“Головне місце - там, де ти потрібен”: історія викладачки Юлії Юріної

Вона повернулася туди, де болить, але де дійсно вона потрібна. Юлія Юріна - викладачка, волонтерка та громадська діячка - говорить про рішення бути в Херсоні, роботу з дітьми у прифронтовому місті та важливість освіти в умовах війни.

Викладачі - люди, завдяки яким будь-який студент має змогу наповнюватися знаннями. Вони є опорою кожного навчального закладу. Та чи багато ми знаємо про них і про те, якими важливими справами вони живуть поза аудиторіями?

Саме таким прикладом є кандидатка філологічних наук, доцент кафедри журналістики, керівниця відділу по роботі з обдарованою молоддю ХДУ - Юріна Юлія Миколаївна.

Поспілкувавшись із Юлією Миколаївною, ми говорили про її професійну діяльність, громадські ініціативи та особисті рішення.

Ви повернулися після трьох років життя у Польщі назад до Херсону й писали про те,  що це було одним з найважчих рішень. Що стало поштовхом, після якого ви зрозуміли, що: “маєте бути вдома, навіть якщо там болить?”

Повернення додому після трьох років у Польщі було справді одним з найскладніших рішень. Там було безпечніше, зрозуміліше, стабільніше. Але в якийсь момент, я відчула страшенну самотність і вирішила, що не можу залишатися осторонь, коли мої друзі займаються добрими справами для інших. Захотілося бути корисною саме тут, поруч зі своїми людьми. Мені з моєю непосидючістю, головне місце - не де комфортно, а де ти потрібен. Навіть, якщо там болить.

Ваша робота в ГО "Центр змін “Поступ”. Який проєкт за останній рік, став для вас найбільш значущим?

Мені запропонували обійняти посаду проєктної менеджерки в проєкті “Active Kids” - це певний виклик і шалена відповідальність, яка пов'язана з відновленням освітніх та безпечних просторів для дітей і молоді. Коли бачиш, як у прифронтовому місті знову з’являється місце для навчання, творчості, спілкування - розумієш, що це маленький, але дуже важливий крок до нормального життя. Саме такі ініціативи дають людям відчуття, що майбутнє все ж є.

Ви спілкувалися з журналістами інших країн. Що найважливіше ви намагаєтеся донести іноземцям, коли вони запитують про життя в Херсоні?

Я завжди намагаюся пояснити, що Херсон - це не лише новини про обстріли. Тут живуть люди, які продовжують працювати, навчати дітей, створювати культурні й освітні проєкти. Нам важливо, щоб світ бачив не тільки трагедію, а й силу, стійкість і гідність людей, які залишаються й будують життя навіть у таких умовах.

Дуже часто ви пишете про простір. Яке значення ви вкладаєте в це слово? Що воно значить для вас?

Для мене простір - це не просто приміщення. Це середовище, де люди можуть почуватися у безпеці, спілкуватися, розвиватися, відновлюватися. Простір - це про довіру, підтримку і можливість бути собою. У нинішніх умовах такі місця стають особливо цінними.

11 листопада 2025 року до вашої організації завітав президент України - Володимир Зеленський. Що в той момент відчували?

Це був дуже хвилюючий момент, ніч не спала, бо ще й відчувала тривогу за безпеку. Насамперед - відчуття, що наш проєкт і робота нашої команди важлива і помітна. Було багато емоцій, але найбільше - відповідальності: розуміння, що ми робимо щось справді потрібне для людей і міста.

Про “Зимову школу 2026”: ви назвали участь у ній “особливою відповідальністю”. Як ви вважаєте, наразі яка роль викладача в Україні?

Сьогодні викладач - це не лише той, хто передає знання. Це людина, яка підтримує, допомагає молоді не втратити віру в себе і своє майбутнє. Для нас з вами - це особливо відчутно, бо навчаємося дистанційно і розпорошені по всьому світові. Це і є моїм принципом в освітній діяльності.

Що вам дає сили та що надихає зараз? Яким би було ваше послання для майбутніх поколінь херсонців?

Сили дають люди поруч - сім'я, друзі, колеги, студенти, діти, які продовжують мріяти й працювати попри все. Надихає те, що навіть у складних умовах народжуються нові ідеї, проєкти, ініціативи. А для майбутніх поколінь: бережіть своє місто, пам’ятайте його історію й будуйте таке майбутнє, у якому хочеться залишатися й куди хочеться повертатися.

Дякую за розмову Юлії Миколаївні, за щире й важливе інтерв'ю. Воно ще раз доводить: викладачі - це не лише про професію, а про поклик служити людям і своєму місту.

Автор -  Шарапов Микита, 08-261 Журналістика, ІІ курс