, їх дії та способи приховування злочинів стають все більш винахідливими. Тому під час розслідування злочину слідчому не завжди вистачає знань, якими він оволодів під час навчання та практичної діяльності. Для правоохоронної діяльності необхідні різноманітні знання, для того щоб їх повноцінно та ефективно використовувати у розкритті та розслідуванні злочинів, у здійсненні правосуддя. З метою вирішення таких питань до процесу розслідування кримінальних справ залучаються спеціалісти або експерти, які володіють спеціальними знаннями в окремих сферах науки (мікробіології, хімії, психологи тощо).

Необхідність у призначенні експертизи (судової експертизи) може виникнути лише тоді, коли для пояснення певного факту, встановлення певних обставин і залежностей потрібні дійсно спеціальні знання в якійсь сфері людської діяльності, набуті в результаті визначеної професійної підготовки, досвіду роботи. Тобто такі знання, які, з одного боку, не є загальновідомими і загальнодоступними (наприклад, знання за програмою середньої школи) або щоденними, побутовими відомостями, а з іншого боку, такі знання, які не входять до професійної підготовки юриста (судді, прокурора, адвоката, слідчого) у вищому навчаль­ному закладі.

Однак з метою правильного формулювання питань, які необхідно зазначати у постанові про проведення необхідних експертиз, під час розслідування навмисних вбивств, замаскованих під нещасний випадок або самогубство на залізничному транспорті необхідно мати мінімальний понятійний та категоріальний понятійний апарат. Зокрема, проводиться інженерно-технічна експертиза, до якої входить проведення таких досліджень як: дослідження обставин дорожньо-транспортної пригоди, дослідження технічного стану транспортних засобів, дослідження деталей транспортних засобів, транспортно-трасологічні дослідження, дослідження причин наслідків порушення правил безпеки життєдіяльності й охорони праці, дослідження обставин залізнично-транспортної події, дослідження технічного стану залізничного транспорту, дослідження інженерного обладнання верхньої будови колеї.

У зв’язку з тим, що законом для встановлення причин смерті та характеру тілесних ушкоджень передбачено обов’язкове проведення експертизи, однією із першопочаткових та найбільш важливих експертиз при розслідуванні убивств є судово-медичне дослідження трупа.

Залізничною травмою називають механічне ушкодження, що наносяться тілу людини частинами рухомого рельсового транспорту. Види залізничної травми: 1) удар потягом, що рухається; 2) переїзд колесами; 3) падіння з рухомого потягу; 4) стискання вагонами; 5) травма в середині вагону.

Залізнична травма може виникнути у таких випадках:

- ушкодження при випадковому попаданні під рухомий залізничний транспорт;

- ушкодження від ударів частин залізничного транспорту, що рухається, осіб, які стоять або йдуть біля залізничної колії;

- ушкодження при ускакуванні в потяг, що рухається;

- ушкодження при зіскакуванні з наступним падінням із залізничного транспорту, що рухається;

- ушкодження при спробі перейти шлях під складом або при знаходженні під вагонами з іншою метою;

- ушкодження при наїзді залізничного транспорту на інші види транспорту на перегонах;

- ушкодження від ударів об шляхові споруди;

- ушкодження, що залежать від пересування на дахах залізничних вагонів;

- ушкодження при аваріях потягів.

Слід пам’ятати, що при приховуванні вбивства, маскуванні його під нещасний випадок або самогубство, травми на тілі загиблої людини виникають вже після смерті, тому на ушкодженнях залізничним транспортом будуть відсутні ознаки їх нанесення за життя людини.

Враховуючи особливості транспортних ушкоджень, та прихований характер злочину, той факт, що убивця намагається видати нанесені ушкодження за залізничну травму або самогубство, слід чітко встановити внаслідок чого наступила смерть.

Вирішити це питання, як ми вже зазначали, допомагає проведення відповідних експертиз. Якщо слідчий володіє мінімальними знаннями в галузі будови та функціонування залізничного транспорту, він зможе більш детальніше поставити запитання перед судово-медичним експертом, що в подальшому допоможе встановити маскування вбивства під нещасний випадок або самогубство на залізничному транспорті.

 

 

Т.В. Остафійчук, доцент кафедри прикладної педагогіки та роботи з персоналом Національної академії внутрішніх справ, кандидат психологічних наук, доцент

 

КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ КЕРІВНИКА

 

Спілкування є невід’ємною і дуже важливою складовою управлінської діяльності. Спілкування керівника - це процес передачі та отримання інформації, за рахунок чого відбувається вплив на вчинки і стан членів колективу. Тому рівень опанування спілкування важливий для правильної побудови стосунків і взаємодії керівника з групою і кожним із її членів. Керівник повинен володіти такими основними функціями спілкування :

- інформаційною (передача й отримання інформації);

- пізнавальною (активний пошук відомостей, уміння їх добувати);

- управляючою (уміння впливати на людей);

- розвивальною (педагогічний аспект впливу на підлеглих з метою виховання в них бажаних професійних та особистісних аспектів);

- емоційною (обмін емоціями, передача психічних станів).

Керівник використовує вербальні (від лат. verbalis - усний, словесний) і невербальні засоби спілкування. Рівень розвитку, культура мовлення - це не лише показники загальної інтелектуальної культури керівника, але і засіб підтримки свого авторитету. Мова в її усній і письмовій формах використовується керівником як основний канал передачі співробітникам семантичної сторони інформації, зміст цілей, завдань і способів діяльності.

Висока культура спілкування надає керівникові впевненості, що його правильно зрозуміють. Порушуючи соціально вироблені способи спілкування, керівник вводить підлеглих у стан тривоги, невизначеності, невпевненості, образи та інших негативних емоційних станів.

Керівник у різних ситуаціях може використовувати різні канали спілкування: прямий і непрямий, а також різні типи спілкування: функціонально-рольове, міжособистісне чи ділове.

Функціонально-рольове спілкування - здійснюється на рівні соціальних ролей партнерів (начальник і підлеглий, учень і вчитель). Тут існують певні статусні ролі та очікування.

Міжособистісне спілкування - будується на емоційній основі, виражає позитивні або негативні стосунки між партнерами (довіра, недовіра, пошана, неповага тощо).

Ділове спілкування - це вид міжособистісного спілкування, спрямованого на досягнення за домовленістю якоїсь конкретної мети. У цьому спілкуванні, в основному, зачіпаються не рольові інтереси, а інтереси самого індивіда. У діловому спілкуванні керівника є свої особливості. При будь-якій меті завжди ставляться певні завдання: оцінити людину з ділової точки зору; отримати або передати ділову інформацію; впливати на мотиви і рішення партнера.

Досить важливою у будь-якій діловій бесіді є наявність конкретних домовленостей, що сприймаються співрозмовником не як нав'язані керівником, а як результат власних переконань. Оцінити співробітника з ділової точки зору - це зрозуміти, чи зможе він виконати роботу, що доручається йому, хто він, які його стосунки з іншими членами робочої групи. Переходячи до конкретики, потрібно пояснити співробітникові завдання, проконтролювати розуміння, оцінити його здатність прогнозувати результат, розкрити його мотивацію і можливі суперечливі тенденції діяльності, здібності до складнішої роботи з більшим рівнем відповідальності та самостійності.

У будь-якій бесіді потрібно мати на увазі три аспекти: діловий, особистісний та динаміку розвитку спілкування.

Процес спілкування завжди активний з обох боків. Тому керівник повинен не лише уміти говорити, наказувати, переконувати, але й уміти слухати.

В основі психологічного механізму мовної дії лежать такі принципи: доступність, аргументованість, інтенсивність, асоціативність, наочність, експресивність, ясність висловлювань. Активізація уваги - це пробудження до активності таких інтелектуальних процесів, як: сприйняття, пам'ять, мислення, тобто активізація пізнання, посилення емоцій і почуттів.

Дотримання принципу доступності, тобто опора на знання і досвід людей, їх потреби та інтереси, сприяє внутрішній (психологічній) схильності людини до сприйняття інформації, її глибокого засвоєння.

У цьому процесі велика роль аргументації, яка стимулює увагу людини до сприйняття інформації. Аргументація включає такий психологічний механізм пізнання, як мислення. Висловлюючи свої судження, керівник фіксує увагу співрозмовника на різних відтінках своєї думки. Ефективний "квантовий викид" інформації, тобто подача через деякі тимчасові інтервали нових ідей або аргументів, нової інформації для роздуму. Цей риторичний прийом також дозволяє активізувати увагу співрозмовника.

Для ділової бесіди істотне значення має майстерний прояв експресії (тон, тембр голосу, інтонації тощо), яка покликана підтвердити переконаність людини в тому, про що вона говорить, її зацікавленість у вирішенні певної проблеми.

На що ж треба звертати увагу при налагодженні особистого контакту зі співрозмовником? Декілька буденних дрібниць можуть відносно легко створити сприятливий для бесіди клімат. До них належать: ясні, стислі і змістовні вступні фрази і пояснення; звернення до співрозмовника на ім'я та по батькові (підлеглий розцінює це як пошану й увагу до його особи); відповідний зовнішній вигляд (одяг, підтягнутість, вираз обличчя); позитивні зауваження, що стосуються ділової репутації, зразкової організації праці (компліменти); прояв пошани до особи співрозмовника, увага до його думки й інтересів (треба дати це відчути); згадка про зміни, які сталися з часу останньої зустрічі; звернення за порадою тощо.

Результат бесіди, метою якої є вплив, визначається дією багатьох чинників. На першому етапі бесіди важливо встановити з підлеглими психологічний контакт, запобігти виникненню психологічного бар'єру, притягнути увагу співрозмовника (підлеглого), пробудити інтерес до бесіди. Декілька висловлених на початку бесіди речень часто діють вирішальним чином на співрозмовника. Початок розмови він повинен уважно слухати з цікавості, очікування чогось нового для зняття напруги.

Існує безліч способів почати бесіду, але, як і в шахах, практика виробила ряд правильних дебютів. Їх зводять до певних прийомів.

