Вона прийшла в освіту не через стереотипи, не через “престижні” спеціальності й не через очікування батьків. У 15 років вона просто відчула поклик — і пішла туди, де її світло.
Сьогодні Вікторія Концева — учителька української мови та літератури, редакторка освітніх проєктів, авторка культурних ініціатив і випускниця Херсонського державного університету. Її історія — це приклад того, як внутрішня чесність та любов до слова можуть створити власну дорогу.
Справжній педагогічний поклик Вікторія відчула вже під час першої педагогічної практики, коли вперше вийшла до класу як учителька-практикантка.
«Я стояла перед дітьми і в якийсь момент відчула, що це моє. Я ніби піднялася над землею. Я зрозуміла, що мені тут добре, що це — моє місце», — згадує Вікторія.
Саме тоді вона вперше усвідомила, що не просто “справляється із завданням”, а живе тим, що робить. Вона бачила, як діти реагують на слово, як вони змінюються під час уроку — і це стало тим внутрішнім підтвердженням, яке важко сплутати з чимось іншим.
«Коли мені сказали: “У вас виходить, ви можете працювати в школі”, — я це запам’ятала. Це було так, ніби хтось назвав уголос те, що я відчувала всередині», — каже вона.
Її шлях до освіти не був випадковим: любов до літератури, читання, театральності, уміння “запалювати” аудиторію — усе це склалося в те, що український філософ Григорій Сковорода називав “сродною працею”.
У 15 років Вікторія зробила вибір, який для багатьох підлітків здається ризикованим: замість “модних” чи “прибуткових” факультетів вона обрала філологію — те, до чого лежало серце.
«У цьому віці ти ще мало розумієшся на грошах, але точно відчуваєш, що тебе вбиває, а що оживляє. Я не могла піти туди, де не буде любові», — каже вона.
Після школи Вікторія коливалася між театральним університетом і Херсонським державним. Переміг ХДУ — і з часом стало зрозуміло, що це був правильний крок.
Перший рік, однак, не був легким. Нове місто, інший темп життя, високі вимоги викладачів, постійне відчуття, що потрібно робити ще більше. Особливо складною виявилася старослов’янська мова — дисципліна, яка стала для багатьох студентів справжнім випробуванням.
«Я пам’ятаю, як сиділа над текстами й думала: “Що я тут роблю?” Але поруч були викладачі, які не давали опустити руки», — згадує Вікторія.
Попри складнощі, Вікторія швидко знаходила свій ритм і відкривала для себе радість від навчання. Вона старанно опановувала предмети, відточувала навички письма й аналізу, брала активну участь у семінарах і дискусіях. Навіть у найскладніші моменти вона знаходила сили ставити питання, шукати відповіді й пробувати нові підходи.
«Я розуміла, що знання — це не про оцінки, а про те, щоб зрозуміти, відчути, навчитися мислити», — згадує вона.
Цей період сформував у Вікторії не тільки професійні навички, а й внутрішню дисципліну, уміння долати труднощі та залишатися зацікавленою навіть там, де важко. Саме така наполегливість і щирий інтерес до предмета стали фундаментом її майбутньої кар’єри як вчительки та фасилітаторки освітніх проєктів.
Після закінчення університету Вікторія мала відпрацьовувати три роки за розподілом. Вона поїхала до Київської області, де мешкала її мама, і швидко зрозуміла: механічно «відпрацьовувати» вона не хоче. Пошук роботи розгубив її, і тоді вона вирішила звернутися по пораду до священника.
«Він вислухав мене, підтримав і сказав: “Ти на кого вчилася? Йди й працюй у школі”», — згадує Вікторія. Ці слова стали справжнім поштовхом і визначили подальший шлях.
Першим місцем роботи Вікторії стала невелика школа в селі Блиставиця. Тут вона повністю розкрилася: викладала українську мову, літературу та зарубіжну, була класною керівницею, організовувала гуртки та шкільну газету, працювала педагогинею-організаторкою учнів та учениць. Школа стала для неї всесвітом, сповненим щоденних викликів і радощів.
«У маленьких школах люди — найбільша цінність», — розповідає Вікторія. Одного разу, подорожуючи автостопом, вона розповіла водієві про потреби своєї школи: телевізор, принтер та можливість для учнів заробляти бали й купувати солодощі на шкільному аукціоні. «Він відповів: “Я давно мріяв про волонтерство. Давайте я все це куплю”. Наступного дня все було в школі», — із захопленням пригадує Вікторія.
