Sunflower Sutra BY ALLEN GINSBERG

Оновлено: 01.12.2021

 

Текстом для перекладу послугував поетичний текст Sunflower Sutra Алена Гінзберерга культового американського поета-постмодерніста, одного з основоположників рухів бітників, якого називали “Волтом Вітменом ХХ століття”.

А. Гінзберг у своїх поетичних творах застосував принцип перерахування (“каталогу”), за допомогою якого намагався зафіксувати невловимі передчуття, відчуття та емоції. Поет вважав, що відкрив новий метод у поезії: все, що спадає на думку, потрібно записати групами по кілька слів і довільно розміщувати на сторінці блоками по два-три рядки. Поема “Sunflower Sutra” нами обрана невипадково, це своєрідний гімн людині, яка наважилася піднятися над низькістю індивідуальної цивілізації, це зображення духовного воскресіння у променях сонця, що сідає за горизонтом:


Sunflower Sutra

BY ALLEN GINSBERG

I walked on the banks of the tincan banana dock and sat down under the huge shade of a Southern Pacific locomotive to look at the sunset over the box house hills and cry.

Jack Kerouac sat beside me on a busted rusty iron pole, companion, we thought the same thoughts of the soul, bleak and blue and sad-eyed, surrounded by the gnarled steel roots of trees of machinery.

The oily water on the river mirrored the red sky, sun sank on top of final Frisco peaks, no fish in that stream, no hermit in those mounts, just ourselves rheumy-eyed and hung-over like old bums on the riverbank, tired and wily.

Look at the Sunflower, he said, there was a dead gray shadow against the sky, big as a man, sitting dry on top of a pile of ancient sawdust—

—I rushed up enchanted—it was my first sunflower, memories of Blake—my visions—Harlem and Hells of the Eastern rivers, bridges clanking Joes Greasy Sandwiches, dead baby carriages, black treadless tires forgotten and unretreaded, the poem of the riverbank, condoms & pots, steel knives, nothing stainless, only the dank muck and the razor-sharp artifacts passing into the past—and the gray Sunflower poised against the sunset, crackly bleak and dusty with the smut and smog and smoke of olden locomotives in its eye— corolla of bleary spikes pushed down and broken like a battered crown, seeds fallen out of its face, soon-to-be-toothless mouth of sunny air, sunrays obliterated on its hairy head like a dried wire spiderweb, leaves stuck out like arms out of the stem, gestures from the sawdust root, broke pieces of plaster fallen out of the black twigs, a dead fly in its ear, Unholy battered old thing you were, my sunflower O my soul, I loved you then!

The grime was no man’s grime but death and human locomotives, all that dress of dust, that veil of darkened railroad skin, that smog of cheek, that eyelid of black mis’ry, that sooty hand or phallus or protuberance of artificial worse-than-dirt—industrial—modern—all that civilization spotting your crazy golden crown—and those blear thoughts of death and dusty loveless eyes and ends and withered roots below, in the home-pile of sand and sawdust, rubber dollar bills, skin of machinery, the guts and innards of the weeping coughing car, the empty lonely tincans with their rusty tongues alack, what more could I name, the smoked ashes of some cock cigar, the cunts of wheelbarrows and the milky breasts of cars, wornout asses out of chairs & sphincters of dynamos—all these entangled in your mummied roots—and you there standing before me in the sunset, all your glory in your form!

A perfect beauty of a sunflower! a perfect excellent lovely sunflower existence! a sweet natural eye to the new hip moon, woke up alive and excited grasping in the sunset shadow sunrise golden monthly breeze!

How many flies buzzed round you innocent of your grime, while you cursed the heavens of the railroad and your flower soul?

Poor dead flower? when did you forget you were a flower? when did you look at your skin and decide you were an impotent dirty old locomotive? the ghost of a locomotive? the specter and shade of a once powerful mad American locomotive?

You were never no locomotive, Sunflower, you were a sunflower!   

And you Locomotive, you are a locomotive, forget me not!

So I grabbed up the skeleton thick sunflower and stuck it at my side like a scepter, and deliver my sermon to my soul, and Jack’s soul too, and anyone who’ll listen,

—We’re not our skin of grime, we’re not dread bleak dusty imageless locomotives, we’re golden sunflowers inside, blessed by our own seed & hairy naked accomplishment-bodies growing into mad black formal sunflowers in the sunset, spied on by our own eyes under the shadow of the mad locomotive riverbank sunset Frisco hilly tincan evening sitdown vision.


