Херсонський державний унiверситет

60 років пропрацював Ігор Митрофанович на педагогічній ниві. Навіть після виходу на пенсію, до останнього подиху він залишався добрим наставником, старшим другом для колег, випускників та студентів.

До одного з розділів своєї книги «На хвилях Бугу і Дніпра» Ігор Митрофанович обрав епіграфом індійську мудрість: «Коли ти з’явився на світ, то плакав, а всі раділи; зроби ж так, щоб, коли ти будеш покидати світ, усі плакали, а ти один посміхався». Ці слова пригадалися, напевне, всім, хто проводжав його в останню путь.

І. М. Проценко мав нелегке життя, але ніколи не втрачав оптимізму, уперто долав труднощі. Народився він 15 квітня 1920 р. у селі Іванів на Вінниччині в сім’ї залізничника, де став четвертою дитиною. Професію вчителя обрав ще на шкільній лаві. Мріяв про університет, але через нестатки довелося обмежитися курсами по підготовці вчителів-словесників при Немирівському педучилищі. Працюючи після закінчення цих курсів у сільських школах, Ігор Митрофанович не полишав надії здобути вищу освіту і врешті став студентом філологічного факультету педагогічного інституту, але 1940 року потрапив на військову службу, брав участь у «фінській кампанії» та Другій світовій війні.

З 1945 року І. М. Проценко продовжив навчання у Бердичівському вчительському і Вінницькому педагогічному інститутах, потім учителював і збирав матеріали для дисертації.

Особливу роль у житті Ігоря Митрофановича відіграли роки навчання в аспірантурі Київського педагогічного інституту (1955-1958). «Я стільки нового побачив, вичитав і придбав, як кажуть, «з перших рук», першоджерел та й з живих уст досвідчених учених», — згадував він у книзі «На хвилях Бугу і Дніпра». Найбільш теплі спогади зберігав Ігор Митрофанович про свого наукового керівника — доктора педагогічних наук, професора Тетяну Федорівну Бугайко та її чоловіка Федора Федоровича Бугайка. Їм він присвятив чимало статей і віршів, сповнених щирого захоплення.

1959 року І. М. Проценко захистив кандидатську дисертацію на тему: «Вивчення творчості Марка Вовчка в школі». На той час він опублікував 7 наукових статей (одну з них — у Чехословаччині). Так розпочався шлях Ігоря Митрофановича у науці, де працьовитий учений полишив помітний слід. Він автор книг «Вивчення творчості Марка Вовчка» (К., 1959), «Вивчення творчості Василя Стефаника» (К., 1979), біографічних нарисів «На хвилях Бугу і Дніпра» (Херсон, 2003), співавтор підручників і навчальних посібників «Дитяча література» (К., 1967), «Українська дитяча література (К., 1979), «Місце дитячої літератури у фаховій підготовці майбутнього вчителя» (К., 1982) та ін.

Перу І. М. Проценка належать понад сто статей і рецензій у наукових збірниках та журналах, безліч науково-популярних нарисів та заміток у газетах, методичних рекомендацій для студентів і вчителів. Тематика цих праць дуже різноманітна. Переважають серед них розвідки з методики викладання української літератури, дитячої літератури, фольклористики.

В останні роки життя Ігоря Митрофановича збулася ще одна його мрія: з’явився вільний час, щоб зайнятися художньою творчістю. Початок нового тисячоліття і своє 80-річчя він відзначив публікацією аж трьох поетичних збірок, а потім з’явилося ще 6 книжок поезії та прози: «Мої дороги» (2000), «Вечірні вогні» (2000), «Цвіт вишні» (2000), «На струнах веселки» (2001), «Мій рідний край» (2001), «Листопад» (2002), «Крізь терни і хащі». Люди і долі» (2003), «На хвилях Бугу і Дніпра. Мої сучасники» (2003), «Чотири броди» (2005). Сьогодні І. М. Проценко досить широко відомий не тільки як науковець, а і як поет, публіцист, мемуарист.

У доробку письменника вірші, пісні, сатири, пародії, епіграми, гуморески, байки, експромти, балади, присвяти, поеми, нариси, спогади, легенди, притчі, бувальщини.