Отже, психологічна дія у формі бесіди поза використанням впливу групи як опосредковуючої ланки чи технічних засобів у вигляді інформаційно-комп'ютерної техніки, допомагає керівникові спілкуватися з підлеглими і впливати на них.

 

 

В.С. Малента, начальник курсу факультету підготовки працівників ОВС ННІЗДН Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

 

ПРАВОВА ОСВІТА ЯК ШЛЯХ ДО ПОКРАЩЕННЯ НАВИЧОК ТА ВМІНЬ НЕОФІЦІЙНОГО ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА

 

Правовою є така суверенна держава, яка функціонує в громадянському суспільстві і в якій юридичними засобами реально забезпечено захист основних прав і свобод людини та громадянина. Вона ґрунтується на певних принципах, найважливішими з яких є верховенство права, поділ влади, реальність прав і свобод людини та громадянина, законність, наявність у громадян високої правової культури. Активна реалізація права та його застосування саме і визначає рівень правової культури громадянина і рівень свободи. Останнє, власне і передбачає участь громадян, громадськості у тлумаченні права, в тому числі його неофіційному виді.

Однією з форм правового виховання, що сприяє становленню правової культури, є правова освіта.

Правова освіта припускає відповідні знання людьми певних положень чинного законодавства, порядку його реалізації, уміння користуватися такими знаннями під час застосування норм права, їх виконання. А. Грищенко розрізняє правову освіту суспільства в цілому і правову освіту особистості. Причому ці два поняття є взаємозалежними. Чим більше освічених у правовому відношенні особистостей є у суспільстві, тим вищою буде правова культура цього суспільства. Правова освіта особистості, будучи компонентом правової культури суспільства, виражає ступінь і характер розвитку суспільства, так чи інакше забезпечує соціалізацію особистості та правомірну діяльність особи, а зрештою й впливає на значення неофіційного тлумачення у державі.

Як переконливо свідчить правозастосовна практика, одного лише здорового глузду недостатньо для правильного тлумачення права. Потрібні також великі знання й уміння у цій галузі. Юрист, який ними не володіє (навіть той, який має великий практичний досвід неофіційного тлумачення права), не застрахований від помилок у ході інтерпретації правових актів.

Досліджуючи питання формування навичок і вмінь неофіційного тлумачення норм права у процесі правової освіти, варто виокремити ряд проблемних аспектів, які негативно впливають на цей процес. Одним із них є якісне та своєчасне неофіційне тлумачення норм права. Ця проблема певною мірою ускладнюється відсутністю нормативно закріплених правил тлумачення. Така ситуація деколи сприяє суб’єктивному розсуду, істотним погрішностям і навіть свавіллю в інтерпретаційній практиці. Існуюче положення диктує необхідність спеціальної наукової розробки питань неякісного тлумачення правових приписів.

У цьому плані особливе значення повинно надаватися формуванню навичок і вмінь неофіційного тлумачення права юристів країни, які насамперед є суб’єктами цього процесу. Зокрема, від їхньої обізнаності у певній мірі залежить і правова освіта населення. Величезної ваги набуває підготовка юридичних кадрів із застосуванням нових навчальних технологій, які сприяють засвоєнню студентами не тільки глибоких теоретичних знань, а й виробленню практичних навичок, формуванню вміння кваліфіковано застосовувати право при виконанні конкретних завдань, складних життєвих ситуацій, відстоюванні прав і законних інтересів громадян на всіх рівнях.

Студенти, які навчаються в юридичних вищих навчальних закладах, повинні оволодівати професійними знаннями тлумачення, в тому числі і неофіційного його виду, безпосередньо на практиці, вивчати і використовувати практичний досвід юристів, постійно безпосередньо спостерігати й аналізувати практичну діяльність юристів, а в певних межах, дозволених чинним законодавством, практикувати під керівництвом кваліфікованих юристів або набувати практичних навичок у спеціально створених умовах. Одним із таких напрямків могло б бути залучення студентів до розроблення законопроектів, підготовки експертного висновку науковців щодо законопроекту тощо.

 

 

 

Н.О. Гимер, доцент кафедри юридичної лінгвістики Львівського ДУВС, кандидат філологічних наук

 

ФУНКЦІОНУВАННЯ ТЕРМІНОЛЕКСИКИ КОСМЕТОЛОГІЇ В ЮРИДИЧНІЙ ГАЛУЗІ

 

Мова – це завжди відкрита, а не ізольована система. На неї впливають і зовнішні, і внутрішні чинники. Зокрема, до зовнішніх належать наявність певного соціального устрою, зв’язки з іншими державами (політичні, економічні, торговельні, культурні), до внутрішніх – особливості мовної системи (лексичний склад, словотвір, граматика, орфографія тощо). Окрім того, мова не догматична у своєму розвитку. У ній постійно відбуваються динамічні процеси: одні слова зникають, інші ж, навпаки, з’являються, ще інші – змінюють своє значення або переходять з однієї мовної системи до іншої.

Як і кожна термінологія, терміносистема косметології має своє ядро і периферію. Ядром цієї терміносистеми є власне терміни косметології, а периферією — терміни гігієни, фармакології, дерматології, хімії, фітології, етики та естетики, фізичного виховання та спорту, торговельних відносин, юридичні терміни.

Загальні засади розгляду терміносистем подано в працях українських термінологів: Л. Боярової, Т. Кияка, А. Крижанівської, І. Кочан, Г. Мацюк, Н. Овчаренко, Г. Онуфрієнко, Т. Панько, Л. Симоненко.

Дослідження термінолексики косметології як основи фахового мовлення сприятиме збагаченню інформаційно-технологічного розвитку суспільства, удосконаленню, упорядкуванню й унормуванню галузевої терміносистеми. Оскільки кожна мовна одиниця дихотомна — має план змісту і план вираження, то й кожна галузева система — це єдність понять та їх позначень — термінів.

Особливістю терміносистеми косметики й косметології є те, що тут дуже багато іншомовних слів. Очевидно, це пов’язано з тим, що сама наука зародилася в сиву давнину в Стародавньому Єгипті.

У Давньому Римі існували також так звані «космети» — рабині, що прикрашали тіло й обличчя багатих жінок.

У ранньому Середньовіччі в Європі прикрашання обличчя і тіла вважалося гріхом. Тому косметика занепала. Але вже в кінці Середньовіччя в арсеналі модниць з’явилися шикарні сукні й прикраси.

У зв’язку з цим маємо чимало іншомовних слів на позначення косметичних понять, зокрема, лексем грецького, латинського, романо-германського походження.

Левову частку становлять слова грецького походження (бальзам, дерма, дерматит, дерматоз, епідерміс, колаген, сінде, тон), латинського (гель, целюліт, папула, псоріаз, маска), німецького (туш, лак), французького (помада, парфуми, одеколон, масаж, манікюр). Останнім часом в українську мову влилося чимало англіцизмів (скраб, ліфтинг, ревіталайзинг, шампунь, шейпінг, пілінг).

Отже, можемо констатувати, що в терміносистемі косметології велика кількість слів іншомовного походження, що прийшли до нас, як і в юридичну термінологію, з грецької, латинської, французької, італійської, німецької та інших мов. Оскільки ці терміни чужомовні, у сучасній мові не мають власних українських відповідників, мусимо миритися з ними, але пристосовувати до законів української мови, а далі по змозі добирати до них питомі слова.

 

 

К.І. Орел, старший викладач кафедри української філології та культурології Академії адвокатури України

 

 

ЗМІСТОВА ТОЧНІСТЬ МОВИ ДОКУМЕНТІВ

 

Змістова точність мови документів – головна умова, що забезпечує практичну й правову цінність ділового тексту. Значною мірою вона залежить від термінологічної, змістової точності в законодавчих актах. Недбало дібраний термін спотворює зміст статті кодексу, створює можливості для подвійного тлумачення  закону й ускладнює сприйняття його змісту.

Будь-яка неточність, навіть правописний огріх, призводить до численних матеріальних затрат, порушення інтересів громадян. Адже ступінь досконалості закону залежить від мови, якою він написаний. Оскільки закони виконують важливу суспільну функцію в житті й надають суб’єктам юридичні права й обов’язки, а також встановлюють міру юридичної відповідальності, то мова викладу закону є основним інструментом досягнення якості правових документів.

Питання співвідношення мови та права, вимог до мови законодавства досліджували Д.А. Керимов, Є.В. Фесенко, О. Олійник, С. Кравченко, Б. Спасов, З.А. Тростюк, Л.І. Чулінда. А на особливості специфіки лінгвістичного тлумачення законів звернули увагу в своїх публікаціях такі вчені, як Є. В. Васьковський, О.С. Піголкін, О.Ф. Черданцев, П.О. Недбайло, М.Д. Шаргородський, О. Шляпочников, М.Й. Коржанський, В.О. Навроцький. Юридико-лінгвістичне тлумачення текстів нормативно-правових актів висвітлено у монографії Л.І. Чулінди.

Науковці цілком обґрунтовано вважають, що мова права має свою специфіку, водночас вона вкрай рідко нормується законодавством. Важко, наприклад, послатися хоча б на одну норму законодавства України, що закріплює лексику і логіку тлумачення правових текстів та приписує правила розуміння і вжитку правових термінів. А на думку Б. Спасова, найсуттєвішим у характеристиці мови закону є, перш за все, те, що їй притаманні всі особливості офіційно-ділового стилю словесного викладу. Цей стиль відзначається  стислістю, точністю і ясністю. Отже, вимогою до мови закону є стислість. Закон повинен мати строго нормативний зміст. Не можна в його текст залучати загальні міркування, описи, пояснення, історичні довідки, побажання, оскільки основна мета правотворчості полягає в розробці нормативних приписів, якими визначається поведінка людей та їх діяльність.

Найістотніша помилка законодавчих документів – зловживання російськими словами без розуміння їхнього значення, що часто стає причиною неоднозначності в тлумаченні законів.

Здебільшого трапляються такі неоковирні слова: вимагательство замість вимагання,  зговір замість змова, захват замість захоплення, учбовий замість навчальний, дежурство замість чергування тощо. Викликає сумнів уживання у КК України таких термінів, як самоуправство замість самоправство, самоправність.

