Kherson State University

Поєднуючи роботу на «Суспільному», виховання маленького сина та волонтерство під постійними обстрілами, вона захистила дослідження про власний проєкт «Поетична шафа» як явище сучасної культури.

Від «Економіки любові» до магістратури з культурології

— Альоно, ви вже мали диплом магістра з економіки та статус членкині НСЖУ. Чому виникла потреба знову стати студенткою і обрати саме «Культурологію»?

- Бо колись проводила в театрі Куліша «Поетичну шафу» і після жарту в мікрофон про те, що я непрацююча, потрапила на роботу на посаду керівниці літературно-драматургічної частини. І багато енергії, сил та часу доклала до того, аби зрозуміти, як працює театр, як створюються вистави.

До того я тільки писала новини про прем’єри, працюючи в газеті. А колеги жартували, що я так часто пишу про театр, що вже маю йти туди в пресслужбу. Ну хіба вони не пророки?

І ось була потреба вчитися, аби ще більше заглибитися. Бо наші знання та зацікавлення формує середовище. Ти щось почув – починаєш шукати і знаходити відповіді навіть на ті питання, які собі не ставив.

Я взагалі люблю навчатися – курси, тренінги, лекції, просто читати мотивації  – аби могла не спати, я б постійно вчилась.

Ось, думаю за кілька років здобувати фах психолога, бо це те, що є необхідним у країні, де йде війна, і де, сподіваюсь, дуже скоро не буде війни. Не для роботи та заробітку, а для правильного спілкування з людьми. Зараз багато читаю відповідної літератури.

— Ваша перша збірка називалася «Економіка любові». Тепер, після захисту магістерської з культурології, працюючи в медіа, як би ви назвали цей етап свого життя? 

- Я б назвала цей етап життя як чергове випробування, що випало на долю українців, і я є однією маленькою частинкою цього. Людиною, яка проживає один із досвідів в умовах повномасштабного вторгнення росії в Україну. 

— Як вдавалося поєднувати написання магістерської роботи з роботою на «Суспільному» та вихованням маленького сина Добромира, особливо в умовах постійних обстрілів Херсона? 

- Я працюю в театрі, на «Суспільному» (часткова зайнятість) і маю ще кілька проєктів. Навчання – це було додаткове, але приємне навантаження. Інколи Добромир слухав лекції зі мною, і саме син надихає мене творити та створювати. До його народження я могла набагато менше, а бути з дитиною 24/7 в окупації, постійно нервуючи, дуже мене загартувало. Хоча і чоловік як міг постійно був поряд. Тепер я розумію, що можу все. Малючку дещо цікаво теж. Інколи він допомагає мені фасувати гуманітарну допомогу, ходимо разом на зйомки у більш безпечні райони, особливо коли у чоловіка зміна в ДСНС. Звичайно, йому ще не все цікаво й інколи він хоче пограти в тачки (він має їх колекцію з мультика), та я поряд можу працювати. Він дуже самостійна дитина. Але я не можу його взяти з собою, їдучи знімати наслідки російських обстрілів, приміром. Тут допомагають бабусі. І максимально – чоловік. Не хочу наврочити, але мені дуже пощастило. Він поряд із Добромиром з перших днів, вони найкращі друзі.

Окупація, театр та «Герої без зброї»

— Ви пережили сім місяців окупації. У той час ви анонімно долучались до організації «Мельпомени Таврії». Чи допомагали вам журналістські навички — наприклад, вміння перевіряти інформацію чи зберігати холодний розум — вижити в тих умовах? 

- Важко говорити про холодний розум, бо я поетка та часто дуже емоційна. Але досвід приходить з роками. Та інформацію перевіряю завжди. Особливо зараз.

Я на той момент робила все, що було в моїх силах, не віддаючи повністю собі звіт про те, що роблю. Бо інколи їхала в центр міста, де є вай-фай (вдома інтернету не було), тягнула дитину на маршрутці в автокріслі та проводила зі сплячим поряд синочком проукраїнські заходи… Коли через дорогу в ресторані сиділи російські військові.

Навіть в середині фестивалю, коли дізналась, що мене додали в якусь групу, де проросійськи налаштовані люди писали про тих, хто не підтримує окупаційну владу та має проукраїнську позицію, я продовжила робити онлайн-заходи. Зараз про це думаю і мурахи біжать по шкірі.

Я в журналістиці зі своїх 17-ти років, уже 12, майже скільки живу. І, хоча мала перерви, не припиняла писати новини, створювати відео тощо.

— Ваш роман-хроніка «Окупація» витримав уже два тиражі. Наскільки в цій книзі більше Альони-поетки, а наскільки — Альони-журналістки, яка просто фіксує факти?

- Тут ще й присутня Альона-авторка, бо деякі образи збірні, деякі обставини змінені. Але енергетику, сподіваюсь, передала.

Це роман-хроніка, бо дійсно там вірші у хронологічному порядку між подіями, які відбувалися та, маю надію, які врешті колись вдасться не згадувати.

Я сама маю багато зауважень до цієї книги, так само як і до всіх надрукованих раніше віршів. Бо постійно думаєш, що можна було б зробити краще. Але це фіксація мене, як авторки, на той час.

А щодо теми окупації – вона болить, особливо болить за ті землі, які досі окуповані.

— Разом із чоловіком, рятувальником ДСНС, ви організували тур «Герої без зброї». Це була потужна інформаційна кампанія. Чи став цей досвід для вас частиною «практичного навчання» в межах магістратури? 