Berkeley, 1955

Allen Ginsberg, “Sunflower Sutra” from Collected Poems, 1947-1980. Copyright © 1984 by Allen Ginsberg. Used with the permission of HarperCollins Publishers.

Source: Selected Poems 1947-1995 (2001)

 

СУТРА СОНЯШНИКА

Аллен Гінзберг

 

Я йшов бляшаними берегами бананових доків і всівся у тіняві локомотива південної тихоокеанської, удивлятися призахідне сонце над кабаком на холмі і ридати.

Джек Керуак сидів поруч на зламаній іржавій трубі, друг, і ми  разом, похмурі та безрадісні, міркували про душі, оточені вузлуватим корінням машин.

Масна ріка віддзеркалювала багряне небо, сонце сідало на піки Фріско, ці води не бачили риби, як гори – відлюдника, лиш ми самі сиділи із засльозеними очима та похміллям, як старі волоцюги на березі, втомлені та підступні.

- Глянь на Соняшник, – сказав мені Джек, - змертвіла сіра тінь на небесному тлі, велика, наче людина, височіла на купі древньої тирси – я схопився, зачарований – це був мій перший соняшник, спогади про Блейка – видіння – Гарлем та Пекла Іст-рівер, перелітні обгортки сендвічів Грісі Джо, бездушні дитячі візки, забуті та стерті шини, поезія ріки, кондоми та горшки, стальні, але ржавіючі ножі — і лиш цей липучий бруд і леза гострих артифактів відходять у минуле: сірий Соняшник проти західного сонця, потрісканий, гнітючий і запилюжений, в очах якого тільки сажа, і смог, і дим віджитих локомотивів; змарнілий вінець зблідлих шипів ламається, як пошарпана корона, лице втрачає насіння, спекотне повітря шепоче в скоро беззубий рот, промені сонця, стираються об волохату павутину чорних дротів, настовбурчене листя наче руки стримить із стебла, жести коріння в тирсі, опале вапно із гілок, мертва муха у його вусі.

Грішна, побита річ, мій Соняшнику, моя душе, як я тоді тебе любив!

Увесь у кіпоті, та не від людини, але смерті та людяних локомотивів, твоє убрання з пилу, вуаль потемнілої залізничної шкіри, смог на твоїх щоках, чорні злидні повіки та чорна, мов сажа, рука, або фалос, або штучна пухлина, гірша за бруд – індустріальної – новітньої – всієї цивілізації, що знеславлює твій божевільний золотий вінець –   і ті затьмарені смертю думки і тлінні очі, що не бачили кохання, закінчення, і всохлі корені знизу, у звалі тирси та піску, що вже як дім, долари в гумі, шкіра машин, потрух сухотного автомобіля, пусті та самотні бляшанки, зітхаючі заржавілими язиками, що ще мені назвати, закопчений порох членоподібних сигар, піхви тачок та кормлячі груди автівок, виснажені сідниці крісел і сфінктери генераторів – все це довіку вплетене в твоє коріння – і ось переді мною ти постав, у величі своїй, в промінні західного сонця!

Неперевершена краса соняшника! Його дивовижно бездоганна сутність буття!

Солодкий взір до молодого хіпового місяця, прокинувся живий ти, збуджений, шукати в сяйві обрію медових світанків марево!

Скільки мух дзвеніло навколо тебе, цнотливого в болоті, доки ти кляв залізничний рай та свою заквітчану душу?

Нещасна мертва квітка? Коли ти встиг забути, що був квіткою? Коли поглянувши на власну шкіру вирішив, що є імпотентним старим локомотивом? Привидом локомотива? Марою та тінню колись могутнього несамовитого американського локомотива? 

Ти ніколи не був локомотивом, Соняшнику, ти був соняшником!

А ти, Локомотиве, ти і є Локомотивом, пам’ятай це!

І от, схопивши міцний скелет Соняшнику, я впотужнив йогу поруч, наче скіпетр і проповідував для власної душі, та Джекової, а також всіх, хто ладен слухати,

– Ми не бруд на нашій шкірі, не огидні понурі локомотиви, ми золотаві соняшники, блаженні з власним насінням та волохатими, голими тілами, що на тлі помираючого сонця обертаються на шалені тіні соняшників, під власними пильними та натхненими поглядами у сутінковому мареві, що полонило божевільний локомотив, берег річки, призахідне сонце, бляшанки та піки Фріско.