Додаткового уточнення потребують окремі статті трудового законодавства України. Цілком неприйнятне формулювання ст. 21КзпП: «Трудовий договір є угода..., за якою працівник зобов’язаний виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові..., хоча йдеться про виконання правил внутрішнього розпорядку, отже, варто писати про дотримання правил внутрішнього розпорядку. Адже дотримання, як зазначено у «Новому словнику української мови», - це точне, без відхилень виконання здійснення чого-небудь.

Невиправдане й нововведення поняття громадський працівник, що вже за суттю є суперечливим.

У мові Цивільного кодексу 1926 р.  уживалися такі слова та словосполучення: «засади», «правовідносини», «спори розв’язуються», «розсудливо вести свої справи», «шкода, заподіяна вчинками», «правочини», «переважна осілість», «позивати і відповідати на суді», «приватні установи», «позитивно зазначені законом», «спиртові напої», «приватний оборот», «лише для вигляду», «недійсні частини правочину не зачіпають інших частин», «скінчення давності», «приватні особи», «боржникові», «кредиторові», «контрагентові», «покупцеві», «виникає від моменту», «заставодержець», «поворотна вимога», «упущена користь», «невиплачене одним боржником, припадає на решту», «право зникає, коли...», зобов`язання припиняється цілком або частково», «у договір включено», «стягається на прибуток держави», «наймання майна», «договори треба укладати в письмовій формі», «груба недбалість», «закінчення умовленого договором строку», «справний стан», «недогляд другої сторони», «передовір`я», «комітентове майно», «спільна власність товаришів», «особове страхування», «особа, яка збагатилася коштом іншої особи», «фізичні особи» тощо.

Жодного з цих слів та словосполучень у Цивільному кодексі УРСР 1963 р. уже не було. За свідченням Ю. Шевельова, перед війною редакція «Комуніста» розсилала списки слів, яких не слід було уживати. Внаслідок такої політики, мова, зі слів О. Пахльовської, була «редукована до газетного словника, як музика – до маршів, а живопис – до портретів вождів». (Ст.18)

Для 30 – 50 -х років характерне входження значної кількості російських слів в українську правничу лексику, на зразок: проступок, піймати з поличним, нужденні члени комісії, сім’ї, правомочність, самовідвод і под.

У 60-х роках настав нетривкий період національного відродження, а згодом знову українська мова, і наукова зокрема, відсунулися на задвірки. Нова хвиля національного відродження припадає на 90-ті роки ХХст.

Таким чином, до факторів, які істотно впливають на створення ефективних текстів законодавства, дослідники відносять такий об’єктивний чинник, як багаторічне панування російської мови у галузі права, а серед суб’єктивних – відсутність єдиної теоретично та методолічно обґрунтованої політики. 

Цивільний кодекс УРСР 1963р. був перекладений з російськомовного тексту. Чимало статей у ньому  були » калькованими». У результаті проникли в українську правничу мову такі слова й словосполучення, як «вправі», «вимагати по суду», «гадана загибель», «звернення стягнення», «нововиниклі юридичні особи», «виселювані», «нерозмірна шкода», «являє собою», «яким би то не було способом», «в силу закону», «продавана річ», «продажна ціна», «виховальний заклад», «понесена шкода».

Так, Цивільний кодекс не позбувся таких русизмів як «звернення стягнення» - накладення стягнення.

Адже, в українській мові «звернення» - це сповіщення, розпорядження, заклик, привітальна промова, промовляння до когось (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови. К., 2001.- С.351.).

Право  за походженням пов’язане з мовою, воно об’єктивується в мові та через мову пізнається. Проте в даний час виникає і новий, нетрадиційний, несподіваний як для юриспруденції, так і для лінгвістики, аспект їх зв’язку – мова йде про проблемні питання, що перебувають на межі права та мови, перш за все – про лінгвістичну експертизу текстів, залучених до юридичної практики.

 

 

В.В. Кохановський, здобувач кафедри конституційного та міжнародного права Національної академії внутрішніх справ

 

ДЕРЖАВНА МОВА ЯК КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЦЕНЗ В УКРАЇНІ

 

Конституція України в статті 103 закріпила вимоги, яким повинен відповідати кандидат на пост Президента України.

Президентом України може бути обраний громадянин країни, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. При цьому, ні Конституція України, ні закони України, ні інші підзаконні акти не розкривають процедуру і критерії визначення рівня володіння державною мовою кандидатів на пост президента.

Практика державотворчого процесу показує, що це питання потребує законодавчого врегулювання, тому що не всі кандидати в Президенти України спілкуються під час виборчого процесу українською мовою, і тому визначити їх рівень знання державної мови є проблемним.

Законодавство вимагає для державних службовців проходження атестації, під час якої повинен вирішуватися рівень їх професійних навичок, включаючи і можливість виконувати професійні обов’язки державною мовою.

Що стосується представників виборних органів, таких як депутати Верховної Ради України, Президент України, депутатів місцевих рад, то законодавство передбачає одним із виборчих цензів - володіння державною мовою. Разом із тим, жоден нормативно-правовий акт не регулює питання перевірки знання державної мови. В цьому питанні є доцільність проаналізувати міжнародний досвід. Наприклад, Латвія для державних службовців передбачила необхідність здачі іспиту з латвійської мови. Без сертифікату про знання латвійської мови питання державної служби не розглядається.

Спираючись на конституційні вимоги щодо цензу мови на відповідні посади, слід врахувати зарубіжний досвід на основі якого розробити концепцію визначення рівня володіння державною мовою відповідно до положень Конституції України. Для вирішення цього завдання слід визначитись із головним суб’єктом розробки цієї концепції. Вважаю, що доцільним вирішення цього питання в межах діяльності Міністерства юстиції України.

У концепції слід закріпити базові положення щодо атестації з володіння державної мови в обсязі достатньому для кандидатів на виборні і призначувані посади в органи державної влади та органи місцевого самоврядування, включаючи також посаду Президента України.

Впровадження цієї концепції – володіння державною мовою, як реалізації одного з обов’язкових цензів на виборні і призначувані посади, на нашу думку, сприятиме додержанню імперативних конституційних вимог щодо володіння державною мовою.

 

 

В.І. Вишковська, здобувач кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ

 

ПРОБЛЕМИ ТЛУМАЧЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ТЕРМІНІВ «ОХОРОНА» ТА «ЗАХИСТ» У ЧИННОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

З набуттям Україною незалежності, у країні розпочалися демократичні перетворення, спрямовані на формування громадянського суспільства, розбудову соціальної, правової держави, у якій згідно з Конституцією України визначено головний зміст і спрямованість її діяльності – забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення належних гарантій їх реалізації. Проте сучасний стан правового статусу людини в Україні в різних сферах соціального життя свідчить про низький рівень усвідомлення змісту норм права, що містяться у чинному законодавстві держави. Саме тлумачення забезпечує процес і результати з’ясування та роз’яснення змісту правових норм. Окреме значення має розуміння і реалізація норм права у суспільстві, що відображається на стані законності в державі та досягається завдяки тлумаченню. Бажаного результату можна досягти шляхом роз’яснення особі реального змісту норм права, тих понять й основних положень, що були закладені законодавцем.

Якщо проаналізувати тлумачення термінів «охорона» та «захист», що містяться в різних словниках, то можна помітити: чіткого розмежування між термінами «охорона» та «захист» немає. Так, у «Тлумачному словнику української мови» зазначено: «Захищати – 1. Обороняти, охороняти когось, щось від нападу, замаху, удару, ворожих дій і т. ін.». А при тлумаченні поняття «охорона» вказано: «Охороняти – оберігати від небезпеки кого-, що-небудь, забезпечувати від загрози нападу, замаху і т. ін. // ...Захищати від чого-небудь».

У нормотворчій діяльності досить часто застосовують поняття «охорона» та «захист» без чіткого їх розмежування і без додержання правових критеріїв у законодавчих актах. Наприклад, у ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» зазначено, що охорона культурної спадщини – це система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту (курсив тут і далі – В.І. Вишковської), збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об’єктів культурної спадщини.

У Законі України «Про охорону дитинства» визначено, що охорона дитинства – це система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав. Стаття 33 цього закону називається «Захист прав дитини на особисту свободу». У ній зазначено, що «Право дитини на особисту свободу охороняється законом».

Стаття 2 Кримінально-процесуального кодексу України вказує, що «завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний». Необхідно зазначити, що кримінально-процесуальні норми застосовуються переважно, коли відбулося порушення прав та свобод людини. Подібне положення міститься і в статті 1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Таким чином, між термінами «охорона» та «захист» не існує суворого семантичного кордону, вони можуть використовуватися у чинному законодавстві України як синоніми. Проте, показуючи синонімію термінів «охорона» та «захист» у нормотворчій практиці, а також сучасну тенденцію у законодавстві України, необхідно зазначити, що є випадки, коли слід застосовувати саме те чи інше поняття для ефективного регулювання суспільних відносин.

 

 

Є.В. Янголь, здобувач кафедри цивільного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ

 

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЗАПОЗИЧЕНОГО СЛОВА “КОНДОМІНІУМ” У СУЧАСНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

 

На сьогодні законодавство містить достатньо багато прикладів використання запозичених слів з інших мов при позначенні окремих понять, що викликано гносеологією його становлення та необхідністю запозичення таких конструкцій з найкращих правових історичних напрацювань й доробок правників сучасності в інших країнах. Прикладом таких понять цивільного законодавства можуть бути: командитне товариство, сервітут, суперфіцій, емфітевзис, концесія, кондомініум та інші. В контексті нагальних перетворень у сфері утримання житлового фонду України заслуговує на увагу використання в нормативних приписах саме слова “кондомініум”.

Дійсно, в українській мові прийнято поділяти слова за походженням на власне українські та запозичені з інших мов, які мають коріння в грецькій, латинській, німецькій, французькій тощо мовах. Для цивільного права це твердження особливо актуальне з огляду на історичні пам’ятки римського приватного права, Французького цивільного кодексу, Німецького цивільного укладення.

