Журналістика — це відповідальність: розмова з випускницею ХДУ про професію, війну і шлях до себе

21 листопада 2025 р.

Це інтерв’ю — історія Марини Азізової, випускниці Херсонського державного університету, яка пройшла шлях від студентських аудиторій до справжньої журналістики — тієї, що вимагає витримки, принципів і готовності тримати слово навіть у найскладніші моменти. Марина відверто розповідає, як ХДУ став для неї стартом, які навички довелося здобувати вже в професійному середовищі та чому журналістика — це передусім характер. Її досвід — зрозумілий і чесний орієнтир для тих, хто сьогодні обирає власний шлях і замислюється над тим, якою є професія журналіста насправді.

1.Як почалася ваша історія з журналістикою? Що стало тим моментом, коли Ви зрозуміли, що це «Ваше»?

Щодо моменту, коли я зрозуміла, що це «моє»… Його не було. Я свідомо обрала цю професію, відповідально ставилася до теоретичної та практичної частин її опанування, з ентузіазмом бралася за різні проєкти, завжди викладалася наповну, працювала понаднормово, бачила перед собою лише результат, а шлях до нього прокладала сумлінною працею. Я й досі вважаю саме це запорукою успіху у будь-якій справі (але це вже інша історія, що саме вважати успіхом). Тож, напевно, такий мій підхід і був ознакою того, що я — на «своєму» місці.

2. Яким вам запам’ятався період навчання? Які люди чи події в ХДУ найбільше вплинули на Вас у професійному та особистому сенсі?

Григорій Сковорода писав: «Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти». Мені такий принцип імпонує, я з ним іду по життю.

Мої студентські роки — це про постійний рух. Я успішно поєднувала навчання з роботою (і не одною), відвідувала безліч заходів, тренінгів, спілкувалася з різними людьми — цікавими й не дуже — і не проґавила жодної можливості. Це був неоціненний досвід.

Робота з ректором університету Олександром Володимировичем Співаковським — це окремий кейс для мене, за який я йому вдячна.

Та всі ці речі мають позитивне забарвлення лише з одного боку. Мій перфекціонізм і бажання жити у пришвидшеному темпі мали негативні наслідки для здоровʼя. Я мала б бути уважнішою до себе. Тому вкрай важливо слухати свій організм і не дозволяти йому виснажуватися. Це один із найцінніших висновків, які я зробила.

Я переконана, що всі люди, яких ми зустрічаємо, і всі події, які переживаємо, так чи інакше впливають на нас. Викладачі, одногрупники, колеги, друзі й недруги в університеті формували в мені нові риси, допомагали розкрити потенціал та відчути власні сили. Навіть перешкоди — а їх було і є немало — я сприймаю як досвід і можливості: для саморефлексії,  самовдосконалення, важливих висновків або просто для руху вперед.

3. Пам’ятаєте свій перший реальний журналістський досвід? Що він вам дав і чому навчив?

Не знаю, що можна вважати реальним — коли тобі заплатили, коли тебе похвалили, надрукували чи коли ти просто виконав роботу і відчув результат? Кожен досвід для мене має цінність, бо після нього я вже не така, як до нього.

Пригадую випадок на початку другого курсу. Мій куратор, мудрий чоловік, талановитий поет Василь Степанович Загороднюк, побачивши в мені потенціал, запропонував написати рецензію на збірку Миколи Чернявського з нагоди його 150-річчя. З цією рецензією він відправив мене до головного редактора газети «Новий день» Анатолія Жупини. Моєю метою була публікація. Я пішла до редакції після пар сама, хвилюючись і шукаючи правильні слова. Такий досвід був у мене вперше. Але сміливості додавало усвідомлення того, що Василь Степанович довірив цю роботу саме мені. Отже, боятися не варто.

Все в цій історії було для мене новим — крім процесу написання тексту.

Коли рецензія вийшла друком, я щиро раділа. Той випуск газети досі зі мною — як нагадування про перші кроки, які з часом перетворюються на впевнену ходу.

4. Як ви можете описати роботу в ТСН як медіа? Що для вас означає бути частиною такого формату?

Робота на сайті ТСН спершу була для мене рятівним колом після вимушеної паузи в роботі через російську окупацію. Коли я приїхала до Києва, не відчувала у собі жодних сил і не мала орієнтирів. Відгукнувшись на вакансію, я не очікувала, що мені зателефонують — навіть встигла вже й забути про це. Але зрештою пропрацювала на сайті майже півтора року. Це був мій перший досвід не в регіональному медіа.