«У маленьких школах люди — найбільша цінність», — розповідає Вікторія. Одного разу, подорожуючи автостопом, вона розповіла водієві про потреби своєї школи: телевізор, принтер та можливість для учнів заробляти бали й купувати солодощі на шкільному аукціоні.
«Він відповів: “Я давно мріяв про волонтерство. Давайте я все це куплю”. Наступного дня все було в школі», — із захопленням пригадує Вікторія.
Коли настав час залишати Блиставицьку школу, прощання було дуже емоційним: викладачки й наставниці обіймали її, дякували і говорили, що вона завжди залишиться частиною їхньої родини. Ці роки залишили глибокий слід у серці Вікторії і навчили її цінувати щиру підтримку та довіру.
Після початку повномасштабного вторгнення Вікторія опинилася в Іспанії. Там їй пропонували різні курси, можливість змінити професію, фінансову підтримку та стипендії. Але серце залишалося вірним головному.
«Я не хотіла зраджувати освіту», — згадує вона. Це рішення стало її внутрішнім дороговказом: Вікторія обрала шлях викладача та наставника, не зраджуючи своїй професії.
Досвід роботи за кордоном залишив глибокий слід: він ще раз підтвердив, що освіта і підтримка учнів — це не просто робота, а сенс життя. Кожна зустріч з дітьми, кожен урок і навіть труднощі допомагали їй зрозуміти цінність знань та важливість передавати їх іншим. Цей досвід став частиною її шляху як педагога та людини, яка завжди залишається вірною своїй справі.
Вікторія під час фасилітації комітетів безпеки у школах Львова (проєкт “Безпечні школи”, Save the Children).
Вікторія завжди наголошує: щоб зацікавити учнів, потрібна енергія, сила та вміння керувати класом. Структура уроку важлива, але не менш значущою є емоційна складова.
Особливо складним і водночас надихаючим був її досвід із дітьми з прифронтових територій. У рамках курсу за підтримки міжнародної організації вона викладала пропущений матеріал без оцінок і будь-якого тиску — просто навчання заради знання. Діти приходили на заняття, бо хотіли вчитися. Літній інтенсив тривав шістнадцять днів підряд, щодня зранку, і навіть після важких подій у житті учні не втрачали бажання навчатися.
Серед них особливо запам’ятався хлопець на ім’я Кирило. В один із днів, коли його школа зазнала руйнувань, і після уроків вони мали йти розбирати завали, він все одно прийшов на онлайн-заняття.
«Такі діти — найбільша нагорода для вчителя», — говорить Вікторія. Для неї цей досвід став підтвердженням того, що справжня мотивація не залежить від оцінок, обов’язків чи обставин. Вона переконана: навіть у найскладніші часи навчання може бути світлом і опорою, якщо його організовувати з душевною віддачею та повагою до дітей.
Вікторія продовжує розвивати свій освітній курс і мріє про створення власного бренду вчительства та освітянства — всього, що пов’язане з навчанням і педагогікою. Поряд із масштабними професійними планами залишаються прості, людські мрії: власне житло, водійське посвідчення , облаштування повноцінного життя та можливість подорожувати.
«Це базові речі, які залишаються незмінними», — каже вона.
Хоча Вікторія цінує спокій і тишу за містом, її активне життя потребує динаміки та близькості до подій. Йога, театр, тренування, танці, репетиції — усе це вимагає жити там, де відбувається її життя. Вона свідомо обирає середовище, яке підтримує її ритм і не заважає розвитку.
Для студентів ХДУ вона дає одну головну пораду: брати відповідальність за своє життя на себе. Не перекладати її на батьків, обставини чи минулі травми. Не чекати, що хтось прийде й вирішить ваші проблеми.
«Шукайте можливості, здобувайте досвід і використовуйте його. Чітко визначте: що я хочу і куди рухаюся», — каже вона.
Вікторія переконана: жити треба по-справжньому і не зраджувати себе. Якщо комусь подобається робити нігті — чудово, якщо подобається викладати — робіть це. А також постійно розвиватися літературно, читати щонайменше 12 книжок на рік — це формує мислення і розширює світогляд.
Автори: Ольга Гоша, Валерія Костик, студенти 4 курсу ХДУ. Фото з особистого архіву Вікторії Концевої
Можливості: Версія для друку Відправити другу