Кондомініум (слово condominium походить від латинського con - разом, спільно і dominium - володіння, влада) як сумісне володіння у словнику визначається у подвійному значенні: 1) у міжнародному праві - здійснення на певній території державної влади спільно двома або декількома державами. Зазвичай завершується розділом території, або захопленням її однією зі сторін; 2) форма загального володіння житлом, земельними ділянками у Великобританії і США. Аналог кооперативної власності.

Гносеологія цього поняття у цивільному праві має глибоке коріння й сягає часів Стародавнього Риму. Воно відоме юридичній практиці тих часів як сумісне володіння чим-небудь і не належить до конкретного предмета або об'єкта, а є юридичним поняттям, тобто правом загальної власності або співвласності. У своєму розвитку поняття сумісного володіння житлом пройшло декілька історичних етапів.

Перший із них пов'язується з виникненням ідеї кондомініумів за часів Римської імперії, коли більше ніж 2000 років тому римський сенат прийняв закон про кондомініум, що дозволяв громадянам Риму володіти окремою житловою одиницею в багатонаселених будовах.

Другий етап відноситься до Середньовіччя і відродження ідеї кондомініуму в Західній Європі. Це було викликано необхідністю захисту міст від нападів. Місто оточувалося захисними стінами, що обмежувало простір для розміщення жител і привело до необхідності будівництва житла на декілька сімей. Правовідносини між такими сім'ями будувалися на основі сумісного володіння загальним майном в будинку.

Третій, сучасний етап відноситься до початку ХХ в. і характеризується широким розповсюдженням кондомініумов в Європі і проникненням цієї концепції на Американський континент, де першою кондомініуми в практику упровадила Бразилія. У США правовий статус кондомініумів визначений законодавчими актами, перший з яких був прийнятий у 1962 р. До 1968 р. правове поле для діяльності кондомініумів розповсюдилося на всі штати.

У сучасному цивільному законодавстві кондомініум використовується для позначення єдиного комплексу нерухомого майна (ст. 1 Закону Російської Федерації “Про товариства співвласників житла” від 15.06.1996), та товариства співвласників багатоквартирного будинку (ст. 3 Закону Республіки Вірменія “Про кондомініум” від 04.06.2002). У проекті Закону України “Про об'єднання співвласників багатоквартирних будинків, товариства власників житла та асоціації кондомініумів” від 14.07.1999 № 3211-1 було поєднано обидва значення цього слова, однак у ході прийняття цього закону від запозиченого слова “кондомініум” відмовилися.

 

 

М.А. Козік, здобувач кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ

 

ЩОДО ПИТАНЬ УНІФІКАЦІЇ ТЕРМІНА «СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО»

 

Мова є формою мислення, засобом спілкування людей, вираження правових приписів. Правознавці, науковці та практики, причетні до розробки законопроектів, правозастосовної діяльності, надання юридичних консультацій повинні володіти системою особливостей мови законів, спеціальною юридичною термінологією, використовувати можливості і знати межі вживання різних науково-технічних понять у нормативно-правових актах.

На сьогодні ефективність правових норм суттєво залежить від використання нормативної правової термінології, яка позначає відповідні правові поняття. Недосконалість юридичної термінології спричиняє помилки у правозастосовній практиці, потребує додаткового тлумачення закону та ускладнює вивчення права. Так, у практичній діяльності органів внутрішніх справ значну роль відіграє соціальне партнерство з різними соціальними суб’єктами у правоохоронній сфері, проте є деякі проблеми щодо розуміння сутності цього поняття. Соціальне партнерство як понятійний елемент правознавства – категорія відносно розроблена і використовується в багатьох галузях права, що призводить до багатоманітних підходів його визначення. До того ж у законодавстві відсутнє єдине нормативне закріплення вказаного терміна, що зумовлює низку проблем при його використанні.

Текстуальне закріплення поняття соціального партнерства є лише в деяких нормативно-правових актах, які при цьому регулюють різні за сферою суспільні відносини. Так, Закон України «Про організації роботодавців», який регулює сферу трудових відносин, у ст. 1 визначає термін «соціальне партнерство» як систему колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. В іншому нормативно-правовому акті соціальне партнерство є принципом взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства. До того ж доктринальні визначення поняття соціального партнерства в політології, соціології та інших галузях знань також різняться між собою. Для усунення вказаних недоліків нормативної правової термінології вкрай необхідна її уніфікація, яка являє собою процес приведення чинного права (законодавства) до єдиної системи, усунення розбіжностей і надання одноманітності правовому регулюванню подібних суспільних відносин. 

Мова нормативного акта повинна вiдповiдати критерiям зрозумiлостi, точностi, стислостi, стандартизованостi та єдностi. Йдеться власне про забезпечення вiдповiдностi тексту нормативно-правового акта мовним i термiнологiчним вимогам, якi встановленi для цього документа. Термінологічними вимогами є: вживання термінів у прямому і загальновідомому значенні; простота і доступність у розумінні термінів; усталеність, стабільність у вживанні правничої термінології; милозвучність і стилістична правильність правничих термінів; бажано не вживати терміни-абревіатури і скорочення; близьким за змістом правовим поняттям надаються схожі найменування, по можливості, однокореневі; відповідність нормам української мови.

В юридичній практиці мовлення, як усне, так і письмове, також повинно відповідати встановленим нормам, оскільки рівень мовної культури юристів, тим більше працівників органів внутрішніх справ, в першу чергу, формує їх позитивний чи негативний імідж у суспільстві, який є вагомим чинником співпраці (партнерства) між правоохоронцями та іншими суб’єктами для розв’язання спільних проблем.

Різноманітність дефініцій соціального партнерства в різних галузях права, відсутність єдиного підходу до визначення цього терміна в текстах нормативно-правових актів зумовлює необхідність його уніфікації, що значно полегшить можливість застосування. До того ж мовлення в юридичній практиці, нормотворчій діяльності, науці, щоденному спілкуванні юристів має відповідати мовним нормам і правилам (як усного, так і писемного мовлення), термiнологiчним вимогам, що є чинником формування громадської думки про рівень загальної та професійної культури юриста, його авторитет у суспільстві.

 

 

Л.С. Вовчанська, здобувач кафедри теорії та історії держави і права Львівського ДУВС

 

ДІАЛОГІЧНІСТЬ У ПРАГМАТИЧНОМУ ВИМІРІ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

 

Поєднання двох нібито загальновідомих для міждисциплінарників парадигм «діалогічність» і «прагматизм» у філософсько-правовому вимірі досі відсутнє. Хоча внесок учених у першій з них – відомий і відчутний. Згадати хоча б І. Канта з його «Антропологією із прагматичної точки зору» чи Е. Фрома з його «Втечою від свободи», і, накінець, нашу сучасницю Л. Озадовську із «Парадигмою діалогічності в сучасному мисленні», не згадуючи вже фундаментальну школу російських комунікативістів та їхній величезний внесок. Однак у філософсько-правовому значенні та у лінгво-філософському прагматизм оминається через його критику. Роль актуалізації цієї теми не можна перебільшити, оскільки на рівні тісного зв’язку мовлення-мислення саме вона й відстежується як ключова проблема уміння віднаходити істину у процесі взаємодії та взаємозв’язку суб’єктів права. А мета прагматизму і розуміється саме, як пошук істини.

«Істина — це один різновид блага, а не, як зазвичай думають, відмінна од блага й зіставлювана з ним категорія. Істинним називається все те, що може довести: воно є благом через переконання, й до всього — благом, завдяки визнаним ним наочним підставам… Якби в істинних ідеях не було блага для життя, якби знання їх було позитивно невигідним, а корисними були б тільки помилкові ідеї, то ніколи б не сформувалася догма про те, що істина має божественну природу й безцінна, а шукати її — обов'язок кожного. В такому світі нашим обов'язком радше було б остерігатися істини»?.

Оскільки пошук істини прагматиками перетинається із таким же імперативом про істину раціоналістів, то знаходимо підтвердження: істина у тлумаченні обох однаково виправдовує існування прагматичного підходу до діалогізму. Це підтверджується висновком раціоналістів: «Істина — це система тверджень, що мають безумовне обґрунтування»; «Істина — це назва для тих суджешь, які ми робимо, оскільки відчуваємо себе зобов'язаними через певний імперативний обов'язок».

Перше, що вражає в подібних визначеннях, — це їхня невимушеність на тривіальність. Вони, зрозуміло, цілком істинні, але не матимуть жодного значення, доки не трактувати їх прагматично.

Діалогізм, за визначенням Л. Озадовської, зацікавлений «в існуванні багатьох різних ідей», однак «діалог можливий лише між співбесідниками, які визнають, що істина водночас і трансцендентна, і потенційно іманентна щодо них. Два розуми розглядаються як засоби й інструменти досягнення істини. Поняття істини, за твердженням автора, означає: те, що відповідає внутрішнім критеріям того чи іншого різновиду мислення; те, що відповідає вимогам розумової комунікації, яка становить дискурс.

Якщо перше визначення істини є традиційним і не потребує додаткових пояснень, то щодо другого зробимо кілька уточнень.

Відповідність вимогам розумової комунікації дослідниця розуміє як: дотримання певних процедур, які окреслюють процес здобуття інформації: виділення основних тез автора; формулювання власних контртез; виділення того розумового простору, в якому відбувається діалог.

 Тобто акцент за нового підходу до поняття «істина» робиться не на тому, що дещо безперечно сприймається як істина, а на процесі породження того, що визначається як істина. Істина з'являється саме в ситуації спілкування «Я» й «Іншого». Але це - не формальна, логічно вивірена істина, а істина екзистенційна.

Отже прагматизм діалогічності у сфері права скеровується на вироблення «діалогічних рішень як засобів вирішення конфліктів, суперечок, спорів», як засіб пошуку істини для всіх комунікантів.

