Двадцять років служіння слову: як “Вісник Таврійської фундації” зберігає й примножує українську культуру
Розмова з доцентом кафедри української і слов’янської філології та журналістики Херсонського державного університету Іваном Васильовичем Немченком про місію та сучасне значення «Вісника Таврійської фундації»
Двадцять років — термін, який для науково-літературного проєкту часто визначає не просто часову тривалість, а культурну сталість, внутрішню місію та незламність. Саме таким постає «Вісник Таврійської фундації», який у 2025 році відзначив свій ювілей двадцятим випуском. Видання, що народилося на перетині Херсона та Канади, українського материка й діаспори, було започатковане як спроба повернути українцям забуті імена, відновити історію нашого зарубіжжя і показати світові, що українська культура — це материк, який не зник навіть тоді, коли його намагалися стерти.
Фото: із 20-го випуску «Вісника Таврійської фундації»
Цей Вісник — не просто збірник статей і поезій. Це літопис культурного життя нашого регіону та українців світу. Це простір, де поруч звучать голоси українських письменників з Херсонщини, діячів діаспори з Канади, США й Європи, молодих авторів, студентів, учителів та знаних науковців. У ювілейному номері — статті про творчість Ірен Роздобудько, Ярослава Ткачівського, Марини Гримич; аналітика української літератури воєнного часу; краєзнавчі матеріали про діячів Херсонщини; унікальні переклади «Саду божественних пісень» Григорія Сковороди гагаузькою мовою; добірки поезій з України та діаспори; рецензії; меморіальні тексти до Року Миколи Братана. Це багатошарове видання, у якому наука, література, краєзнавство та переклад існують у живому, природному діалозі.
Іван Васильович Немченко, головний редактор «Вісника Таврійської фундації», фото з сайту unalib.ks.ua
За цим виданням стоїть людина, без якої Вісник не мав би свого сьогоднішнього вигляду. Іван Васильович Немченко, головний редактор і упорядник усіх двадцяти випусків, фактично став хранителем цього проєкту: збирав матеріали, формував концепцію та підтримував роботу видання навіть у найскладніші часи. У розмові з нами він пригадує, що ідея Вісника народилася завдяки Ярові Славутичу — канадському меценатові й уродженцю Херсонщини, який прагнув повернути українцям забуті голоси діаспори. Саме з цього почалася історія видання, яка згодом вийшла далеко за межі однієї теми й перетворилася на важливий культурологічний проєкт.
Ми попросили Івана Васильовича розповісти про початки видання, його головні здобутки, а також про те, що надихає його продовжувати роботу над «Вісником» і сьогодні. Його відповіді органічно відображають шлях видання від першої ідеї до ювілейного двадцятого випуску, а також філософію, яка лежить в основі всіх випусків — єдність України та діаспори, підтримка молодих авторів і незламна віра у значення української культури.
Як виникла ідея створення «Вісника Таврійської фундації» і яким ви бачили його на початку?
Ідея створення «Вісника Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори)» належить незабутньому Ярові Славутичу (1918-2011) – письменникові, науковцю, меценатові з Канади. Як уродженець Херсонської губернії він з особливою теплотою ставився до нашого регіону, багаторазово бував тут у часи незалежності. Саме завдяки Фондові Яра Славутича (Канада) на початку 2000-х років у Херсоні, Запоріжжі, Дніпрі, Кропивницькому були засновані осередки вивчення української діаспори, метою яких стала популяризація здобутків діячів культури українського зарубіжжя. Адже в радянські часи цей велетенський материк був під забороною, діаспорні автори оголошувалися зрадниками й ворогами народу, а їхні твори – примітивними та нікчемними. Тож рівно два десятиліття тому – в 2005 році – в Херсоні народилося літературно-наукове видання під назвою «Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори)» як спільне дітище цієї організації та міжкафедральної наукової лабораторії «Українська література в англомовному світі» при Херсонському державному університеті. Спочатку ми його бачили як журнал, що мав би виходити якщо й не 12, то хоча б 6 разів на рік. Але фінансових потуг вистачало на річник. Відтак за 20 років видали 20 випусків із науковими й літературно-мистецькими матеріалами з життя діаспори, а також Причорномор’я, оскільки наші читачі не раз висловлювали побажання, щоб «Вісник Таврійської фундації» не обмежувався тематикою українського зарубіжжя, а й відповідав своїй назві, інформував про культурне життя й нашого регіону.
