Коли ми говоримо про університет, в уяві зазвичай спливають коридори, аудиторії та шум на перервах. У нас сьогодні цього немає. Херсонський державний університет зараз – це не стіни, а люди, розкидані по різних містах, країнах і часових поясах. Наш університет став цифровим, він існує у вкладках браузера та повідомленнях у месенджерах. Але він залишається живим завдяки людям та їхнім звичкам.
У цьому матеріалі я зібрала речі своїх одногрупників, які найбільше говорять про те, що ми не просто квадратики в Zoom, а живі люди.
Стрес і концентрація
Екзамени, сесії, заліки – це нерви. Для спокою і зняття напруги в руках предмети, що дають відчуття опори. Наприклад, чохол на телефон з об’ємними наклейками, які приємно перебирати під час екзаменів. Це маленька зупинка, спокій, який завжди в руках.
Поруч із клавіатурою може лежати звичайна червона ручка. Чомусь саме вона найбільш зручна для концентрації – крутити чи тримати її в руках допомагає краще вслухатись і чути слова викладачів та одногрупників. Іноді так занурюєшся в процес, що забуваєш її змінити на синю – і конспект несподівано міняє колір. Такі дрібні конфузи і роблять нас живими студентами.
Для тих, хто зараз за океаном, навчання – це нічна зміна. Тоненькі окуляри рятують о третій ночі, коли треба складати тест і намагатися не заснути прямо над клавіатурою. Вони допомагають сфокусуватися і виглядати трохи бадьоріше перед камерою.
А хтось у цей час заварює каву 3 в 1. У Німеччині вона інша, але пахне так само, як на рідній Херсонщині перед першою парою. Це смак дому, який вдалося забрати з собою в еміграцію.
В Україні ж у цей час головним стає роутер. В блекаути він ледь блимає від павербанка, і на нього майже молишся, аби зв’язок не обірвався в найбільш невідповідний момент.
Та, мабуть, найкраща підтримка – це наші друзі. Врятований песик з Херсонщини. Волонтери вивезли його з-під обстрілів, і він став чиєюсь здійсненою мрією. Тепер пес завжди поруч, іноді «слухає» лекції, іноді разом з хазяйкою «виконує» завдання.
Ми розкидані по світу, але ці речі нас тримають. У нас немає спільної будівлі, але є ці прості почуття та звички. Це і є наш університет сьогодні –справжній, людський і живий.
Інформацію надано студентом ІІ курсу спеціальності Журналістика Олександром Федченком
You can: Print version Send to friend