Війна стала реальністю нашого студентського життя з першого дня вступу. Ми не знали аудиторій, де лунав би гамір мирного Херсона, але знали, що навіть у найтемніші часи освіта — це шлях до світла. Херсонський державний університет став для нас не просто місцем навчання, а символом стійкості, людяності й віри у майбутнє.
“Ми почали навчання у воєнний час — і не здалися”
Наш університет приймав нас у нових, непростих умовах. Перші онлайн-пари, тривоги, евакуація, відключення світла — усе це супроводжувало наші перші кроки у професії. Та навіть у цих обставинах ми відчували підтримку викладачів і вірили, що журналістика потрібна як ніколи.
“Я пам’ятаю вашу першу зустріч зі мною в Zoom, — пригадує Андрій Федорович. — Ви тоді запитували, чи є сенс вчитися журналістиці під час війни. Я відповів: якщо вам є що сказати світові — сенс буде завжди.”
Навчання під час війни: між евакуацією і прямим ефіром
Журналістика під час війни — це не просто фах, це випробування на витримку. Онлайн-заліки під сирени, записи репортажів без стабільного зв’язку, навчання при свічках — усе це стало нашою реальністю.
“Ми звикли вчитися під обстрілами, — каже студентка четвертого курсу Валентина Пестушко. — Але головне — ми не перестали бути журналістами. Навпаки, це дало розуміння, наскільки наша робота важлива.”
Під час навчання Валентина працювала на єдиній локальній радіостанції, в Херсонській області — «Радіо X.ON». Її репортажі з прифронтових територій стали свідченням мужності й професійності молодої (не дуже молодої вже) журналістки.
“Ми виходили в ефір навіть тоді, коли зв’язок зникав, а генератори працювали останніми силами. Я розуміла: якщо люди чують наше радіо — вони не самі.”
Інший наш одногрупник, Олександр Сипко, теж залишився в Херсонській області й нині працює у пресслужбі обласної військової адміністрації.
“Я бачив окупацію зсередини, був свідком багатьох злочинів російських загарбників, тому для мене робота у пресслужбі — особиста відповідальність — каже Олександр. — Прагну, щоб про терор окупантів на Херсонщині знав увесь світ"
Університет, який не зламався
Попри війну, Херсонський державний університет не припинив роботу. Онлайн-формат, волонтерські ініціативи, допомога студентам, які опинилися у різних куточках країни та світу, — усе це стало частиною нашої спільної історії.
“Ми пишаємось нашими студентами, — каже Андрій Федорович Соломахін. — Вони довели, що журналістика — не лише про тексти й ефіри, а про силу духу. Вони вчилися в умовах війни і при цьому залишалися професійними, чуйними, людяними.”
“Ми вчилися не тільки професії, а й життю”
Для нас університет став не просто місцем навчання, а спільнотою, де завжди можна було знайти підтримку. Викладачі допомагали, коли опускалися руки, а друзі — навіть на відстані — залишалися поруч у кожному повідомленні, дзвінку чи парі в Zoom.
“Після кожної пари ми знали: якщо змогли сьогодні — зможемо й завтра. Навіть через екран Zoom’у ми відчували, що не самі,” — згадує одна з випускниць.
Погляд у майбутнє
Сьогодні, коли ми завершуємо бакалаврат, розуміємо: ці роки стали не просто етапом навчання, а частиною нашого дорослішання. Ми не знали університету без війни, але знали, що навіть у найтемніші дні знання, підтримка й правда — це те, що тримає країну.
Херсонський державний університет став для нас місцем, де ми навчилися не здаватися, де пліч-о-пліч із викладачами пережили найважчі часи й зберегли віру в силу слова.
“Журналістика — це завжди відповідальність. А коли ви починали її в умовах війни — це вже подвиг,” — підсумовує Андрій Федорович Соломахін.
Ми не знаємо, де будемо завтра — у Херсоні, Києві чи в іншому місті. Але точно знаємо: наш університет завжди буде з нами — у кожному слові, у кожному репортажі, у кожній правдивій історії.
Автори - студенти спеціальності Журналістика Гоша Ольга і Іванна Дармосюк
Можливості: Версія для друку Відправити другу