Що для вас означає вихід ювілейного, 20-го випуску?
Поява 20-го числа «Вісника Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори)» засвідчує, що за два десятиліття ми проробили чималу роботу і наше видання успішно виконувало й продовжує виконувати покладені на нього функції. Не зважаючи на складність обставин, ми рухаємося далі.
Які найбільші виклики ви пережили за ці двадцять років роботи над виданням?
Звісно ж, найбільший виклик – це російсько-українська війна, що триває. Наша Таврійська фундація, яка очолювалася до 2018 року херсонським письменником Миколою Василенком, а надалі журналісткою Любов'ю Гаражій, не раз брала участь у різних патріотичних акціях, перерахуванні коштів на підтримку ЗСУ та інших заходах і справах. Тож тема війни є наскрізною й у випусках «Вісника Таврійської фундації». Така наша позиція. В часи війни і гармати, і музи не мовчать.
Що особисто для вас є найбільшою радістю або натхненням у роботі над Вісником?
Надихає те, що наше видання потрібне. Про це свідчать материкові й зарубіжні відгуки. Особливу радість відчуваємо, коли на сторінках Вісника друкуються студенти й школярі, адже молодь – це майбутнє України. Протягом багатьох років редколегія Вісника разом із Таврійською фундацією заохочувала студентсво до досліджень у царині культури української діаспори, щороку оголошувався конкурс на отримання трьох стипендій від Фонду Яра Славутича за кращі публікації про здобутки українського зарубіжжя.
Як вам вдається поєднувати матеріали авторів з України та діаспори?
Україна та діаспора – це єдине ціле. Це український світ у планетарному масштабі. У різних числах Вісника ми лише компонуємо цю мозаїку імен, творів, талантів... Це наше велике багатство. Твори Євгена Маланюка й Олега Ольжича чи Валерія Бойченка й Миколи Братана, Наталки Лівицької-Холодної й Олени Теліги чи Валентини Наумич і Світлани Параскевич, Уласа Самчука й Івана Багряного чи Миколи Василенка й Анатолія Бахути... Хай це зірки різної величини, але з одного українського неба. І вони всі нам дорогі.
Яка публікація або рубрика цього випуску особисто вам найближча?
Мені як головному редакторові близькі всі рубрики нашого видання. Чи «Літературознавство», чи «Перекладацьке перевесло», чи «Краєзнавство», чи «Поетична галерея»... Це як окремі фібри душі.
Яким ви бачите майбутнє Вісника в найближчі роки?
Оскільки в останніх випусках наш Вісник набув статусу міжнародного збірника, то очікуємо від нього більшого мовного розмаїття. Скажімо, в 20-му випуску вміщено матеріали українською, гагаузькою та англійською мовами. Можливо, у наступному числі будуть матеріали кримсько-татарською, німецькою, польською... Наприклад, у рубриці «Перекладацьке перевесло». Поживем – побачимо. Як згине московська орда, а з нею і наша біда, то й майбутнє буде світлішим.
Ювілейний двадцятий випуск «Вісника Таврійської фундації» — це не просто важлива культурна подія, а й гордість Херсонського державного університету. Саме тут зародився проєкт, який поєднав науку, літературу та культурологію, створивши унікальну платформу для дослідження української діаспори та підтримки молодих авторів.
Роль головного редактора Івана Васильовича Немченка особливо визначальна: його відданість і наполегливість перетворили видання на символ нашого навчального закладу, приклад того, як академічна ініціатива може стати важливим культурним проєктом, вплив якого відчутний і в Україні, і за її межами.
«Вісник» став справжньою візитівкою ХДУ, об’єднуючи студентів, науковців і митців у живому діалозі поколінь. Ювілейний випуск демонструє, що університет не лише зберігає традиції, а й активно формує сучасну українську культуру, підтримує талант і зміцнює культурну ідентичність нашого регіону.
Автор: Ольга Гоша студентка 4 курсу ХДУ