 

 

В.В. Матева, здобувач кафедри криміналістики та судової медицини Національної академії внутрішніх справ

 

ВИКОРИСТАННЯ ПОВІДОМЛЕНЬ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ НА СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

 

Взаємодія правоохоронних органів, зокрема, органів досудового слідства й засобів масової інформації (ЗМІ) відіграє важливу роль в попередженні, припиненні, розкритті й, особливо, в розслідуванні злочинів. Взаємодія слідчого та журналіста може зменшити кількість слідчих і судових помилок, забезпечити реалізацію права громадян на інформацію, особливо за справами, що викликали значний суспільний резонанс, а з іншого боку – представники ЗМІ здатні надати допомогу слідчому в розслідуванні злочину шляхом надання інформації, що має доказове значення для справи.

На сьогодні є тільки поодинокі процесуальні і криміналістичні наукові розробки, що містять рекомендації, які дозволяють успішно використати при розкритті та розслідуванні кримінальної справи ті відомості, які отримані журналістами при проведенні незалежних розслідувань. Також на практиці майже не використовується такий привід порушення кримінальної справи як повідомлення, опубліковане в пресі, хоча дуже часто матеріали журналістських розслідувань містять відомості про вчинені злочини або ті, що тільки готуються.

 Однак на сьогодні повідомлення ЗМІ як привід для порушення кримінальної справи практично не використовуються. Причин цього ми вбачаємо декілька. По-перше, це небажання правоохоронців брати на себе “додаткову роботу” як при перевірці повідомлень, так і при розслідуванні справи; по-друге, це відсутність чіткого механізму реалізації цього положення; по-третє, це, коли практичні працівники після перевірки повідомлень в пресі порушують кримінальну справу за іншим приводом. Повідомлення ЗМІ, з яких правоохоронні органи мають можливість отримувати інформацію про підготовку або вчинення злочинів, можуть бути різного роду – опубліковані статті, матеріали про результати журналістських розслідувань злочинних діянь, які не відомі правоохоронним органам, аналітичні матеріали, інтерв’ю, репортажі тощо. Однак компетентні державні органи не реагують на оприлюднені факти корупційних дій конкретних посадових осіб. Такі публікації переважно вважаються “замовленими”, а тому залишаються без будь-яких правових наслідків як для осіб, діяльність яких оприлюднюється, так і авторів публікацій.

Тому всі повідомлення, опубліковані в пресі, які можуть бути приводами до порушення кримінальної справи мають бути перевірені.

Однак з криміналістичних міркувань під час використання повідомлень засобів масової інформації на стадії порушення кримінальної справи можуть виникати наступні типові слідчі ситуації:

1)     матеріали повідомлень засобів масової інформації повно та об'єктивно відображають картину дослідженого і служать істотною допомогою в розкритті і розслідуванні злочинів;

2)       матеріали повідомлень засобів масової інформації помилкові (журналіст добросовісно помиляється внаслідок непрофесійного підходу до збору інформації та її оцінки);

3)       матеріали повідомлень засобів масової інформації неправдиві (внаслідок замовленого характеру тощо).

Тому їх використання правоохоронними органами в боротьбі зі злочинністю в принципі допустимо, але вимагає обов'язкової оцінки: чи не стоїть за певним “розслідуванням” яка-небудь корислива мета. Але в цілому мистецтвом спілкування зі ЗМІ та повноцінного використання їх можливостей повинні володіти всі слідчі й оперативні працівники, щоб успішно вирішувати завдання, що стоять перед ними. Відповідно, постає задача корегування їх підготовки в вищих навчальних закладах системи МВС та під час службових навчань.

 

 

В.І. Білик, здобувач кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ

 

ЗМІСТ ЮРИДИЧНОЇ КАТЕГОРІЇ «ПРАВООХОРОННА СИСТЕМА»

 

Необхідність побудови в Україні громадянського суспільства, демократизації суспільних відносин, активізації процесів євроінтеграції, удосконалення законодавства у напрямі посилення захисту прав і свобод громадянина вимагають насамперед теоретичного осмислення поняття «правоохоронна система», чіткого визначення структури останньої, мети створення та принципів діяльності. Адже саме на правоохоронну систему покладається основний тягар щодо забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів людини зокрема та суспільства в цілому, особливо на даному етапі розвитку людської цивілізації.

Незважаючи на те, що останнім часом дослідження особливостей правоохоронної системи України провадилося науковцями досить активно , на сьогодні не існує ні законодавчого закріплення, ні єдиного теоретико-методологічного обґрунтування поняття не тільки правоохоронної системи, але й системи правоохоронних органів.

Поняття «правоохоронна система» є більш широким, аніж поняття «система правоохоронних органів». Адже правоохоронна система складається з двох основних підсистем: правових норм, що охороняються (нормативна підсистема) та правоохоронних органів, організацій.

Нормативна підсистема правоохоронної системи включає в себе сукупність норм права, що регулюють відносини у сфері правоохорони. Чільне місце серед них займають норми Конституції України.

Що стосується інституціональної підструктури правоохоронної системи, то необхідно зазначити, що незважаючи на той факт, що термін «правоохоронні органи» широко вживається не лише у засобах масової інформації, але й у нормативних актах та юридичній літературі, в Україні ще не склалося чіткого уявлення про його зміст через відсутність законодавчого закріплення останнього.

Якщо розглядати елементи, з яких складається правоохоронна система, матимемо три складові: цілі та об’єкти правоохорони; суб’єкти правоохорони; правоохоронну діяльність.

Ціль, як і мета, визначає напрямки і наповнює змістом будь-яку практичну діяльність. Тому ціллю існування правоохоронної системи є захист прав, свобод та інтересів громадян від протиправних посягань. Під об’єктами правоохоронної системи розуміють усі ті суспільні відносини, що згідно з чинним законодавством становлять відповідну соціальну цінність, відображуючи інтереси суспільства, держави й окремої особистості та потребують правового захисту. Вони класифікуються залежно від основних сфер суспільного життя.

Суб’єктами правоохоронної системи є держава, правоохоронні органи, правоохоронні організації та фізичні особи.

Правоохоронна діяльність виступає охоронною функцією правової системи та правоохоронною функцією держави. Разом із тим слід відокремлювати суб’єктів правоохоронної системи від осіб, які вчиняють окремі акти, спрямовані на захист права тих, хто залучається до виконання окремих завдань правоохоронної діяльності.

Отже, правоохоронна система – це сукупність державно-правових утворень і громадських формувань, які за допомогою притаманних їм засобів, способів і методів, а також з дотриманням відповідних гарантій забезпечують захищеність людини та громадянина від різного роду протиправних посягань.

 

 

Т.О. Лаврищева, здобувач кафедри теорії держави та права Національної академії внутрішніх справ

 

ЕТИМОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ ІНТЕРЕСУ

 

Етимологічне дослідження поняття інтересу характеризується багатоваріантністю підходів, що обумовлено часом, протягом якого відбувається аналіз зазначеної категорії. Так, про значення слова «інтерес» йдеться в Енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона. Зокрема, інтерес в широкому значенні – це участь, що приймається людиною в якій-небудь події або факті, та що викликається як властивістю факту, так і схильностями самої людини. У вузькому значенні інтерес означає вигоду або користь окремої особи або відомої сукупності осіб, що протистоять вигоді і користі інших осіб. В останньому значенні розуміння інтересу вживається в етиці і праві: говорять про інтерес як головний стимул людської діяльності (утилітаризм), про боротьбу інтересів, про політику інтересів. Серед юристів поширене переконання на право, як на «захищений інтерес», висловлене Р. фон Ієрінгом. До цього значення слова близько також поняття інтересу в цивільному праві, що служить, головним чином, масштабом для визначення розміру винагороди за шкоду і збитки, які заподіюються правопорушеннями.

Велика Радянська енциклопедія подає поняття «інтерес», як запозичений термін латинського походження (interest – має значення, важливо). В Радянському енциклопедичному словнику «інтерес» визначається як реальна причина соціальних дій, підставою яких є безпосередні спонукання – мотиви, ідеї (тощо) осіб, які беруть у них участь.

У російській довідниковій літературі, зокрема, словнику В.І. Даля вказується на французьке походження терміна «інтерес» (interesser – означає користь, вигоду, прибуток, співчуття).

На жаль, тлумачні словники української мови, зокрема «Тлумачний словник», упорядниками якого є Д.Г. Гринчишин, Л.Л. Гумецька, В.Л. Карпова, а також «Новий тлумачний словник української мови», укладачами якого виступили В.В. Яременко та О.М. Сліпушко, не розкривають зміст терміна «інтерес».

В «Українському педагогічному словнику» інтерес (від лат. interests – має значення, важливо) представлений як «форма вияву пізнавальної потреби, яка забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення мети діяльності й тим самим сприяє орієнтації, ознайомленню з новими фактами, більш повному і глибокому відображенню дійсності. Суб’єктивно інтерес виявляється в емоційному тоні, якого набуває процес пізнання в увазі до суб’єкта. Задоволення інтересу не веде до його згасання, а викликає нові інтереси, які відповідають більш високому рівню пізнавальної діяльності».

Категорія «інтерес» є загальнонауковою і використовується багатьма науками: філософією, соціологією, психологією, економікою тощо. У філософській науці інтерес представляється у вигляді реальної причини соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями індивідів, соціальних груп, класів, які беруть участь у цих діяннях. Соціологи бачать в інтересі властивість тієї або іншої соціальної спільності – класу, нації, професійної або демографічної групи і так далі – яке найістотнішим впливає на соціально-політичну поведінку в цій спільності, зумовлює її найважливіші соціально значимі акції. В економіці під інтересами розуміються об’єктивні спонукальні мотиви економічної діяльності, пов’язані з прагненням людей до задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб. Психологія вивчає інтерес як явище людської свідомості, зосередженість на певному предметі думок, що викликає прагнення швидше познайомитися з ним, глибше в нього проникнути, не упускати його з поля зору.

Немає одностайної думки щодо інтересу і серед фахівців права. В цілому, сучасна українська правова доктрина представлена позицією, яку озвучує М.В. Костицький, що цей термін латинського походження, і він утворений з префікса inter (між, серед) та дієслова esse (бути) та означає бути в середині, мати важливе значення, брати участь, бути зацікавленим. Тому слід погодитись з висновком М.А. Самбора, що з’ясування сутності та спрямованості інтересу було переважно прерогативою суспільно-психологічних, педагогічних наук. Саме в цих галузях знань здійснювалися теоретико-прикладні дослідження категорії «інтересу», що органічно пов’язували теоретичні аспекти походження інтересів, їх формування з практичною стороною їх задоволення, впливу інтересів на формування особистості та її життєвої позиції.

