Марія Пентилюк — стихія краси слова, мудрості та незламності
До Дня жінок та дівчат у науці розповідаємо про одну з видатних науковиць Херсонського державного університету - докторку педагогічних наук, професорку Марію Пентелюк.
Марія Іванівна Пентилюк народилася 6 квітня 1936 року (хоча в офіційних документах зафіксована інша дата – 7 липня) у буковинському селі Чорногузи на Вижниччині. Це край, де Черемош шумить стрімкими водами, а гірський вітер, здається, виховує характер змалку. І, мабуть, саме ця стихія – сильна й невгамовна – стала ґрунтом для формування її особистості.
Батьки Марії Іванівни були простими трудівниками. Мати, Параска Олексіївна Фочук, працювала санітаркою, знала безліч народних історій і славилася в селі умінням вишивати – тонко добирати кольори, викладати візерунок стібок до стібка. Батько, Іван Петрович Фочук, був робітником лісопилки й дбайливим господарем. Саме вони заклали в доньці головне – повагу до праці, людяність і внутрішню гідність. І якщо сьогодні говорять про інтелігентність Марії Іванівни, то її витоки – саме тут, у батьківській хаті.
Любов до знань проявилася рано: до школи пані Марія пішла швидше за однолітків – так її тягнуло до книжки. Навчалася у Вижницькій середній школі №1 імені Юрія Федьковича, яку закінчила у 1953 році. Її й досі згадують як здібну, наполегливу ученицю. І це не дивує: коли дитина зростає серед праці й слова, вона рано вчиться відповідальності. Наступним кроком став Чернівецький державний університет, саме тут визначився не лише професійний, а й особистий шлях – Марія зустріла Івана Іларіоновича Пентилюка, свого майбутнього чоловіка й надійну опору на все життя. Після завершення навчання молода сім’я у 1958 році почала працювати на Чернівеччині: вона – вчителькою, він – лікарем. Того ж року в них народився син Сергій, який згодом продовжив наукову традицію родини. Уже тоді було очевидно: педагогіка для Марії Іванівни це не просто професія, а покликання.
У 1963 році родина переїхала до Херсона. Тут Марія Іванівна працює у школі №20, де починається новий етап професійного зростання. Її талант і працелюбність помічають і в 1965 року вона почала викладати у Херсонському державному педагогічному інституті, водночас не полишаючи школу. Саме у цей час пише перші наукові праці – це вимагало колосальної самодисципліни, але, як показав час, саме така подвійна практика й сформувала її як науковця. З 1969 року Марія Іванівна працює старшим викладачем, навчається в аспірантурі, а вже у 1972 році захищає кандидатську дисертацію. В 1990 році стає першою жінкою-професором Херсонського педагогічного інституту.
У 1996 році захищає докторську дисертацію, остаточно утвердившись як одина із провідних науковиць у галузі лінгвістики та лінгводидактики. Двічі (1974-1984 та 1994-2002) – очолює кафедру української мови, повторне обрання на посаду завідувачки кафедри свідчить про довіру колег і визнання її лідерства.
Важливо, що за всіма науковими здобутками завжди стояла жінка- дружина, мама, бабуся. Поруч був чоловік, син, згодом онуки, і як зізнаються її близькі, вона ніколи не вимагала подяки – просто робила своє, керуючись життєвим принципом: творити добро й сіяти любов.
Окремої уваги заслуговує її внесок у розвиток української мови в південно-східному регіоні України. Вона ініціювала створення міжкафедральної наукової лабораторії, організовувала всеукраїнські конференції, згуртовувала філологічну спільноту. Її діяльність – це не кабінетна наука, а жива робота в освітньому середовищі. Марія Іванівна підготувала сотні майбутніх учителів і викладачів, керувала дипломними й магістерськими роботами, очолювала спеціалізовану вчену раду із захисту кандидатських і докторських дисертацій. За час її головування захистилися близько півсотні аспірантів та докторантів. Для багатьох із них вона стала не просто науковим керівником, а наставником – вимогливим, але справедливим.
Науковий доробок Марії Іванівни налічує близько 500 праць – підручники, посібники, програми та статті. Проте за сухою цифрою стоїть роками вибудувана система поглядів на мовну освіту. Її дослідження у сфері шкільної та університетської лінгводидактики й лінгвостилістики стали орієнтиром для багатьох освітян. Вона активно виступала з лекціями, понад 15 років вела телепередачу «Рідне слово», популяризувала культуру мовлення, працювала з молоддю та держслужбовцями. Її позиція завжди була чіткою: українська мова – це не лише предмет навчання, а основа державності й національної гідності.
Озираючись на її шлях, розумієш: це історія не просто професора, а людини, яка дала Україні не лише наукові праці, а й школу думки, покоління учнів, котрі продовжують її справу.
Авторка: Анастасія Сімчук – студентка ІІ курсу спеціальності Журналістика