Нероздільно пов’язаним зі бурхливим розвитком національної культури, з українізацією 1920-х років став творчий шлях Анатолія Галактіоновича Петрицького (1895-1964) – визначного українського художника-авангардиста, сценографа-новатора, яскравого та самобутнього живописця і портретиста, заслуженого художника УРСР (1930), народного художника СРСР (1944), професора, лауреата Державної премії (1949, 1951).
Анатолій Галактіонович народився 12 лютого 1895 року в Києві, в сім’ї діловода Південно-Західної залізниці.
Історію його життя складно назвати унікальною. Вона є радше типовою для радянської країни, де унікальність прирівнювалась до злочину. Це історія художника, якого у його двадцять років світова преса називала видатним, а наприкінці життя про колишню славу знали лише у вузькому колі однодумців. Йому вдалося пережити сталінські репресії 1930-х і стати свідком того, як ідеали молодості втрачають сенс, а експерименти у мистецтві стають злочином.
У своїх мемуарах Лариса Петрицька згадує, як «важко і гірко» було художнику розповідати про своє дитинство, яке він провів у Києві спочатку у колонії для інвалідів разом із батьками, а потім у сирітському притулку. Та насправді то була радше в`язниця для малолітніх злочинців.
Але були й світлі моменти. На Пасху та Різдво піклувальники притулку викупали декілька лож в театрі опери. Найкращих вихованців безкоштовно водили на вистави. Саме там Анатолій познайомився із театральним світом.
Після закінчення сиротинця, більшість учнів працювали на залізниці. Проте старанний випускник коштом притулку зміг вступити до Київського художнього училища. Паралельно навчався в студії Мурашко. В 1917 році Петрицький закінчив училище з відмінною рекомендацією. Проте перша світова війна перекреслила його подальше навчання. Юнак знайомиться з рішуче налаштованим митцями, відвідує школу Олександри Екстер. Його картини все сміливіші, він використовує оригінальні форми, лінії, кольори, багато працює в жанрі авангард.
Творче життя Анатолія Галактіоновича було бурхливе та насичене. Митець працював головним художником у найвизначніших новостворених у 1920-х роках театрах: Молодому, Першому державному ім. Шевченка, Державних операх Одеси, Харкова, Києва, зробивши колосальний внесок у розвиток української сценографії.
В 1927 році разом з колегами по цеху створив футуристичну організацію «Нова Генерація». Був головним художником Першого державного драматичного театру УРСР й Української музичної драми у Києві. Займався художнім оформленням книжок і журналів. Входив до літературних об’єднань «Біла студія» (1918) і «Фламінґо» (1919). На рахунку митця більш ніж 500 вистав.
В 1926 році Анатолій Петрицький створив картину «Інваліди» («Мати»), яка принесла йому всесвітню славу. Він присвятив її злочинам Першої світової війни, але, безперечно, в ній присутній і похмурий досвід дитинства. На полотні зображено родину, кожен із членів якої – жертви війни – скалічені чоловіки, маленька дівчинка та стара мати, яка залишається єдиною опорою для всіх. У 1930 році «Інваліди» були відібрані для участі у 17-й Венеційській бієнале. Успіх роботи був величезний, про неї писала закордонна преса, а після Бієнале її було включено до міжнародної виставки, яка об’їздила Берлін, Берн, Женеву, Цюрих і Нью-Йорк. Колекціонери неодноразово намагалися купити полотно, але Петрицький вважав, що робота має повернутися на батьківщину. Після повернення робота відразу потрапила у новостворений Спецфонд при Державному українському музеї (нині — Національний художній музей України) - особливий фонд, куди потрапляли роботи з «нульовою категорією цінності», що підлягали знищенню. І, хоча робота збереглася, «Інваліди» не демонструвалися публічно протягом майже 40 років, зберігаючи тавро «неправильного мистецтва» – такого, що «спотворює дійсність» та є «загрозою для нового суспільства».
Потрапив під заборону та знищувався і альбом А. Петрицького «Театральні строї», що вийшов друком 1929 року у Харкові накладом 1500 примірників. Альбом присвячений театральним роботам 1920-х рр. Він містить 56 репродукцій театральних костюмів художника до опер «Сорочинський ярмарок», «Турандот», «Князь Ігор», «Вільгельм Тель», балетів «Червоний Мак», «Корсар», «Нур та Анітра», комедії «Вій», «Прелюдії» Скрябіна та «Ексцентричного танка». «Нині на аукціонах світу його продають за тисячі доларів. Цей альбом мав у своїй бібліотеці Пікассо.
У 1927-1930 рр. Анатоль Петрицький виконав велику серію (понад два десятки) портретів українських письменників – Юрія Яновського, Максима Рильського, Миколи Хвильового та артистів «Березоля», починаючи з Леся Курбаса, а також малярів – Івана Падалки та інших.
На щастя, історія Анатоля Петрицького закінчилася не так фатально, як історії героїв його портретів — Леся Курбаса, Михайла Семенка і Миколи Хвильового. Але вона є не менш трагічною, зламаною і перекрученою.
Анатолій Галактіонович Петрицький помер 6 березня 1964 року. Похований на Байковому кладовищі.
Цінність та неповторність художнього почерку Анатолія Галактіоновича Петрицького полягає в тому, що він випереджав свій час, поєднав у своїх роботах досягнення європейського модерну із багатством української народної культури.
Пропонуємо Вам інформацію з відкритих джерел про життя і творчість цього видатного українського художника-авангардиста.
Можливості: Версія для друку Відправити другу