 

 

С.І. Тарадай, здобувач Державного науково-дослідного інституту МВС України

 

Засади українського публічного мовлення

 

Українське публічне мовлення нині потребує особливої уваги, адже останніми роками йому доводилося долати чималі труднощі, пов’язані з входженням у важливі сфери суспільного і державно-політичного життя, з освоєнням інформаційного простору. Занепокоєння науковців і широкої громадськості викликає якість українського публічного мовлення та масове поширення таких загрозливих для української мови явищ, як суржик, необґрунтоване вживання іншомовних слів, які мають цілком повноцінні відповідники в українській мові. Тому на часі постала потреба у звільненні мови від негативних нашарувань, збереження її від засмічення та деградації.

Слово “мовлення” має три різних значення: діяльність чи процес; продукт мовленнєвої діяльності; ораторський жанр. Мовлення в першому значенні має синоніми: мовленнєва діяльність, мовленнєвий акт. Мовлення є вербальним спілкуванням за допомогою мовних знакових одиниць: слів, синтаксичних конструкцій, тексту, інтонацій (часто за підтримки невербальних засобів). Мовлення як результат є синонімом слова «текст», що може бути не тільки письмовим, а й усним. У теорії мовлення текст визначається як мовна тканина твору – результат творчого процесу. Мовлення третьому значенні виступає як ораторський жанр чи як монолог у художньому творі (інформаційне, полемічне мовлення).

Публічне мовлення становить один із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідної за природою, місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми якісними характеристиками. Публічне мовлення є особливим видом тексту, створеного за законами риторики, орієнтованого на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу. Цей вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) і орієнтуватися на різну кількість слухачів.

Громадяни України зобов’язані володіти українською мовою як мовою свого громадянства та використовувати її у сферах публічного спілкування. Тому важливою проблемою є поступове відродження основ публічного мовлення в сучасній системі української освіти. Уміння говорити розвиває в людині систему особистісних якостей: культуру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудицію), культуру мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, доцільність), поведінки (ввічливість, тактовність, коректність), спілкування (повагу до співрозмовника, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за слово).

Нині публічне мовлення є невід’ємною частиною риторики, що визначається як комплексна наука, яка інтегрує логіку, психологію, лінгвістику, етику, сценічну майстерність. Сучасне публічне мовлення є наукою про способи переконання та ефективні форми впливу на аудиторію та мистецтвом красномовства.

До проблем, які сьогодні виокремилися у сфері функціонування українського публічного мовлення, належить: по-перше, те, що значна кількість політиків, посадовців різного рівня не мають навичок публічних виступів, свідомо чи підсвідомо навіть уникають їх; по-друге, те, що ву осіб, які виходять на публічний контакт, особливо через радіо- та телеканали, вербальна і невербальна поведінка не завжди відповідає прийнятим стандартам; по-третє, незнання практичних прийомів організації ефективного публічного мовлення та можливостей їхнього застосування, що, у свою чергу, збільшує кількість тих, хто потребує відповідного навчання.

Володіння правилами і нормами української літературної мови, мовна культура є необхідним складником особистості посадових осіб органів державної влади. Від уміння посадової особи спілкуватися залежать результати надання послуг населенню. Тому посадовець має володіти культурою мовлення: вміти добирати мовностилістичні засоби і прийоми відповідно до умов і цілей спілкування, передаючи певний контекст.

 

 

С.В. Яковчук, здобувач кафедри криміналістики та судової медицини Національної академії внутрішніх справ

 

ПОНЯТТЯ «СЕРІЙНІ ВБИВСТВА»: СЕРІЯ – ЦЕ БІЛЬШЕ НІЖ ОДИН

 

Термін серійні вбивства виник у ХІХ столітті, але самі факти серійних вбивств відомі людству ще з давніх часів. Однак раніше осіб, які із задоволенням вбивали інших людей називали нелюдами, нечистою силою, одержимими, монстрами тощо.

Із неподільним розвитком юридичних та психологічних наук, змінювались і визначення такого суспільно небезпечного явища. Так, серійних убивць називали «сексуальні вбивці», «одержимі маніяки-убивці», «убивці незнайомців», «мульти-убивці». Однак усі ці поняття не охоплювали та не розкривали суті цього явищ.

У другій половині ХХ століття спеціальний агент ФБР Роберт К. Ресслер, який був одним із засновників Наукового відділу ФБР з дослідження поведінки злочинців («Поведенческий отдел»), у подальшому написав книгу «Мовчання ягнят», читав лекцію у Британській поліцейській академії, де один із присутніх сказав фразу «злочини, що йдуть серіями» - ця фраза була підхоплена Ресслером, який зробив її більш лаконічною та на своїх подальших лекціях почав говорити про «серійні вбивства» та «серійних убивць».

За визначенням Ресслера, у терміна «серійне вбивство» є додатковий зміст, але не дуже серйозний – серійні вбивства нагадують безкінечні серіали, що показують по телебаченню, які спонукають глядача з нетерпінням чекати кожного наступного епізоду, як маніяк з нетерпінням чекає наступне вбивство.

Вченні юридичних та психологічних наук у термін «серійний вбивця» включають три основні умови, а саме:

-                    добровільність. Вбивця за своєю волею, а не за вказівкою інших людей вчиняє злочин. Саме людей, а не голосів у своїй голові, що спонукають його чинити розправу, або, як часто стверджую маніяки очищати світ від грішників та інших, на їх погляд, нечестивих людей;

-                    вбивств повинно бути не менше двох, у протилежному випадку ні про яку серію говорити не можна;

-                    між убивствами маніяк переживає періоди емоційного спокою. Тривати вони можуть від декількох днів до декількох років. Це не просто паузи. А тимчасовий спокій. У цей час маніяк веде звичайне життя.

Саме ця третя умова й ускладнює розкриття зазначених злочинів. Часто проходить багато часу, перш ніж окремі вбивства об’єднають, так би мовити у серію. Як правило, вбивці постійно змінюють місця вчинення вбивств, в основному, це різні села, міста, області. Ця обставила викликає підвищення уваги до взаємодії не лише слідчих з оперативними працівниками органів внутрішніх справ, а й покращення взаємодії між територіальними підрозділами.

Вважається, що більшість серійних убивць мають антисоціальні психологічні розлади, відносяться з байдужістю до страждань інших людей і з презирством до суспільних норм моралі, але дуже рідко страждають від чітко виражених психічних захворювань. Як правило, серійні вбивці зовні виглядають зовсім нормальними, а іноді навіть і привабливими. Дуже часто в серійних вбивствах також присутній елемент сексуального злочину.

Серійні вбивства відрізняються від інших злочинів та масових вбивств завдяки специфічним характеристикам злочинців та їх мотивації. Основою мотивації серійних вбивць є комбінація різних психологічних та сексуальних чинників. Однією з причин виникнення феномену у людини вважають почуття неповноцінності, неадекватності, які часто трапляються у жертв насильства та сексуальної експлуатації в дитинстві. Багато з майбутніх серійних убивць походили з неблагополучних, бідних родин і подальші серійні вбивства були елементом своєрідної компенсації та відплати за приниження і насильство, заподіяне щодо них у дитинстві. Іншою мотивацією є почуття влади, яку вбивця отримує під час вчинення злочину. Реакція суспільства на зухвалі злочини, публікації і репортажі в пресі часто підсилюють почуття влади, здатності впливати на почуття невпевненності та страху в суспільстві.

Інша, альтернативна класифікація серійних вбивць передбачає запізнений емоціональний розвиток особистості, як причину виникнення феномену. Неадекватний, а часом не розвинений контроль над емоціональним станом людини призводить до виникнення почуття неповноцінності та відсутності співчуття до інших людей. Фантазії та детальні уяви про можливе вчинення вбивств виникають у потенційних серійних вбивць ще в дитинстві, де основними елементами фантазії виступають насильство, підкорення і вбивство. Дуже часто потенційні серійні вбивці отримують насолодження від опису чи зображень зґвалтування, тортур і вбивств. Багато з майбутніх серійних вбивць були відмічені в дитинстві за жорстокість по відношенню до домашніх тварин, вбивства та тортури котів та собак, які здійснювались, як правило, для власного задоволення.

 

 

Є.В. Кузьмічова, ад’юнкт кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ

 

ПОНЯТТЯ «ЛІКАРСЬКА ТАЄМНИЦЯ»: ПРАВОВІ ТА МЕДИЧНІ КРИТЕРІЇ

 

Змістом лікарської таємниці є: відомості про факт звернення особи за медичною допомогою; хворобу (діагноз, перебіг, прогноз); застосовані методи лікування та їх ефективність; особу, яка звернулася за допомогою – її минуле, зв’язки, фізичні і психічні вади, інтимні зв’язки та ін.; сім’ю хворого, домашній устрій життя. Таким чином, інформацію, яку може отримати лікар можна поділити на: інформацію про хворобу, інформацію про інтимне життя, інформацію про сімейне життя пацієнта. Це також випливає з аналізу ст. 40 Основ законодавства про охорону здоров’я. Ми підтримуємо думку, що це поняття включає в себе також відомості, повідомлені пацієнтом лікареві усно, а їх розголошення є протиправним незалежно від форми фіксації.

Правову основу забезпечення лікарської таємниці становить Конституція України, Закон України «Про інформацію», Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (ст. 40), а у випадках, коли забезпечення лікарської таємниці пов’язано із кримінально-процесуальною діяльністю - Кримінальний (ст. 145 «Незаконне розголошення лікарської таємниці») та Кримінально-процесуальний кодекси України .

Враховуючи проблемність медичних та правових критеріїв визначення лікарської таємниці, особливості її забезпечення, виняткові випадки розголошення та інші важливі питання, 14 вересня 2011 року у Києві відбувся перший із запланованого циклу медико-правових семінарів «Медична документація. Лікарська (медична) таємниця». Учасники семінару обговорювали одне з найактуальніших питань юридичного забезпечення медичної діяльності – правильного оформлення медичної документації та збереження лікарської таємниці.