- Назва моєї кваліфікаційної роботи: ПРОЄКТ «ПОЕТИЧНА ШАФА» ЯК СУЧАСНЕ ЯВИЩЕ ВЗАЄМОДІЇ ЛІТЕРАТУРНОГО ТА МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВ. Це робота про письменницько-музичний захід, який я створила 10 років тому (буде 6 березня). І саме цей захід став основою до створення фестивалів та інших мистецьких подій. Саме завдяки цьому заходу я знайшла себе в театрі, познайомилась із майбутнім чоловіком та, маючи досвід, зробила тур на підтримку пожежних-рятувальників. І, знаєте, ми зібрали тільки на тепловізори, а я хотіла купити автоцистерну. Тому для себе задачу не виконала, та нікому про то не скажу.

Голос прифронтового міста

— Сьогодні ви одна з чотирьох журналісток «Суспільного», які залишаються працювати безпосередньо в Херсоні. Чи змінилося ваше ставлення до медіаетики та стандартів журналістики, коли ви самі стали героїнею новин про обстріли?

- На «Суспільне» я прийшла працювати наприкінці 2023-го, перше чергування на включеннях було 31.12.2023, тому фактично за цих умов повернулась до професії на постійній основі. І зараз стала більш уважною до формулювань, до того, як слово може або підтримати, або нашкодити. Загострилося відчуття відповідальності – не лише перед глядачами та читачами, а й перед людьми, про яких розповідаєш.

Зараз змінилися обставини і теми. Тепер я не одягаю на роботу сукню та гарні босоніжки, а бронежилет, каску і зручне взуття, аби швидко реагувати та тікати у випадку обстрілу чи якщо летить дрон, аби не поранити ногу тощо. Разом із групою їздимо та фіксуємо наслідки обстрілів, спілкуємося з людьми, заспокоюємо людей, а ввечері заспокоюємо себе. Особливо важко знімати прощання із загиблими захисниками… Але розумію, що їхнім рідним і близьким набагато гірше…

Стандарти ж існували, існують та існуватимуть завжди. І ти їх або дотримуєшся, або не дотримуєшся - і тоді маєш наслідки. 

— Нещодавно ви організували перформанс на підтримку цивільних полонених. Як журналістська освіта допомагає вам робити такі мистецькі акції більш видимими для суспільства та міжнародних організацій?

- Я зрозуміла яким буде перформанс після зйомки сюжету про виставку картин «Мистецтво несвободи» цивільного полоненого Сергія Офіцерова, одного із так званої «Херсонської дев’ятки». Також були представлені і роботи Сергія Ковальського. Організував Департамент реалізації гуманітарної політики ХОДА за ініціативи журналістки Олени Гнітецької.

Після робила сюжет з батьками Сергія Офіцерова про їхнього сина. У цьому році йому буде 50. І найбільша мрія рідні, аби він повернувся додому.

Перформанс був на вірші Василя Стуса і ми показали паралелі – поєднали історію та поетичний голос Стуса з реальністю сьогодення, бо ж репресія не є історією минулого.

Дійсно, журналістська робота мене надихнула на ідею, та, створюючи художню частину, я подумки зверталась до технік, які використовує Сергій Павлюк. Мала змогу побачити, як він випускає вистави, той же «Позивний "Горобчик"».

Багато долучалися самі учасники, підкидали ідей. Ми всі були творцями, і я дуже дякую кожному, хто долучився.

Я дякую небу за те, що зустріла на шляху стільки мудрих людей. Бо сама людина не може нічого, якщо поряд нема тих, хто навчить, підтримає або дасть стусана. Можу написати цілу книгу з переліком імен… 

Бліц для магістра

Найскладніший іспит у житті — це... розуміння того, що ти ще багато іспитів не склав.

Журналістика в Херсоні сьогодні — це професія чи служіння? Це спосіб життя.

Році в 2016-му я була на чайній церемонії в центрі міста, у той час як в Таврійському мікрорайоні почався мітинг. На проїзд грошей не було, бо всі витратила на чай. Тому я виміняла посвідчення Спілки журналістів на велосипед перехожого тренера з сальси та бачати і поїхала знімати акцію на свою «мильницю» (я ніколи її не викладала з рюкзака). Домчала дуже швидко, кричучи людям: «Обережно». Зняла. Потім поїхала на набережну біля готелю «Фрегат», де, власне, відбувався танцювальний вечір. Віддала велосипед, забрала посвідчення і пішла пішки додому, на Шуменський. Наступного дня вийшов сюжет.

Яку пораду ви б дали студентам першого курсу, які щойно обрали журналістику в такі непрості часи? Поширюйте правду, множте мистецтво, творіть добро!

Херсон після перемоги — яке перше інтерв’ю ви мрієте взяти? З жителем деокупованого лівобережжя Херсонщини. 

Для Альони Мовчан диплом магістра культурології Херсонського державного університету — це не просто чергова освіта, а броня для душі у прифронтовому місті. Її приклад доводить: навіть коли на плечах важкий бронежилет, серце може залишатися відкритим для поезії, а розум — готовим до нових іспитів, які підносить життя. Попереду ще багато роботи, але з такою вірою в мистецтво та рідний край головна перемога обов'язково буде зафіксована в її майбутніх репортажах.

Василенко Дар’ я, студентка ІІІ курсу ХДУ, спеціальності «Журналістика»

Фото з особистого архіву Альони Мовчан