Наскрізна тема в ліричному ужинку І. М. Проценка — доля рідного краю від давнини до сучасності, причетність до справи відродження української державності та національної гідності.

У програмному вірші «Встає Україна» з дебютної збірки «Мої дороги» поет постав як палкий патріот, справжній син багатостраждальної України:

Встає із руїн наша слава —

Нова самостійна держава,

Що довго в імперії зла

Багатим придатком була.

Була під орудою ката,

Слугою у «старшого брата»,

Зазнала печаль таборів

Під проводом мудрих вождів.

Автор щасливий тим, що на його віку здійснилася мрія століть — воскресла для реального, а не бутафорного державного життя мати-Україна. Він вірить у творчий геній народу, подолання всіляких скрут і незгод на шляху в завтрашній день вільної й соборної Вітчизни:

Як пісня, верба і калина,

Не вмерла, живе Україна

І буде привільною жить,

Як води, земля і блакить.

Про безмір горя, якого довелося зазнати українцям, особливо у ХХ столітті, про жахіття воєн і революцій, голодоморів і репресій пише І. М. Проценко в десятках поезій («Ой чого ти, земле?», «Голодомор», «Дзвони пам’яті», «Колоски», «Реабілітований». «На допиті», «Чотири броди2 та інших). Ця тема нерідко переплітається з ветеранською: «Балада про ветерана війни», «Два місяці, два брати», «Гнат Сосненко», «Записки солдата», «Розвідрота», «Весна Перемоги», «Однополчани», «Відлуння війни», «Ветерани», «Одна миттєвість», «Солдатка». Болем озиваються у віршах письменника спогади про численні жертви, які поніс наш народ у тій жорстокій війні , роздуми про протиприродність ворожнечі й самоїдства у середовищі самих українців.

Пригадується, як не раз під час виступів перед викладачами і студентами Херсонського державного університету поет-ветеран, людина високої культури й порядності І. М. Проценко щиро жалкував, що й досі не відбулося примирення між ветеранами-червоноармійцями та вояками-подвижниками з ОУН-УПА. Адже й одні й інші насамперед захищали в часи Другої світової війни свою рідну землю, її волю і щасливе майбутнє.

Наскрізним мотивом творчості письменника є вболівання за рідну мову і культуру, за відновлення духовної пам’яті народу, за торжество історичної правди у суспільній свідомості на противагу численним перекрученням і фальсифікаціям радянської епохи («Рідне слово», «Легенда про пісню», «Руський блок», «До «світлих» берегів», «Людина, кажуть, звучить гордо»). Звідси й постійна увага до носіїв і пропагандистів батьківської мови — вчителів і письменників («Слово про вчителя», «Світлій пам’яті моїх учителів», «Миколі Братану», «На світанку. Солов’ї»).

У вірші «Рідне слово» І. М.Проценко підкреслює високу роль української мови в нашому суспільстві. Це духовна підвалина, на якій тримається нація:

Велика сила слова —

Цілюща, як бальзам,

Краса душі людської,

Надії божий храм.

О слово, рідна мова,

З тобою ми живі,

Живе й держава-мати,

А ми — як вартові.

Поет-громадянин І. М. Проценко завжди вболівав за долю довкілля, застерігав від нових Чорнобилів, мріяв, щоб Україна процвітала і славилася своєю природою, багатством, щедротами («Чорнобиль — наш довічний біль», «Чорнобильці», «Два місяці, два брати»). Його заклики пристрасні й актуальні:

То ж красу побережім, доки ще не пізно.

Бо природа — наша мати і свята Вітчизна.

Чудовий педагог з величезним досвідом роботи у школах та вузах Бердичева, Кіровограда, Херсона, науковець, письменник Ігор Митрофанович Проценко залишив по собі золоті сліди в пам’яті своїх сучасників, у написаних ним наукових працях і літературних творах.

У вірші «Мої роки — мої дороги» він підсумував своє довге життя, віддане людям та улюбленій справі:

Та й небагато вже нам треба —

Життя і злагоди для всіх,

Щоб завжди було мирне небо

І не стихав дитячий сміх.

Щоби земля під сонцем квітла,

У слові край мій возсіяв,

І щоб останній промінь світла

Мене за працею застав.

Наталія Чухонцева, Іван Немченко