Відомо, що щоденна робота лікаря пов’язана не лише з практичною діяльністю щодо ведення лікувального процесу. Близько 60% робочого часу лікар приділяє документальному підтвердженню проведеної роботи. Саме загальним вимогам до правильного ведення, зберігання і видачі медичної документації була присвячена перша частина семінару.

Питання щодо особливостей реалізації права пацієнта знайомитися з медичною документацією і практичне здійснення цього права викликало на семінарі гостру дискусію. Особлива увага була звернена на надання копій медичної документації та оформлення відповідей на запити відносно будь-яких відомостей про пацієнта, які надходять від контролюючих, правоохоронних органів і третіх осіб.

Учасники семінару відзначили, що законодавством чітко не визначений перелік інформації, який складає лікарську таємницю. Однак на підставі аналізу чинного законодавства був відображений конкретний перелік відомостей, на які поширюється режим лікарської таємниці.

На підставі наведеного вище, учасники наголосили на необхідності підготовки і прийняття внутрішніх документів – Положення про порядок ведення медичної документації та Положення про лікарську таємницю.

 

 

О.В. Мамука, ад’юнкт кафедри управління в ОВС Національної академії внутрішніх справ

 

транспортна мілііція чи поліція?

 

Останнім часом мова йде про реформу органів кримінальної юстиції України. На парламентських слуханнях, що відбулися 5 жовтня 2011 року у Верховній Раді, наголошено на модернізації правоохоронної системи відповідно до вимог сучасності та європейських стандартів, прокоментовано орієнтовану структуру міністерства з досвідом поліцейської складової Польщі, також зауважено на оптимізацію структури транспортних управлінь.

До цього, у «Концепції реформи органів кримінальної юстиції України», розробленої колективом учених НАВС, зазначалося, що «…створюється управління транспортної поліції, до складу якого входять 70-80 лінійних відділів на залізничному, повітряному, морському, річковому транспорті. При цьому нинішні управління на залізницях ліквідовуються». Попри це на парламентських слуханнях Голова Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності В. Швець, висловлюючи думку щодо структури МВС, зауважив: «…справа не в назвах, це все поки що умовні формулювання».

Слід зазначити, що структура транспортної міліції часто видозмінювалася у зв’язку з реорганізацією керівництвом правоохоронних органів загальнодержавної концепції режиму економії, спрощення, здешевлення державного апарату, а також пошуком більш досконалих організаційних форм. Аналіз практики функціонування цього правоохоронного сегменту державного апарату у певних суспільно-політичних умовах і на окремих часових відрізках свідчить про намір використовувати накопичений досвід в умовах сучасного етапу державотворення.

В Енциклопедії 1898 року зазначається, що «… въ обыденной жизни словом «полиція» обозначаютъ исполнительный полицейскій персонал (наружную) и полицейскія учережденія, охраняющія жизнь, здоровье, имущество, общественный порядок и публичную безопасность».

У Законі України „Про міліцію” використовується назва „транспортна міліція” і визначається як підрозділ в єдиній системі органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ. Очевидно, що такий підхід є спробою визначення транспортної міліції в „широкому” її розумінні, без будь-якого обмежуючого впливу з боку чинників нормативного, історико-соціального, організаційного та іншого характеру.

Історію створення та функціонування підрозділів виконавчої влади на транспортних магістралях досліджували В.К. Гіжевський, В.М. Бабакін, А.В. Мілашевич, В.Й. Развадовський, В.А. Шевченко, В.І. Фрізко, О.О. Юхно тощо, які в свій час визначали зміст транспортної міліції, її істотне співвідношення із існуючою транспортною системою України.

В аспектах визначення слід звернутися до думки науковців, наприклад В.І. Бриль, Н.А. Власенка, Т.В. Губаєвої, А.В. Красницької, О.І. Осауленко, А.С. Піголкіна, О.О. Ушакова та інших, які займалися питаннями термінології, і зазначали, що стилістика в межах юридичної техніки правових актів має низку особливостей, які є властивими для юридичної сфери, але в основному вони випливають із загальної лінгвістичної основи. До проблеми ж термінології належать питання професійної юридичної лексики.

Насамкінець, можна зазначити, що в умовах сьогодення є досить суттєвим проведення адміністративної реформи та реформування системи МВС, зокрема підрозділів та органів на залізничному транспорті, тому питання їх організаційно-функціональної діяльності і термінології є такими неоднозначними. Необхідно звернути увагу на те, що призначення й структура транспортної міліції відзначається деякими суперечностями, а саме: вона має вирішувати завдання на усіх видах транспорту і за своєю структурою повинна будуватися відповідно до видів транспортних сполучень. Однією з важливих умов існування підрозділів правопорядку на транспорті є здійснення ними своїх функцій на об’єктах транспортної інфраструктури, у цьому і полягає їх специфіка.

 

 

М.М. Денисюк, аспірантка Волинського національного університету імені Лесі Українки

 

ФІЛОЛОГІЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНИЙ РИЗИК ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

 

Термін «ризик» сьогодні широко використовується не тільки у науковій діяльності, але й у щоденній практиці. Під ним розуміють екологічні, інвестиційні, технологічні і політичні ризики, ризик захворіти, померти або програти. Переважно це стосується ситуації, розвиток якої може призвести до негативних наслідків. Таке загальноприйняте розуміння поняття «ризик» зумовило його використання в науці права соціального забезпечення.

У словнику української мови запропоновано наступне філологічне наукове роз’яснення поняття «ризик»: 1. усвідомлена можливість небезпеки; сміливий, ініціативний вчинок, дія із сподіванням щастя, успіху, позитивного результату; 2. можливість збитків або невдачі в якійсь справі.

Під поняттям «соціальний» мовознавці розуміють: 1. породжений умовами суспільного життя, певного середовища, ладу; існуючий у певному суспільстві; здійснюваний у суспільстві, зумовлений поділом суспільства на класи; 2. пов’язаний з основними умовами життєдіяльності людини (вузьке розуміння). І саме таке вузьке розуміння поняття «соціальний» використовується у теорії права соціального забезпечення.

Теорія соціального ризику не є новою для галузевої літератури. Вона почала інтенсивно розроблялася ще в 20-30 рр. минулого століття Н.А. Вігдорчиком, Н.А Семашком, В.М. Догадовим. Згідно з цією теорією соціальне забезпечення надається членам суспільства у зв’язку з настанням обставин, які називають соціальним ризиком. Під соціальним ризиком розуміють передбачену законодавством України складну життєву обставину об’єктивного характеру, що пов’язана з втратою людиною роботи, заробітку, погіршенням стану здоров’я чи настанням інших соціально-небезпечних наслідків та які не можуть бути усунені нею самостійно.

Він є підставою виникнення в особи права на соціальне забезпечення.

Категорія соціального ризику стала предметом досліджень і сучасних вчених. Так, науковець В.Д. Роїк під соціальним ризиком розуміє вірогідність настання матеріальної незабезпеченості працівників внаслідок втрати заробітку та втрати працездатності (професійні й загальні захворювання, нещасні випадки, як на виробництві, так і поза ним). Однак, як зазначає С.М. Синчук, таке визначення не позбавлене деяких недоліків, тому що в ньому обмежується коло потенційних суб’єктів, стосовно яких може настати соціальний ризик, лише працівниками; по-друге, що є не менш важливо, звужується і перелік підстав, що дають право на матеріальне соціальне забезпечення, вважаючи соціальним ризиком лише «втрату заробітку внаслідок втрати працездатності». Визначенням, яке подає В.Д. Роїк, не охоплюються випадки необхідності здійснення соціального забезпечення дітей-інвалідів, сімей з дітьми і безробітних.

Тому С.М. Синчук пропонує таке визначення соціального ризику – це закріплена законодавством та визнана суспільством соціально-значимою обставина об’єктивного характеру, з настанням якої громадяни (члени їх сімей) можуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування, чи потребують додаткового матеріального забезпечення та не можуть самостійно їх уникнути.

Але, мабуть однією із основних проблем, які пов’язані із теорією соціального ризику, є та, що на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття «соціальний ризик». Причому таке визначення відсутнє як у національному законодавстві, так і в міжнародних актах. Воно досліджується лише у науковій літературі. У законодавстві встановлена лише система соціальних ризиків. Тому пропонуємо законодавчо закріпити в законодавстві визначення соціального ризику та його ознаки.

Можна зробити висновок, що таке наукове розуміння поняття «соціальний ризик» є похідним від філологічного значення термінів «ризик» та «соціальний». І саме соціальний ризик займає визначальне місце у праві соціального забезпечення, оскільки є підставою набуття людиною права на соціальне забезпечення. Він, у свою чергу, є основою юридичних фактів, що є підставами виникнення правовідносин соціального забезпечення.

 

 

П.О. Нюхіна, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

 

ОСОБЛИВОСТІ ЮРИДИЧНОЇ МОВИ КОЗАЦЬКИХ УНІВЕРСАЛІВ XVII–XVIII ст.

 

Українські козацькі універсали доби Гетьманщини традиційно викликають значний інтерес у дослідників. У контексті проблематики нашої конференції варто зупинитися на мовних особливостях цих юридичних актів.

На думку вчених-філологів Ф. Є. Ткача та О. М. Геращенко, в універсалах, за винятком певної чисельно невеликої групи слів, властивих лише юридичній мові, переважно використовуються як спеціальні терміни загальновживані слова. Офіційно-юридична та канцелярська лексика переплітається з іншими групами слів (назвами навколишньої природи та її явищ, назвами часу і простору тощо). Як юридичні терміни вживалися зокрема словосполучення «горлом карати», «кров пролити», слова «конфірмація», «кривда», «повинності», «подлугъ», «посесор», «реймент», що також зустрічаються і в листуванні, літописах та інших письмових джерелах того часу. Мовознавці дійшли думки, що лексика козацьких універсалів здебільшого мала загальнонародний, а іноді навіть побутовий характер. Утім, такі особливості були характерні для всіх офіційних актів досліджуваного періоду.