Єдине, що можу однозначно сказати про ТСН: робота там зробила мене сильнішою. Вона показала, що я можу значно більше, ніж уявляю, навчила казати «ні» і прагнути кращого. Саме тому я й звільнилася. На той момент я вже працювала на фрилансі (і працюю досі) журналісткою для сайту Finance.ua, спеціалізуючись на персональних фінансах, макроекономіці та туристичній галузі. Працювала і в інших медіа, допоки не вирішила спробувати свої сили в копірайтингу — так склалась історія з київським рестораном.

Паралельно я випадково побачила вакансію прессекретаря Нової пошти і відправила резюме. В швидкому темпі я очолила цю посаду і так само швидко я вирішила її залишити. Як модно казати, в мене абсолютно не стався match. І я легко сказала про своє звільнення. Однак отриманий досвід я безмежно ціную. Це було про мільйон нових викликів, величезну кількість людей, кризових ситуацій, текстів і навіть певні результати.

Та, говорячи про досвід, не можу оминути ще одну історію. Під час навчання я почала роботу на сайті «Український південь» і виконувала там різні функції. Але на момент початку повномасштабного вторгнення я фактично повністю сама наповнювала новинну стрічку. Це був досвід, про який точно не могли б розповісти в університеті. Глобальний шок від того, що відбувалося, підживлювався безперервним написанням і публікацією новин, від яких кров стигне у жилах. Я продовжувала роботу до того моменту, допоки ворог не зайшов у мій населений пункт і допоки не зникло світло і звʼязок. Це було небезпечно, виснажливо морально і фізично. Але я отримувала повідомлення від людей, які дякували за нашу роботу. І тоді я розуміла, що це важливо. Дійсно важливо.

5. Які особисті принципи допомагають вам у журналістиці й у житті загалом?

Хочу зазначити, що нечасто зустрічаю у своєму професійному та особистому житті людей, які взагалі мають принципи. Тому їхня наявність — це вже добре.

Я виробила у собі особисті орієнтири про те, що таке добро і зло, тому вмію ці речі розпізнавати. Ідеал один — добра і справедливості, чесності і любові. Так Василь Стус писав і жив. Так і я намагаюсь жити.

6. З якими викликами доводилося стикатися, і що допомогло їх пройти?

Людський фактор — це основний виклик. Коли ти працюєш з людьми і коли результат твоєї роботи залежить не лише від тебе, такі якості, як відповідальність, пунктуальність, чесність, принциповість, є визначальними.

У нас не прийнято говорити про невігластво, невихованість, примітивізм, суб'єктивізм у роботі та відносини з колегами. Адже вважається, якщо людина очолює ту чи ту посаду, вона за замовчуванням таких якостей не може мати. Однак якщо ці речі присутні на роботі, то ця робота не для мене. Тож це виклик, який приймати не варто.

7. Як ви відчуваєте, що саме університет дав вам для професії? Що з досвіду навчання стало найціннішим?

Найцінніше те, що це були роки, не витрачені даремно. Вони були наповненими — знаннями, людьми, подіями, задачами, пошуком відповідей на питання, роботою в команді. Сукупність усіх життєвих перепитій привели мене до філософії раціонального егоїзму, яку обстоювала Айн Ренд. Все, що траплялося, завжди мало один важливий підсумок — я не командний гравець. Але це вже окрема історія. 

8. Яку одну пораду ви б дали студентам, які хочуть працювати в медіа?

Виробіть власні принципи. Я мрію, щоб український медіапростір наповнили компетентні та фахові люди, які розуміють всю важливість та відповідальність своєї роботи.

9. Над чим вам хочеться працювати далі? Чи є мрії та цілі, про які ви можете розповісти?

Те, чого я хочу, і те, що я можу, не завжди співпадає. Зараз я віддаюсь тому, що піднімає мені настрій — веду свій кулінарний блог та пишу рецензії на фільми і книги. Просто тому, що мені це реально подобається і тому, що в цих справах я покладаюсь виключно на себе. Такий-от підсумок роботи в медіа.

10. Як війна змінила ваш внутрішній світ? Чи був момент, коли ви по-іншому відчули себе, свою професію, людей поруч?

Війна змінила абсолютно все, тут і сказати нíчого. Я просто навчилась бачити у пітьмі.  

Автори: Ольга Гоша, Валерія Костик, студенти 4 курсу ХДУ. Фото з особистого архіву Марини Азізової

 

Херсонський державний університет