 

Переклад: Кисіль Юлії 102 M

 

Ален Гінзберг - Сутра Соняшника

Переклад Зими Єлизавети

Я блукав берегом брудного звалища, і вмостився у тіні масивного паровоза «Південний Пасифік» помилуватися заходом сонця над пагорбами та проронити сльозу.

Джек Керуак сидів поруч зі мною на іржавій кривій балці, подружившись, ми однаково розмірковували про свої журливі й мерхлі душі, скручені залізними вузлами механізмів.

Маслянисті води річки відбивали багряне небо, промені сонця падали на ледь помітні вершини Фріско, ні риби у цьому потоці, ні відлюдника у цих горах, лише ми усупереч здоровому глузду, пройдисвіти на березі, виснажені хитрюги.

Поглянь на Соняшник, сказав він, коли велетенська, немов людина у купі старої тирси, бездиханна сіра тінь затулила небо – я розгублено спохватився: це був перший соняшник, пам'ять про Блейк –мої мрії– Гарлем і Пекло Східних рік, чутно бренькіт мостів Джоза Гризі Сендвічез, уламки дитячих візочків, голі, покручені, неграбні чорні шини, картина на березі ріки, кондоми та горщики, сталеві ножі, цілковита гнилизна, навкруги морок і залежані пережитки минулого –і сіріє Соняшник на тлі заходу сонця, пошматований, обгорілий і закушпелений від смогоум та смороду колишніх локомотивів – вінець бляклих пелюсток, зіжмаканих і обдертих, як стара корона, з обрушеним насіннячком, майже беззубий, що млин без жорен, ледь помітні промені на його макітрі, схожі на дряхлу павутину, - листя як руки стирчить зі стебла, тремтіння стертого коріння, навал обламаних сухих гілок, дохла муха у вусі.

Безглуздою старою руїною ти був, мій соняшнику, О моя душенько, як любив я тебе тоді!

Сажа на тобі не від людини, вона від смерті та людських локомотивів,

Все це порохняве, пилясте вбрання, ця шкіра, вкрита курявою, ці закушпелені щоки, ця повіка чорного нещастя, ця порохнява рука чи коряжина чи корчяк гірше за бруд — промислової — сучасної — усієї цієї цивілізації, яка гидить і споганює твою очманілу золоту корону - і ці похмурі думки про смерть, запорошені пустельні очі й зморщене, пересохле коріння, у ріднесенькій купі піску й тирси, доларові купюри, коробки з під техніки, деталі нікчемних, хворих машини, порожні використані бляшанки і їхні іржаві язики, що ще я міг назвати, чадний попіл якоїсь тліючої сигари, бампери і капоти тачок, затерті людськими задами крісла і кільцеві м'язи динамо-машини — все це заплутано у твоєму змертвілому корінні — а ти стоїш переді мною на тлі заходу сонця, уся твоя велич і краса у твоїй подобі!

Його величність соняшник! Хай живе твій вічний образ! Яскрава піщинка, що впадає в очі, тяжіє до небес, він прокинувся жвавим, збуджено тріпоче східний  вітерець його золоті вії!  

Протягом тяжкого життя осідали тебе мухи, які без перестану змушували  замикатися в собі, усамітнюватися, не бачити той ганебний бруд, що бентежить квіткову душу.

 Пам'ятай, ти квітка! Коли сталося так, що ти назвав себе безсилим і брудним старим локомотивом, непомітною тінню колись всемогутнього стрімкого американського потягу?

Ти ніколи не був старим паравозом, Соняшнику, ти був квіткою!

А ти був Локомотивом, і ним залишишся навіки, не забувай мене!

Тож я схопив огрядний скелет соняшника і пригорнув до себе, як скіпетр, проповідайте ці слова моїй душі, і душі Джека також, і кожному, хто чує,

—Ми не брудні тіла, ми не боїмося закушпелених миршавих паровозів, ми — жовтогарячі соняшники всередині, обдаровані нашим власним насінням і волохатими, голими витонченими тілами, що на заході сонця перетворюються у несамовиті чорні соняшники, за якими стежать наші очі під покровом вечірньої мрії, що торкнулась шаленого паровозу, берегу річки,  заходу сонця, бляшанок, пагорбів і Фріско.

Новий Модуль Документ

Оновлено: 12.11.2021