Тому, як слушно зазначає А. Козаченко, не завжди піддаються класифікації окремі правові казуси або «каучукові» диспозиції, що містять узагальнювальні терміни «сваволя», «кривда», «шкода», «утиски» тощо.

Юридичні конструкції, що вживалися в козацьких універсалах, мають специфіку, властиву нормам феодального права. Рівень юридичної техніки в актах Гетьманщини був відносно невисоким. Цей чинник вплинув на вирізнення юридичних конструкцій в універсалах. Проте, зважаючи на використання правових термінів, про яке йшлося вище, можна припустити, що такі явища, як, наприклад, «купчая», «послушенство», «надання підвод», мали ознаки юридичних конструкцій.

Так, зокрема, вжите словосполучення «послушенство селян» вказувало на суб’єктний склад правовідносин (землевласник та закріплені за землею селяни); права та обов’язки цих суб’єктів (право землевласника вимагати від селян відбування повинностей та обов’язок селян виконувати ці вимоги); обумовлювало державний захист зазначених прав. Однак вживання конструкції «послушенство селян» не означало, що в універсалі не вказувалося окремо на суб’єктний склад правовідносин і зміст прав і обов’язків суб’єктів.

Зазначена недосконалість та слабка розробленість подібних юридичних конструкцій в універсалах не дає можливості чітко їх виділити у текстах документів. Тому, на нашу думку, вживати поняття «юридична техніка» щодо форми викладення універсалів треба з обережністю, пам’ятаючи, що ці документи є відображенням епохи, яка давно минула.

Втім, аналізуючи структуру універсалів, можна помітити певну логічну структуру документів і сталі мовні конструкції, а отже, за аналогією із сучасними теоретичними напрацюваннями, дійти такого висновку: при написанні універсалів використовувалася специфічна техніка побудови й викладення їх змісту; стиль викладення текстів універсалів загалом подібний до сучасного; використання загальної, побутової термінології у текстах офіційних актів зумовлювалося недостатньою увагою тогочасних законодавців до процесу правотворчості та засобів юридичної техніки.

 

 

 

В.О. Бондарук, слухач магістратури навчально-наукового інституту заочного та дистанційного навчання Національної академії внутрішніх справ

 

МОВНА ПОЛІТИКА В ЗАМОЙСЬКІЙ АКАДЕМІЇ (1594–1784 рр.)

 

В історії української культури, освіти і науки, зокрема юридичної, важливе місце посідає Замойська академія, яка поряд з Острозькою академією, була у 1595–1784 рр. першою вищою школою на етнічних українських землях. Завдячуючи «загальнодоступному статусу» та певній «релігійній свободі» в академії навчалися вихідці з українських, білоруських, польських, вірменських земель, представники різних соціальних верств. Тут, зокрема, вчилися знані діячі кінця XVI – поч. XVII ст.: Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Інокентій Гізель, Йосип Кононович-Горбацький. Опікуном академії був відомий українсько-польський гуманіст Симона Симоніда (Шимон Шимонович).

На початку існування академія отримала на підтвердження свого статусу буллу від папи Климента УІІІ. Згідно з цією буллою, в академії було створено три факультети – вільних наук, права і медицини. Уже пізніше, в 1648 р., був створений ще один факультет – теологічний.

Протягом перших п’яти років студенти проходили курс граматики  латинської мови, який в подальшому давав їм змогу ґрунтовно вивчати дисципліни на академічному рівні, що відповідало тогочасним європейським засадам мовної політики в навчальних закладах. Адже у середньовіччі –латина – це насамперед мова освічених верств населення, а посилення інтересу до національної мови та літератури відбувається разом із формуванням елітарної літератури і науки латинською мовою.

Відсутність або недостатня розробленість наявних джерел поки що не дає підстав для висновку  про руську мову як мову навчання в академії. Але вочевидь можна говорити про неї як про мову спілкування у викладацько-студентському середовищі. У цьому контексті заслуговує наувагу висновок Я. Ісаєвича про те, що західноєвропейська концепція гебрейсько-грецько-латинської освіти в Україні трансформувалася в засаду греко-латинсько-слов’янської тримовності.

Водночас, як зазначає П. М. Кралюк, академія цілком свідомо засновувалася на етнічній території України-Русі і була зорієнтована на жителів цього регіону. Так, в академічній друкарні, в якій був не лише латинський шрифт, а й слов’янський. Свою інтенсивну працю друкарня розпочала 1597 р. під керівництвом Марціна Ленського. Час її розквіту друкарні припадав на перші роки існування, коли тут видавалися твори старогрецьких і латинських авторів, філологічні, юридичні та історичні пам’ятки. Володимирський унійний єпископ Йоаким Мороховський видрукував у Замості свої польськомовні праці – переклад з грецької Житія св. Ігнатія, патріарха константинопольського (1723) і Реляцію про вбивство Йосафата Кунцевича (1624). З третього десятиріччя XVII ст. на провідне місце висуваються панегірики, написані професорами й студентами академії. 

Характерними рисами замойського академічного життя були поміркованість в релігійній політиці, відсутність явної релігійної заангажованості у спрямуванні університетських студій та демократизм. Як пише Н. Яковенко, тут поряд з юнаками з «великих» родів, завдяки дешевизні утримання і недалеким відстаням від домівки, навчалися діти ремісників, купців і навіть селян з галицьких, малопольських та волинських теренів. В таких відносно демократичних умовах відбувалося стихійне формування світогляду вихованців з України як людей двох культур – новонабутої «латинської» і традиційної «руської».

Виходячи з наведеного дозволимо припустити, що освітньо-наукові руськомовні елементи  в Замойській академії цілком могли існувати. Загалом же, залучення до української культури латино- і польськомовної спадщини, створеної авторами різної конфесійної належності, але такими, що є або в той чи інший спосіб визнавали себе «русинами», є визнаним і очевидним в науці фактом.

 

 

 

 

 

 

 

Марунич Г.І. студентка юридичного факультету Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка

 

МОЛОДІЖНИЙ СЛЕНГ ЯК МОВНЕ ЯВИЩЕ

 

Лексичний склад нашої, як і будь-якої іншої, мови містить велику кількість сленгових утворень, що відповідають певним соціальним та професійним групам людей. Упродовж часу, коли наша мова перебувала під впливом тоталітарної системи, визнавався єдиний стандарт літературної мови. Єдиного і всеосяжного визначення сленгу немає і дотепер. Неодноразові спроби розмежувати сленг і загальновживану лексику або сленг і нецензурну мову не дали результатів. Дефініції сленгу, які намагаються нашвидкуруч скомпонувати у ході наукових дебатів, часто виявляються помилковими. Таким чином, у різних словниках і посібниках ми можемо зустріти безліч визначень для сленгу, таких як: «нецензурна мова», «мова неписьменних і безпутних людей», «поезія простої людини». В.О. Чеховський називає сленг «мовною грою, що допомагає особистості заявити про себе у власному мікросоціумі та водночас відокремитись разом з ним від решти суспільства».

З погляду лінгвіста, сленг – це стиль мови, що посідає місце, антитетичне занадто формальній, офіційній мові. Сленг перебуває в самому кінці можливих засобів мовного спілкування і включає різні форми мови, за допомогою яких люди можуть ототожнювати себе з певними соціяльними угрупованнями, починаючи з дітей, молодих бізнесменів і хакерів і закінчуючи злочинцями, алкоголіками та наркоманами.

Сленгові новоутворення можуть бути стилістично нейтральні та стилістично знижені. Саме на цих поняттях ґрунтується взаємозв’язок між культурою мовлення та сленговою лексикою. Стилістично нейтральні сленгові новоутворення не засмічують мови, а стилістично знижені вважають явищем негативним. У переважній більшості випадків, коли йдеться про молодіжний сленг, люди звертаються саме до тих лексичних одиниць, які є стилістично зниженими. Якраз через це виникає нерозуміння молодіжної субмови, її заперечення, що одночасно провокує вживання не лише даних лексем, але і перехід на нецензурну лексику.

Класифікувати сленг можна за різними ознаками. Наприклад, за стилістичними ознаками слова сленгу (жаргону), як було зазначено вище, можна поділити на звичайні, тобто нейтральні, та згрубілі (нецензурна лексика). Важливим чинником у творенні сленгових лексем є спорідненість інтересів осіб, які формують різновид цього ненормативного утворення. За цією ознакою лексичні одиниці молодіжного сленгу можна поділити на такі, що вживаються: у середовищі людей, що мають справу з комп’ютерами.

У даному колі найчастіше використовуються жаргонні слова англомовного походження. Це викликано насамперед тим, що англійська є мовою комп’ютерних технологій. У процесі роботи з комп’ютерною технікою деякі слова перейшли до української розмовної лексики. Так, у даній сфері можна почути слова: апгрейд (поліпшення, модернізація комп’ютера), батони (клавіші), масдай (скрайній ступінь невдоволення), сидюк (дисковод та диски CD-ROM), юзер (користувач).

Молодіжний сленг є неоднаковим відповідно до спілкування. Кожне з таких середовищ має свої відмінності і сленг озвучує реалії життя саме у цьому оточенні. Наприклад, у студентському середовищі побутують такі лексичні одиниці: друшляти (прогулювати пари), гуртак, братська могила (гуртожиток), Степанида, Баба Степа, стіпуха (стипендія) тощо. У сленговому мовленні школярів трапляються слова, що відображають шкільні буденні явища та проблеми: хвіст (заборгованість), шпора, шпаргалка (зрозуміло і без пояснення), плавати (погано знати матеріял), йти на шпорах (списувати), врубитись (зрозуміти), засипатись (не скласти іспити).

Отже, як бачимо, сленг – явище дуже поширене і за певними ознаками його можна класифікувати, але на закінчення слід сказати, що часто в суспільній свідомості той чи інший стан мови піддається оцінці, причому звичайно відзначається як раз «погане» стан мови. Така критика викликана, як правило, надто швидкими змінами в мові і що виникають у зв'язку з цим розривом між дискурсами різних поколінь. У подібній ситуації ми зараз і знаходимося.